Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 49)
— Ні, міс, — хитнув головою лакей. — Проте в мене склалося враження, що вони мали намір відлучитися майже на весь вечір. Лорд Водсворт звелів не замикати дверей і пригасити світло, коли слуги підуть спати.
Я стиснула кулаки міцніше. Якщо батько утне щось, щоб завдати Натаніелеві шкоди, я його порву на шмаття, перш ніж королева віддасть відповідний наказ. Тут я дещо розслабила руки. Не годилося тривожити нашого лакея іще дужче.
— Я чекатиму на батькове прибуття в його кабінеті, — оголосила я крижаним голосом, що звучав незнайомо навіть у моїх власних вухах. — І не бажаю, щоб мене турбували з будь-якого приводу. Взагалі, всім слугам було б мудро піти спати раніше. Я зрозуміло висловилася?
— Т-так, м-міс. Я передам ваші побажання решті слуг.
Я хутко покинула кімнату й помчала коридором, щоб ніхто не побачив, як сильно мене трусило. Мені було не до душі грубити, та краще вже це, ніж мати їхню кров на своїх руках. Якщо вони розійдуться по своїх кімнатах, то будуть у безпеці.
Я перевірила двері до батькового кабінету. Виявилося, що вони незамкнені.
Цього разу я не діяла крадькома. Батько прийде одразу сюди, як і щовечора, тож я відчинила двері й запалила кілька ламп у цьому похмурому місці. Озирнула очима заборонену кімнату: тепер вона видавалася не такою застрашливою, як кілька тижнів тому. Батьків стіл більше не скидався на велетенське чудовисько, як мені колись здалося. Тепер він був просто великим старим столом, який став свідком безлічі жахливих подій.
Знайомий запах сандалу та сигар, який супроводжував батька, також не змусив моє серце спазматично калатати. Я прийняла його, і воліла, щоб цей запах прикликав зараз його примарний образ сюди. Моя увага ковзнула по предметах, що передавалися в нашій родині крізь покоління, і врешті зупинилась на великому розгорнутому фоліанті. Пригадавши загадкове послання від матері, передане спіритуалістом, я з цікавістю до нього підійшла.
І саме там, де й казав медіум, лежав медальйон зі світлини.
Я проковтнула свою невіру. Роберт Джеймс Ліз, як виявилося, не шарлатан. Як це трагічно, що Скотленд-Ярд не дослухався до нього. Можливо, це дало б змогу зупинити мого батька вже давно. Я схилилася над книгою й прочитала текст на старанно розгорнутих сторінках, намагаючись усвідомити значення фрагмента.
Переді мною був «Утрачений рай» Джона Мілтона.
Мої очі метнулися до підкреслених слів «од Пекла», і я дуже чітко пригадала назву листа, який надіслав Різник.
Підкреслення скидалися на порізи ножем — злі та мученицькі.
Якщо в мене й лишалися досі якісь сумніви щодо батька, то тепер їх не стало.
Він порівнював свої мерзенні діяння із тими, що коїв в «Утраченому раю» Сатана. Що за збочений маніфест! Я враз осягнула значення фрагмента. Тут Сатана вагався через своє повстання — щойно збагнувши, що Пекло з ним назавжди, адже він не міг втекти од пекла власних думок.
Сатані не віднайти спокою чи Раю, хоч як близько він наближався б туди фізично, бо прощення завжди буде недосяжним. Він не міг змінити своїх думок, тож і Пекло було вічним. Усвідомивши це, він перетворює зло на добро, коячи дедалі гірші діяння в ім’я власної версії «добра».
Глянула на медальйон у формі серця, що колись належав матері. То все це заради неї? Обережно зняла скляний футляр, що оберігав книгу й медальйон. Я не дозволю батькові використовувати матір як виправдання злодіянь. Начепила медальйон на шию і відчула затишок від його присутності поряд із моїм власним серцем.
Не в змозі й далі перебувати поблизу книги, я підійшла до обурливо великого портрета, що висів на стіні. Досі ненавиділа садистичного чоловіка, що стояв у гордій позі вбивці, під ногами якого безвольно лежав замордований ним ведмідь.
Придивилася до мідної таблички біля підніжжя картини. Вона була вкрита брудом. Я потягнулася, щоб витерти її рукавом, аж тут портрет відхилився вглиб.
Я відсмикнула руку й замало не вискочила зі шкіри.
— На Бога, що...
Коли моє серце перестало битися об ребра немов навіжене, я ступила крок уперед: за портретом крився таємний хід.
Від темних сходів війнуло крижаним вітром. Пасма волосся, що вибилися із зачіски, заворушилися навколо мого обличчя, немов змії на голові Медузи. Я не йняла віри очам. Вигнуті кам’яні сходи манили дослідити їх. Чи волали, щоб я відступила. Складно було збагнути, що мала на увазі ця роззявлена паща.
Одною ногою я стала на поріг невідомого, а друга лишалася у відносній безпеці знаного. Мої кістки пройняло моторошне відчуття, аж ті заторохкотіли від жаху. Це мусило бути місце, де Джек-Різник зберігав свої трофеї.
