Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 46)
Томас затулив обличчя долонями, мить-друГу опановуючи себе, відтак тяжко зглитнув і зосередив увагу на мені.
— Ти ж бо знаєш, що значиш для мене? Ти точно знаєш, що я відчуваю до тебе, Одрі Роуз. Від самої думки, що я втрачу тебе...
Не певна, хто з нас зробив перший крок, та зненацька мої руки вже ніжно торкалися його обличчя, а наші вуста зімкнулися — і до біса пристойність та порядне суспільство.
Не було Джека-Різника чи опівнічного нападу. Були тільки ми з Томасом, які боялися втратити одне одного.
Я обвила його шию руками, притягуючи хлопця до себе. Ніжно поцілувавши мене востаннє, той відірвався від мене раніше, ніж мені хотілося. Томас заклав мені за вухо пасмо волосся, що вибилось із зачіски, й притулився своїм чолом до мого.
— Перепрошую, міс Водсворт.
Я торкнулася вуст. Колись я читала, начебто небезпечні ситуації породжують спонтанні прояви романтичних почуттів, і мені це здавалося нісенітницею. Тепер же все зрозуміла. Усвідомлення, що кохану людину можуть без попередження у тебе відібрати, змушувало міцніше за неї чіплятися.
— Гадаю, це я зробила перший крок, Томасе.
Юнак відступив від мене, наморщив лоба й зареготав.
— О, ні. Я перепрошую геть не за те, що поцілував тебе. Я мав на увазі божевільного сердегу, який приставив тобі до горла ножа.
— А, он воно що. — Я махнула рукою, вдаючи безтурботність. — На щастя, ти завбачливо мене підготував до цього вечора.
Томасові очі замерехтіли сумішшю подиву й недовіри.
— Ти насправді надзвичайна. Трощиш кістки й відбиваєшся від нападників у закинутих провулках.
— Шкода, — відповіла я. — Твоїй репутації настане кінець, щойно люди дізнаються, як я тебе врятувала.
— Та нищ її дощенту, — вмить засміявся Томас. — Рятуй мене скільки завгодно, аби лишень це завершувалося поцілунком.
— Ти знав? — запитала я, посерйознішавши. — Про трупи?
Щелепи хлопця стиснулися. Він обережно взяв мене за руку й подав знак рухатися далі.
— На жаль, не знав. Але безумовно, тіла не були нічийні, як Олівер стверджував. Я не люблю, коли мені брешуть, і мені не до вподоби проводити дослідження на чиїхось родичах без дозволу. Жоден науковий прорив не повинен завдавати болю.
Я затамувала була подих, а тепер полегшено зітхнула. Це все, що мені хотілося почути. Томас напевно не замішаний у злочинах Різника. Його цікавив порятунок життів, а не їх відбирання.
— Що ти робитимеш? — поцікавилась я. — Не можна, щоб Олівер і далі брехав про тіла. Навряд чи ти єдиний, кого він підставив.
О, я з ним поговорю, повір. — Томас пригорнув мене. — Мені гидко, що я наразив тебе на небезпеку.
— Ми вистежуємо Джека-Різника, — відказала. — Тож на небезпеку наразила нас я.
Томас похитав головою, змінивши напруження на веселість, але нічого не сказав.
Ми пленталися по Дорсет-стріт, прагнучи покинути нарешті Іст-Енд, але після нападу зробилися
неуважні. Саме тоді я замало й не втрапила під екіпаж. І стала як укопана, недовірливо на нього витріщаючись. Неймовірним чином ніч зненацька стала значно страшнішою. Навколо мого тулуба обвилася змія — і вп’ялася іклами в нутрощі.
Боковиною збігала подряпина, що безпомильно нагадувала літеру «У». Вона була мені добре знайома, адже це я сама її і залишила минулого тижня. Так я позначила убивцю.
Це був екіпаж мого батька.
РОЗДІЛ 26
ЧОРНА МЕРІ
МІЛЛЕРС-КОРТ
ВАЙТЧЕПЕЛ
9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ
Я вхопилася за Томасове пальто й кивнула в бік екіпажа. Куди подівся кучер? Було б дивно, якби екіпажем правив батько. В мозку зароїлося з тисячу різних думок. Чи можливо, що ми помилилися? Що, як убивця — кучер Джон? А може, батька сюди привіз Блекберн? Я хитнула головою, прочищаючи її. Це все якесь безглуздя.
— Якби я збиралася скоїти вбивство, — міркувала я вголос, — навіщо б тоді залишала екіпаж просто біля місця злочину? Це ж нелогічно.
— Джек-Різник, хай хто він насправді такий, вочевидь не мислить логічно, Водсворт. Він днями вже з’їв людський орган. Можливо, він почувається невразливим, і недарма: досі-бо діяв безкарно.
Я оглянула вулицю. Перед нашою зануреною в тінь схованкою простягалися лишень будинки з кімнатами на винайм та сміття. На щастя, наші нещодавні нападники не повернулися, і сумнівно, що повернуться. Я була цілком певна, що зламала одному з них ногу. І дуже б цим переймалася, якби не їхній зловмисний напад.
