Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 51)

Натаніель, розкинувши руки, гордо закружляв на місці. Поводився так, неначе все це належало йому...

— Ні, — захитала я головою, не вірячи.

Цього не могло бути. Життя не могло виявитися аж таким жорстоким. Не могло. Очі налилися слізьми, а тоді вони ринули мені по щоках. Цього не могло бути. Мене зараз знудить. Я нахилилася вперед і, обхопивши руками живіт, почала гойдатися вперед-назад.

Натаніель заходи в переді мною, дістав із рукава прихований ніж. Той був приблизно шість чи сім дюймів завдовжки. Саме таку довжину, на дядькову думку, мала зброя Джека-Різника.

Він ніжно провів пальцями по закривавленому лезу, а тоді поклав знаряддя вбивства на столі поруч із опудалом розтерзаної пташки.

У мої думки проникли спогади про те, як мій брат рятував тваринок, як годував їх більшою кількістю їжі, ніж ті могли подужати, як плакав щоразу, коли якесь звіря помирало попри його старання. Милий хлопчик, який поклявся захищати мене від убитого горем батька. Він не міг бути чудовиськом, яке нівечило жінок. Я цього не дозволю. Це не його лабораторія. Не його експерименти. Це не він зробив таке з нашою матір’ю.

— Натаніелю, скажи мені, що це кошмар.

Брат опустився переді мною на коліна і так лагідно витер мої сльози, що я заридала лиш дужче. Я знов захитала головою. Це таки кошмар. Я ж запевно сплю і невдовзі прокинуся в дядьковому домі, виявивши, що це був просто поганий сон.

Яка ж я все-таки нікудишня сестра! Вимріяла такі жахіття про любого брата. Справжній Натаніель ніколи б такого не зробив. Він знає, що я не пережила б його втрату. Він ніколи б мене так не скривдив. Він би нікого не скривдив. Нізащо.

— Ш-ш-ш, — заворкотів він, відгортаючи волосся з мого лиця. — Усе гаразд, сестричко. Я ж обіцяв, що все буде гаразд. Так і сталося. Я виправдав дядька тими листами, чи не так? Хоча, визнаю, було весело спостерігати, якого галасу наробила дрібка бравади і червоне чорнило. От і не зміг стриматися, щоб не надіслати ще.

— Ти... що? — Я відчула, як здають мої нерви. — Це неможливо.

Натаніель загубився в якійсь мрії, а відтак відігнав спогад.

— Хай там як, я вважаю, що встановив, чому ви з матір’ю захворіли, а ми з батьком — ні.

Брат сів на п’яти і знов озирнувся кімнатою, а в його звично життєрадісні риси вкарбувалися збудження й зачудування.

— Пішло трохи часу на те, щоб усе збагнути, і я волів би, щоб ти ще зачекала, перш ніж прийти сюди, та це не має значення. — Він усміхнувся й поплескав мене по долоні. — Ти тут, і це чудово. Я визначив останню деталь. Лишилося додати крапельку крові і дрібочку електрики. Як у книжці. Ти ж пам’ятаєш, чи не так? У нашій улюбленій.

По моїй щоці стекла ще одна сльоза. Мені це не сниться. Я справді в Пеклі. Мій брат уявив себе доктором Франкенштейном, проте я нізащо не дозволю, щоб наша мати стала його чудовиськом.

— Ти не можеш повернути нашу матір із мертвих, Натаніелю. Це неправильно.

Відскочивши від мене, він закрокував у помаранчевому сяйві своєї диявольської лабораторії, хитаючи головою.

— І чому ж це неправильно? Я гадав, що саме ти, з-поміж усіх людей, оціниш і зрозумієш. Люба сестро, та це ж науковий прорив. Досягнення, про яке люди згадуватимуть віками. Наше прізвище назавжди буде пов’язане з немислимим. Наш дядько короткозорий дурень. Він мріє лишень про успішну пересадку органів. Я ж маю на меті дещо грандіозніше.

Натаніель кивнув так, ніби це був найпереконливіший аргумент, якого він потребував, і розчепірив пальці, явивши порізи на їхніх кінчиках. Я не пригадувала, коли востаннє бачила його без рукавичок. Тепер зрозуміла причину.

— Люди до цього дня не вірили, що таке можна здійснити. Про таке диво наважувалися мріяти тільки письменники й науковці-візіонери на кшталт Ґальвані. А тепер я досяг цього! Хіба не бачиш? Це ж неабиякий привід для святкування. Мій науковий прорив запам’ятають навіки.

— А як же ті жінки, яких ти вбив? — запитала я, заламуючи на колінах руки. — їхня смерть — теж привід для святкування?

— Ти про хвойд? Звісно, що так. Ба більше, гадаю, що це навіть подвійний привід. — Натаніель зупинився, стиснув кулаки, його очі потемніли. — Я ж бо не тільки очистив вулиці нашого міста від скверни, що його поглинала, а й, вважай, повернув нашу дорогу матір із мертвих.

Брат знову заходи в переді мною, і з кожним кроком його тон ставав дедалі ворожішим.

— Я поклав край стражданням тих нещасних, і тепер їхня жертва поверне добру порядну жінку. Скажи-но мені, сестро, що я зробив не так. Бо, їй-право, як тебе послухати, то я просто чудовисько, що полює на безпомічних. А наша мати — жінка богобоязлива. Вона зрозуміє.

