Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 55)
— Ліпше мені піти до нього, дядьку, — мовила я. — А урок замість мене може закінчити й Томас.
Я розв’язала фартух і стягнула через голову. Не було сенсу давати батечкові додаткову причину обурюватися моєю негожою для леді захопленістю криміналістичною медициною. Я рушила до кошика для білизни, щоб викинути фартух, і Томас ніжно забрав його в мене. Його пальці затрималися на моїх голих долонях. Я здійняла на нього погляд і виявила, що юнак вдивляється мені в очі. І навіть після всіх пережитих втрат моє серденько знайшло в собі бажання забитися швидше у відповідь на його дотик.
— Усе владнається, — лагідно промовив він, а відтак вишкірився. — До того ж я можу також із ним порозмовляти. Не дивно, що я йому до вподоби. Мені дуже важко опиратися.
Я пирхнула і забрала свою руку.
— Хотіла б я побачити, як ви з моїм батьком сядете чаювати. Можливо, ти б йому розповів, скільки разів непристойно домагався мого поцілунку.
— Гадаю, ти маєш на увазі, як я успішно здобув твій поцілунок. Якщо леді бажає цього, я неодмінно так і вчиню.
На цих словах Томас стенув плечима й пішов було до сходів, однак я схопила його і вказала на дядька, який дратувався на іншому боці приміщення.
— Якщо ти зараз не підеш йому допомагати, — кивнула я в дядьків бік, — боюся, він зараз почне шпурлятися різними предметами.
— Ну ж бо, визнай. Ти боїшся, що твій батько мене полюбить і ми з тобою заручимося ще до кінця дня. — Томас нахилився близенько, аж його вуста залоскотали моє вухо у дуже непристойний спосіб, і мій дядько прочистив горло. — А мені вельми до смаку думка про наші нові пригоди, міс Водсворт.
Я похитала головою. Ну звісно, тепер він звертається до мене за правилами пристойності. От негідник. Залишивши цнотливий поцілунок на моїй руці, він попрямував до дядька і зайняв моє місце біля розкритого мозку.
Подивившись, як Томас видобув шматочок сірої речовини, я повільно рушила сходами нагору. Я за ним страшенно сумуватиму — ця думка захлеснула мене новою хвилею жалю. Натаніеля не стало, й тепер батько заборонить мені продовжити навчання, а заразом відбере в мене дядька з Томасом. У мене нічого не залишиться.
Діставшись верху сходів, я застигла на місці. Батькова широка постать — як завжди вражаюча — застувала дверну пройму. Я покрутила каблучку матері, ясно усвідомлюючи, що на ній вочевидь були засохлі краплинки крові.
Батько глянув мені за плече і відтак перевів увагу на мене. Йому не довелося нічого казати. Його емоції були чітко написані на обличчі, і всяк міг збагнути їхній зміст. Змучена і переможена, я здійняла руку.
Натаніель із головою занурився в науку й опинився в могилі. Можливо, це був знак, що мені також потрібно облишити її. Я втомилася боротись проти суспільства і проти життя. Здатися — це слабкість, проте зяюча діра у моїх грудях поглинула палке бажання торувати власний шлях.
— Прошу тебе, обійдімося цього разу без лекції. Я ганебна істота, що не заслуговує носити наше шляхетне прізвище. — У мене в горлі застрягло повітря. Я зараз не плакатиму. Тільки не тепер. — Ти мав рацію, батьку. Ці блюзнірські поривання до добра не доведуть. Може, якби Натаніель не був одержимий такими речами, то й досі був би живий і здоровий. Я більше ніколи не ослухаюся твоєї волі.
Уперше в житті я промовляла такі слова щиро. Не схрестила пальців за спиною, не мала наміру згодом перепрошувати за обман. Я знайду собі іншу професію, оберу інший життєвий шлях. Я не дурила себе думкою, начебто вдовольнюся перебуванням удома та хатнім господарством, але збиралася віднайти інший спосіб задовольнити свою душу.
Батько потягнувся до мене, і я відсахнулася. Його очі затуманилися.
— Невже я був таким жорстоким, що ти мене боїшся? — Я хитнула головою. Він ніколи не здіймав на мене руку. На мене налетіла нова хвиля сорому за те, що я сахнулася від нього. — Я тут трохи поміркував.
Батько дістав із кишені пальта конверт і глибоко вдихнув.
— Після смерті твоєї матері здавалося, наче в кожної тіні виросли пазурі та кігті, і вони грозилися відібрати в мене все, що я любив.
Він позирнув на конверт у руках.
— Страх — це голодний звір. Що більше його годуєш, то дужчим він виростає. Мої оманливі наміри були добрі, та боюся, вони не виправдали моїх сподівань. — Батько поплескав себе по серцю. — Я гадав, що тримаючи тебе поряд, у безпеці нашого дому, я вбережу тебе від таких чудовиськ.
Минуло кілька секунд, і я прагнула податися вперед і обійняти його. Сказати щось. Та не могла. Було у цій миті щось надто крихке — тендітне, немов мильна бульбашка над водою у ванні.
Батько випростався і зрештою зустрів мій погляд.
— Тобі відомо, що минулого тижня я мав розмову із твоїм дядьком?
Я звела брови разом.
— Боюся, він про це не згадував.
Щира усмішка вигнула кутики батькового рота.
— Нарешті цей дратівливий пеньок послухав мене. — Він вручив мені конверт. — Я попросив його замовити за тебе слівце. Ти блискуча, вродлива, і життя відкриває перед тобою безліч можливостей. Саме тому я тебе відсилаю.
Сходи завертілися у мене перед очима, і я замало не хитнулася назад. Це було гірше, ніж я могла уявити. Паніка стиснула мої легені.