Мене роздирали вагання, туманячи здоровий глузд. Я позадкувала й повернула портрет на місце. Потрібно чимдуж вертатися до дядька — щоб викликав Скотленд-Ярд і Томаса. Тоді усім разом спуститися в Пекло. А втім, я не поворохнулася. Роздивилася портрет, витерла пляму з таблички і від побаченого хапнула ротом повітря.
Моя долоня метнулася до рота, а страх набув нової тілесної форми. Чоловіка на портреті звали Джонатан Натаніель Водсворт-перший.
Це на його честь назвали і мого дядька, і брата. Батько вочевидь зневажав рідного брата, але навіщо було чіпляти портрет його тезка в кабінеті, аби приховати щось безумовно мерзенне?
Невже це був таємний глуз над дядьком? Звинувачення, що той не врятував мою матір? А якщо цей хід вів до Пекла, може, це дядько був винний у тому, що вказав батькові шлях?
Із-за картини донісся звук, що нагадував тихий стогін. Я кліпнула очима. Притиснувши вухо до стіни, прислухалася. Але чути було лишень безгоміння тиші та прихованих секретів. Може, я божеволію: стіни ж не говорять?
А можливо, десь наприкінці тих сходів перебуває в полоні інша безпомічна жертва. Серце мені закалатало, і заревла у жилах кров. Я мушу спуститися туди. Мушу врятувати бодай когось із батькових жертв. Зиркнула на годинник понад камінною полицею. Ще рано. Батька з Натаніелем не буде вдома ще кілька годин. А що, як... що, як там унизу зараз Натаніель? Що, як батько його ув’язнив?
Ну я й дурепа! Не можна сподіватися, що батько грає бодай за якимись правилами. Якщо він сказав, начебто йде з Натаніелем, це ще не означає, що мій брат покинув будинок. Цієї самої миті він може бути зв’язаний і стікати кров’ю.
Не гаючи більше часу, я штовхнула картину всередину й відтак ступила на сходи. Мене привітав шепітний шум із позірно нескінченних глибин.
Там унизу, поза сумнівом, був хтось чи щось.
Я потяглася, щоб підібрати спідниці, забувши, що клятої сукні на мені немає, і замало не втратила рівноваги, коли зненацька глянула вниз. Поклала долоню на холодну кам’яну стіну, і та стала мені за провідника, доки я занурювалася далі у темряву, збігаючи по сходах так швидко, як тільки наважувалася на незнайомій поверхні.
Було б розумно прихопити з собою гасову лампу чи свічку, та я зараз не бачила сенсу морочитися власною непередбачливістю. З кожним наступним кроком униз темрява прояснювалася, замість ставати чимраз задушливішою. Певно, десь попереду зоставили лампу, та я не бажала знати навіщо.
Я здригнулася, уявивши мільйон і одне жахіття, що ось-ось мали привітати мене. Мої атласні туфельки мчали каменем, легесенько перестрибуючи зі сходинки на сходинку. Мені була до вподоби їх беззвучність. Чобітки я забула в дядьковому домі, й тепер це здалося благословенням. Хода у шовку давала мені час зробити своє, не привертаючи уваги.
Коли я наблизилася до кінця спуску, до мене потягнулося тепле сяйво. Від самої думки про те, що щось настільки привітне провіщає про вхід до цієї пекельної темниці, шкірою побігли мурахи. За останнім поворотом, перш ніж приміщення цілковито відкрилося моїм очам, я зупинилася, притулившись спиною до стіни й прислухаючись.
Ані звуку людини. Зате в такт моєму серцебиттю тихо шипіли — круть-верть — деталі парового механізму. Певно, саме цей шум я й чула.
Круть-верть. Круть-верть.
Я заплющила очі. Видавати ці звуки могло тільки щось мерзенне.
Круть-верть. Круть-верть.
Потягло медичними еліксирами та паленою плоттю, від чого мій і без того слабкий шлунок перевернувся. Я більше не прагнула вдовольняти свою цікавість, та якщо тут катують мого брата, мала зробити цей останній крок.
Я вдихнула повітря ротом, аби якомога довше уникати хворобливого смороду, й таки відлипла від стіни. Знадобилося аж дві спроби, але зрештою я звеліла тілові зайти у приміщення.
Жах розтікся моїм організмом, немовби огидна зараза, Чорна Смерть, що її переносили щурі. Переді мною постала лабораторія, куди зловісніша, ніж я уявляла, читаючи який-небудь роман. Тут, як і в дядьковій лабораторії, розташувалися вздовж стін полиці, на яких у два-три ряди стояли банки зі зразками. Проте тутешні зразки, на відміну від дядькових, не були впорядковані, а дерево скидалося на добряче зогниле.
Я хитнулася назад й наштовхнулася на щось м’яке та м’ясисте, що лежало на полиці при найближчій стіні. Світ перестав іти обертом перед моїми очима, я розвернулася й побачила плоть, яка щільно обтягувала механічну руку. Шкіра була зшита грубо, великими нерівними стібками.