З огляду на пізню годину ніде не світилося, за винятком саме того будинку, перед яким стояв батьків екіпаж. Із двох вікон, що виходили в наш бік, лилися нерозбірливі голоси і яскраве світло. Одна шибка тріснула, і саме через неї звук із середини просочувався в ніч.
Я вказала на дві постаті, що ходили сюди-туди. Було годі розібрати їхні риси, але широка постава однієї з постатей запевно скидалася на мого батька.
— Ходімо, — сказала я, тягнучи Томаса за собою у провулок через дорогу. — Викличемо поліцію зараз чи трохи зачекаємо?
Юнак оцінив розташування провулка, екіпажа й будинку, в якому двоє людей вочевидь тільки розмовляли. Він вивчив наше оточення методично і точно. За хвилю похитав головою.
— Люди всередині не сперечаються. Зачекаймо, що станеться далі.
Частина мого єства прагнула кинутися до будинку, загупати в двері й кинути батькові в обличчя гірке звинувачення за все зло, що його він накоїв, і всі ті огидні речі, які тільки замислив, а ще дорікнути за провину, яку тепер покладав на мої плечі.
— Гаразд, зачекаємо, — мовила я, зіпершись на холодний камінь будинку, чекаючи і спостерігаючи. Здавалося, наче збігали не секунди, а тяглися години.
Я змерзла і була виснажена нападом, який пережила, а ще боялася прийдешньої зустрічі з батьком. Та не могла сказати, від чого саме тремтіла дужче. Хотілося б, щоб у батька було пояснення його присутності тут.
Мені страшенно кортіло помилятися щодо нього.
Майже сорок п’ять хвилин по тому двері відчинилися, і з будинку показалися дві постаті: чоловік і жінка. Я напружила зір, шукаючи явного підтвердження, що переді мною дійсно батько. Пара трималася на пристойній відстані одне від одного, і от чоловік нарешті ступив у сяйво ліхтаря.
Лорд Едмунд Водсворт озирнувся вулицею і затримав увагу на провулку, де причаїлися ми з Томасом: моє серце забило на сполох. Юнак навпомацки відшукав у темряві мою руку й міцно обхопив її своїми. Його тепло заспокоїло мої нерви.
Я знала, що батько не бачить нас, але все одно зіщулилася. Ще ніколи не була я так вдячна за ковдру туману, яка огорнула нас в імлисті обійми.
Батько повторно окинув поглядом територію, тоді забрався на кучерське сидіння екіпажа, натягнув віжки й відгуркотів у напрямку нашого дому.
— Слідкуй за екіпажем, — звеліла я Томасові.
А сама перевела увагу на жінку, з якою розмовляв батько. Тепер та стояла під світлом і говорила з іншою жінкою, яка вийшла з сусіднього будинку.
Її молодий вигляд стривожив мене. Хоч я не могла роздивитись її чітко, їй навряд чи було більше ніж двадцять із лишком років. Волосся жінки спадало додолу довгими рудими кучерями, а сама вона була вища за більшість чоловіків.
Мене бісило, що батько до неї прийшов. З їхнього зв’язку не могло вийти нічого доброго, навіть якби мій батечко не мав наміру вбивати її. Чому в нього було так багато секретів?
Завершивши розмову з іншою жінкою, рудоволоса просунула руку крізь розбиту шибку, перевірила дверну клямку. Я звела разом брови. Не годилося в цьому районі не замикати двері на ключ.
Пов’язавши довкола шиї червоного шалика, молода жінка рушила вздовж брукованої вулиці нерівним кроком, наспівуючи знайому пісню. Слова лилися медовим голосом жінки і омивали мене:
Та допоки радощі несе мені життя, Фіалку з могили неньки берегтиму я.
Пісня звалася «Фіалка з могили неньки», і від того, як ніжно звучав голос співачки, оповідаючи про такі жахіття, мороз пробіг мені поза шкірою. Тут Томас смикнув мене за рукав.
— Онде твій батько завертає за ріг. Рушаємо за ним?
Я зиркнула на молоду жінку, тоді в протилежний бік — туди, де батько звертав на іншу вулицю. Під ложечкою знову залоскотало відчуття, наче десь поблизу зачаїлася Смерть. Я не могла позбутися враження, що невдовзі має статися щось жахливе.
Скинувши із себе заціпеніння, я кивнула. Це просто переполох унаслідок нещодавнього нападу — і все. Молода жінка, яка співає свою сумну пісню, буде цієї ночі в безпеці. Чудовисько верталося додому.
— Так. — Я відірвала погляд. — Тримаймося тіні й поквапмося.
* * *
— «Поліція Лондона зробила офіційну заяву, що цього ранку о десятій сорок п’ять у будинку в Міллерс-корт виявлено порізане жіноче тіло», — у повній невірі зачитувала газетне повідомлення, упавши на отоманку в дядьковій лабораторії.
Томас дивився на мене з-понад паруючої чашки чаю, а на його колінах лежала складена газета. Він уже намагався мене розрадити, верзучи різні нісенітниці, що ми буцімто зробили все, що було в наших силах, але я з ним не погоджувалася.