— Ти не можеш мене відіслати! — крикнула я. — Обіцяю: я добре поводитимуся. Жодних більше трупів, розтинів чи поліційних розслідувань. Присягаюся!
Батько наблизився до мене і зробив останнє, що я від нього очікувала. Він взяв мене в обійми і поцілував у маківку.
— Дурненька, — сказав він лагідно. — Я відсилаю тебе до коледжу криміналістичної медицини. Одного з найкращих у Європі. Знадобилися всі мої зв’язки і порука твого дядька, щоб забезпечити тобі місце в класі. Ти відбуваєш до Румунії за тиждень.
Я позадкувала саме стільки, щоб зазирнути батькові у вічі. Було в них дещо таке, що забило мені дух і поліпшило настрій: гордість. Мій батько пишався мною і дарував мені волю, якої я так прагнула. І цього разу сльози потекли із геть іншої причини.
— Це справді відбувається наяву? Чи, може, це сон?
Вочевидь я скидалася на виловлену з води рибину, що хапає ротом повітря. Стулила рота й витріщилася на батька. Те, що він пішов на це, було справдешнім дивом. Або ж помутнінням розуму. Я прискіпливо його розглядала, намагаючись визначити, чи не зловживає він знову тоніком.
Мій стурбований вигляд викликав у нього усміх. Він сказав:
— Томас запевнив нас, що нагляне за тобою. З того, що я чув, він доволі відповідальний юний джентльмен.
Мої брови злетіли догори.
— Томас... він теж їде?
— Це була його ідея, — кивнув батько.
— О? — Мені не вірилося. Томас припав до вподоби батькові, як і казав. Це означало, що кінець світу близько, їй-право. Я обійняла батька, досі сповна не вірячи своєму талану. — Це все чудово, але... чому?
Батько притулив мене.
— Я спробував захистити тебе від жорстокості та недуг цього світу у власний спосіб. Проте чоловікам — і юним жінкам — не годиться сидіти в позолочених клітках. Завжди-бо існує ймовірність, що якась зараза проникне всередину. Я вірю, що тобі до снаги це зупинити. А для цього, люба моя доню, тобі треба податися у світ. Лишень пообіцяй мені дещо, гаразд?
— Що завгодно, татку.
— Завжди плекай і рости свою невгасиму цікавість.
Я усміхнулася. Цю обіцянку я мала намір дотримати сповна.
ВІД АВТОРКИ
ІСТОРИЧНІ ТА ТВОРЧІ ВОЛЬНОСТІ В РОМАНІ
Прізвисько «Шкіряний Фартух» щодо Джека-Різника вперше було вжито в газетах 4 вересня, а не 31 серпня, а вже 7 вересня підозрюваного Джона Пайзера назвали на ім’я. Я змінила дати, аби вони краще відповідали моєму задумові, й цілковито відмовилася від згадок про Пайзера, щоб не переобтяжувати сюжет зайвими персонажами.
іо вересня було справді сформовано комітет небайдужих громадян-пильнувальників, який називався Комітетом пильнування Вайтчепела. Запозичивши цю ідею, я задіяла Натаніеля й То-маса, давши їм вагому причину патрулювати вулиці у складі Лицарів Вайтчепела у ночі після перших убивств. Утім, я вивела їх на чергування 7 вересня (у вечір, який дійсно передував виявленню тіла Енні Чепмен), що є іще однією історичною вольністю стосовно діяльності групи пильнувальників.
Я також не згадую про те, що 10 вересня Джона Пайзера заарештували як «Шкіряного Фарту-ха». У той час за підозрою у скоєнні вбивств було заарештовано чимало чоловіків, і я боялася, що ця інформація нічого не додасть до оповіді, а лишень заплутає читачів купою імен та сюжетних тупиків. Тільки у вересні були арештовані:
— Джон Пайзер;
— Едвард Мак-Кенна;
— Якоб Ізеншмід (звинувачений у тому, що був Джеком-Різником, і поміщений до божевільні);
— Карл Людвиґ (заарештований після того, як — за свідченнями очевидців — погрожував двом людям ножем).
Досліджуючи походження Мері Енн («Поллі») Ніколз, я так і не змогла знайти жодних підтверджень того, що вона працювала на заможні родини Лондона. Тож дозволила собі вигадати, яким її життя могло бути до того, як на початку 1880-х років вона покинула чоловіка і стала повією та п’яницею, переселяючись з одного робітного дому до іншого. Я прагнула показати людський бік цих жінок, а не лише жахливі місця злочинів, де обірвалися їхні життя. Це були дружини, матері, сестри і доньки, а не просто забуті всіма повії, яких пам’ятають лише завдяки їхнім смертям.
Біографію Емми Елізабет Сміт я також значною мірою вигадала. Теорії щодо того, чи була вона однією із перших жертв Джека-Різника, суперечливі, проте я по-справжньому бажала ввести її в роман, бо мене захопило туманне минуле цієї жінки, перш ніж вона стала повією. Ходять чутки про її шляхетне походження, одначе підтверджених фактів, що вона належала до знаті, немає. Люди, які знали Емму Елізабет Сміт, стверджували, що вона розмовляла інакше, а отже, добре знала правильну вимову — на той час для жителів Іст-Енду це було рідкістю. Про своє походження ця жінка майже нічого не розповідала, що спонукало мене поставити найважливіше запитання: що, як? Що, як вона дійсно була аристократкою? Існували свідчення, начебто вона знала своїх нападників, і це дало мені іскорку ідеї — створити для неї нову історію. Таємниця, що огортала життя і смерть Емми Елізабет Сміт, була для мене чистим полотном, яке я могла розмалювати завдяки власній уяві.