Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 44)

Блекберн обійшов свій стіл, упав на стілець і потер очі.

— Можливо, управляти маєтком, як того волів від мене батько, — не така вже й погана ідея. Мені до снаги витримати чимало всякого, проте це вже перебір. Хіба життя, сповнене дозвілля й політики, може бути жахливим?

Томас не звернув уваги на суперінтенданта і натомість повернувся до думки, висловленої моїм дядьком. Хлопець примружив очі, і його худі риси загострилися від роздумів.

— То ви стверджуєте, що він покінчив із убивствами?

Дядько хитнув головою, і деякі клаптики шкіри забажали сповзти з мого тіла. У його очах був той похмурий погляд, який свідчив: жахіттям іще не кінець. Тож коли дядько торкнувся вусів, його подальші слова мене геть не здивували.

— Гадаю, йому потрібна ще одна, остання річ, після чого вбивства, може, й припиняться.

Тут до суперінтенданта Блекберна підійшов поліціянт і передав йому документ. Затим прошепотів на вухо якесь повідомлення й подався геть так само швидко, як і прийшов. Хай що він сказав, воно вочевидь не було надто важливим, позаяк Блекберн кинув папір на стіл, а сам уп’явся поглядом у мого дядька.

— Я не певен, що волію чути щось іще, докторе Водсворт. Однак боюся, не можу собі дозволити розкіш невідання. Просвітіть нас.

Не знаю як, та я знала — і то з більшою упевненістю, ніж мені належало мати, — чого саме бракувало Джекові-Різникові. Це був найбільш вражаючий орган, який можна було пересадити чи вкрасти. Я замало не подавилася словами, але все одно промовила їх:

— Серце. Перш ніж покінчити з убивствами жінок, він потребуватиме серця.

Я відчула на собі Томасів погляд, який пропалював діру в моєму переконанні зберігати мовчанку, але не наважувалась зустрітися з ним з остраху, що я зізнаюся поліції в усьому, що підозрювала, просто тут і тепер. І до дідька наслідки.

Проте була одна ниточка надії, за яку я міцно трималася, — це те, що й дядько не обмовився перед поліціянтами ані словечком про батька. Я розповіла йому про свої підозри напередодні ввечері в лабораторії, і хоча він сприйняв вісті навіть скептичніше за мене, його обличчя зблідло.

Дядько порадив мені не хвилюватися, сказав, що ми розкриємо правду досить скоро. Запевнив, що батькові просто зле, а все, що накопичується проти нього, — це тільки збіг.

Бачити істину завжди непросто, особливо коли виявляється, що наші найближчі люди можуть були чудовиськами, які ховаються на видноті. Та якщо дядько міг триматися за єдину нитку віри в те, що мій батько невинен (хоч вона й розплутувалася з неабиякою швидкістю), то і я теж могла це зробити.

Наразі.

 

РОЗДІЛ 25

ФІАЛКА З МОГИЛИ НЕНЬКИ

ДІМ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙҐЕЙТ

8 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я витягла пошарпану сукню кольору морської блакиті зі скрині у дядька на горищі. На ній розходилися шви, а коли я витрусила її у блідому сяйві місяця, усе навколо пройняв запах цвілі.

Намагатися повернути одежі модний вигляд було безнадійно — надто багато часу минуло (ще й без годящого догляду), відколи міс Емма Елізабет уперше її надягла.

Дядько забрав чи не все майно міс Сміт у родини, яка більше не бажала мати з тою нічого спільного, і доклав значних зусиль, щоб зберегти речі такими, якими їх залишила по собі його колишня наречена — застиглими в часі, немов на світлині. Хіба що тепер усе вкривали товстий шар пилюки та сліди кількарічного бенкетування полчищ голодної молі.

Сукня була дрібочку застара, дещицю недоладна та трошечки завелика.

Якби я на себе нап’яла це страхітливе убрання, то мала б вигляд справжнісінької жительки Іст-Енду, яка випрошує роботу, щоб заробити на задоволення своїх залежностей. Тітка Амелія, забачивши мене, одразу ж провалилася б крізь землю. І в мене були сумніви, що навіть Лізі вдалося б цю сукню облагородити.

Словом, вона була ідеальна.

Томас стояв, спершись на дверну раму і схрестивши руки на грудях, і, не видаючи жодного звуку, дивився на мене тим своїм оцінювальним поглядом, від якого я шаленіла.

— Я не бачу сенсу в тому, що ти робиш, Водсворт. Чом би тобі просто не поговорити з батьком відверто — та й по всьому? Бо тинятися, перебравшись повією, — це вочевидь найгірша твоя ідея. Мої вітання. — Хлопець розімкнув руки й заплескав у долоні. — Це незабутнє досягнення, хай і сміховинне.

— Я майже викреслила тебе зі списку підозрюваних. — Я витрусила ще одну невиразну сукню. Поклала її долі, а пил лоскотав мені ніздрі. Свого часу темно-зелений шовк, либонь, мав приголомшливий вигляд. — Оце справді досягнення.

— А, так, — кинув Томас, закочуючи очі. — Ще одна твоя блискуча ідея. Наче я такий неохайний, щоб залишати по собі докази. Та й я практично днями і ночами перебуваю у твоєму товаристві. Хіба це не знімає з мене обвинувачення у вбивствах? Чи нам треба розділити ліжко, щоб довести мою невинуватість? А взазалі-то... взагалі-то це непогана думка.