У мене не було слів. Жінки, яких він убив, — не якесь сміття, що його просто викидають на вулиці. Усі вони чиїсь доньки, дружини, матері, сестри. І їх любили, як ми любили власну матір. Яке він має право виносити їм присуд? Мій брат так глибоко загруз у своїй фантастичній науці та почутті правосуддя, аж геть забув, що означає бути людиною. І від цього мені дещо сяйнуло в голові.

— Ну, а шестірні в тілах? — зронила я. — Що за послання ти залишав поліції?

— Послання? Не було ніякого послання. Я лишав їх, де падали. — Натаніель провів рукою по волоссю, намагаючись пригладити його, а натомість досягаючи протилежного результату. Він і далі ходив, і все більше дратувався, що я не схвалювала його непрощенну поведінку. — Тебе тільки вони цікавлять? Кляті шестірні всередині тих нікчем?

— Ці жінки не заслуговували на смерть, Натаніелю, — прошепотіла я.

— Вони не заслуговували на життя! — загримів його голос у малому приміщенні, і я підскочила. — Хіба ти не бачиш? Ці жінки — це хвороба. Вони руйнують життя. І я запропонував їм шанс на спасіння — смерть задля життя!

Натаніель підійшов до труни, підняв кришку, і його очі сповнилися слізьми.

— Життя матері зруйнувала хвороба. Хвороба, яку, зокрема, широко розносять хвойди, кашляючи й заражаючи порядних чоловіків. Тож ні, сестро: я ні на унцію не жалкую про те, що очистив місто від кількох із них. Якби мав змогу, спалив би дотла весь Іст-Енд і покінчив із проблемою. А так я взяв лише те, чого потребував для експерименту.

— Дуже благородно з твого боку.

— Знаю. — Брат проґавив сарказм у моєму голос і й самовдоволено всміхнувся, наче якраз настала підходяща пора все мені пояснити. — Насправді я не планував убивати стількох, проте органи відмовляли ще до того, як я отримував змогу над ними попрацювати. Опанувати болти у темряві виявилося нелегко, тож я почав носити лікарську сумку з льодом, а болти та шестірні встановлював уже тут. Дивися.

Він підняв велику багажну валізу й розгорнув її у такий собі розкладний стіл, а відтак поставив його в центрі кімнати поряд із серцем у скляному футлярі. З країв столу звисали пута для рук і ніг.

Натаніель підійшов до шестірні на стіні і заходився крутити її, доки над столом не завис довгий голкоподібний прилад. Це вочевидь було братове джерело електрики.

У моїй крові заворушилося дещо схоже на страх.

На превеликий мій жах, Натаніель нахилився, переклав материне тіло на встановлений щойно стіл і просунув її руки та ноги крізь шкіряні ремені.

Її безживна голова звісилася в бік, і я заплющила очі, відчувши, як на мене накочується навальна хвиля нудоти. Мати була мертва от уже п’ять років, а я й гадки не мала, чому вона досі не перетворилася на кістки.

— Я завбачливо вирішив зберігати матір частково замороженою у спеціальному льодовнику тут унизу. — Натаніель дивився на розкладений почасти труп, ніжно відгортаючи вбік волосся на ньому й відповідаючи на запитання, якого я так і не вимовила вголос. — Шкода, що я не здогадався подбати про її збереження одразу. Було складно тайкома дістати її з могили і перевезти сюди так, щоб батько не довідався. Але тут у пригоді став лауданум.

Він перекинув скляну банку для зразків і вилаявся, пробуджуючи мене від заперечення. Мені ніяк не вдавалося узгодити Натаніеля, що його я знала все життя, із цією звірською версією переді мною. А ще мені було геть несила уявити біль, який відчув би наш батько, якби побачив матір тепер.

Вона була мертва досить багато років, щоб пасма її довгого чорного волосся впали на підлогу. Натаніель позбирав великі уламки скла, очистив від жмутів волосся, що зачепилися за них, і викинув у сміттєву корзину. Його зовсім не бентежило потворне видовище перед очима: він прибирався так, ніби перед ним на столі не гнив труп нашої матері.

Якби я не позбулася вмісту свого шлунка раніше, то робила б це цієї миті.

— Як ти виявив цю кімнату? — запитала.

Я зчепила руки, силкуючись не дивитися на матір. Була на межі нервового зриву, на самісінькій межі втрати глузду, тож зламати мене могла й суша дрібниця.

Круть-верть. Круть-верть.

Брат перевів увагу на мене.

— Пригадуєш таємні ходи в «Тернику»?

У голові промайнули спогади про ігри в таємних ходах щоліта. Джонатан Натаніель Водсворт-перший був дещо ексцентричний. У його маєтку було зведено більше таємних ходів, ніж у королівському палаці. Я кивнула.

— Кілька років тому я знайшов у «Тернику» і план цього будинку, — сказав він, знизуючи плечима. — На той час батько вже зловживав тоніком, тож увечері я додавав іще лаудануму в його бренді. Було неважко дбати про те, щоб батько лишався... втихомиреним і не знав про те, що я використовую його улюблений кабінет. Адже що залежному до більшої дози опіуму?