Проігнорувавши його, я дістала з тієї самої шкіряної скрині пару коричневих чобітків на шнурках і ретельно оглянула їх. Вони, здавалося, були десь мого розміру, тож я додала їх до одежі для перевдягання. Томас причепився до мене зо дві години тому, тупцяючи довкола і сиплючи думками, немов пожертвами, яких я не збиралася приймати.

— Ми цілих три тижні чинили по-твоєму, — нагадала йому. — І не досягли нічого, окрім гори розчарувань. Годі вже, Томасе.

Ми намагалися чатувати знадвору мого дому на площі Белґрейв — пильнували протягом ночі та протягом дня — але так і не спромоглися застати мого батька за тим, як він кудись їхав чи звідкілясь повертався. І я навіть залишила на батьковому екіпажі знак, щоб транспорт можна було впізнати, якби ми його десь побачили поночі.

Проте складалося враження, ніби він завжди знав, коли за ним слідкують, відчував це, наче вовк, якого вистежує хтось доволі безрозсудний для такої затії.

Тепер настала черга випробувати мою теорію.

— І до твого відома, — мовила я, тримаючи зелену сукню, — я не вдаватиму повію. Я просто видам себе за місцеву.

Жодні обговорення на світі не могли відмовити мене від обраного шляху. Якщо мені не вдається спіймати батечка, коли той прямує до Вайтчепела, то я влаштуюся там і чекатиму, аж доки він сам до мене прийде. Ця ідея була не гірша за інші. Так чи інак, а я була налаштована довідатися, чи справді Джек-Різник — мій батько.

Томас пробурмотів щось так тихо, що я не розчула, а відтак рішуче пройшов до гардероба, який урочисто стояв у кутку горища, розчахнув дверцята і став наполегливо ритися всередині.

— Що ти, в ім’я королеви, твориш? — запитала я.

Юнак не завдав собі клопоту з відповіддю. Над його головою пролітали речі, які він розкидав, шукаючи те, що відповідало його потребам.

— Якщо тебе неможливо переконати, то в такому разі я вирушу разом з тобою. Та мені вочевидь знадобиться якесь старе пальто і штани. — Томас картинно провів рукою по своїй фігурі. — Ніхто при здоровому глузді не прийме мене за жителя Іст-Енду, якщо я матиму такий пристойний вигляд. Можливо, доведеться навіть перуку одягти.

— Зарозумілий супровід мені цього вечора ні до чого, — насупилася я, хоч хлопець на мене не дивився. — Я цілком спроможна подбати про себе.

— О, так. Із мого боку було нерозумно проґавити це, — пирхнув він. — Утім, я певен, що жінки, які втратили свої органи, також вважали, що їх не замордують. Навряд чи вони казали: «Сьогодні п’ятниця. Тож піду-но я у паб, заморю черв’ячка, заплачу, а далі мене ще до світанку закатрупить божевільний душогуб. Краса, та й годі».

— Він мій батько, — процідила я крізь зуби. — Невже ти справді гадаєш, що він скривдить мене? Не думаю, що в нього таке чорне та гниле серце.

Томас перестав перебирати поточені міллю пальта й перевів погляд на мене, на якусь мить замислившись.

— Якщо Джек-Різник — твій батько. Ти досі не знайшла неспростовних доказів. Уся твоя бравада ґрунтується на припущенні, що ти справді родичка цього чудовиська, — сказав юнак. — Я не вважаю, що ти нездібна, Одрі Роуз. Проте знаю, що він убив жінок, які були самі. Що саме, гадаєш, ти зробиш, виявивши, що помилялася, тимчасом як до твого горла приставлять ножа?

— Я...

Він перетнув приміщення так швидко, аж мені заледве стало часу на те, щоб звернути увагу на предмет, який торкнувся чутливої шкіри на моєму горлі. Томас поцілував мене у щоку, відтак повільно відхилився, і наші очі зустрілися. А коли його увага змістилася на мої уста і затрималася на них, моє серце вибило панічний удар. Навіть не знаю, чого мені хотілося більше — поцілувати його чи вбити. Зрештою, він позадкував, а з його руки випала свічка. Затим, неначе нічого й не трапилося, Томас узяв до рук грубого костура.

— Цікаво, — пробурмотів, захоплюючись ним.

Отже, вбити. Я, безперечно, хотіла прикінчити його. Тяжко дихаючи, я обхопила горло долонями.

— Ти геть розум втратив? Ти ж мене вбити міг!

— Свічкою? — Він здійняв брову. — Щиро кажучи, мені лестить, що ти вважаєш мене аж настільки здібним. Проте я вельми сумніваюся, що міг би заподіяти багато шкоди такою зброєю.

— Ти знаєш, про що я, — відповіла я. — Був би це ніж, я б загинула!

— У цьому й суть нашої невеличкої вправи, Водсворт.

У голосі чи вигляді хлопця не було навіть натяку на те, ніби він бодай трішечки жалкує, що налякав мене до смерті. Схрестивши руки на грудях, Томас вдивлявся в мене, доки я не відвернулася. Упертий мул.