Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 41)

—    Одрі Роуз, — озвався Томас і прочистив горло.

Я підвела голову і побачила того підозрілого бороданя. Він тупцяв за кілька кроків від нас, вочевидь розриваючись між тим, щоб підійти до нас, і тим, щоб розчинитися в безлюдному сірому ранкові. Не в змозі позбутися відчуття, що цей чоловік має сповістити нам дещо важливе, я махнула Томасові рукою, щоб ішов за мною.

— Якщо він до нас не йде, — кинула я через плече, — ми самі підемо до нього. — Я зупинилася перед незнайомцем, простягнула руку. — Доброго ранку. Мене звуть...

— Міс Одрі Роуз Водсворт. Донька Маліни та... що-що? — запитав він у когось невидимого ліворуч від себе, а ми з Томасом спантеличено перезирнулися.

Цей чоловік, безумовно, неврівноважений — говорити з повітрям! А втім, щось у тому факті, що він знав ім’я моєї матері, схвилювало мене. Тим часом бородань кивнув комусь, кого ми досі не бачили.

— А, так. Донька Маліни та Едмунда. Твоя мати каже, що ти можеш узяти собі підвіску зі світлини. Здається, медальйон у формі серця. Так, так, — мовив він, ще раз кивнувши. — Саме так. Той самий, яким ти милувалася в батьковому кабінеті. Зараз ним користуються як закладкою.

Чоловік замовк, примружено вдивляючись у ніщо. Моє серце було ладне от-от вирватися з тіла. Томас ухопив мене за передпліччя і підтримав, щойно я захиталася. Звідки цьому дивакові взагалі таке відомо? Мої почуття захопив спогад, як я проникла у батьків кабінет і дивилася на світлину матері.

Той медальйон заворожив мене, і було цікаво, де він захований...

Цього ніхто не знав. Та я й сама заледве його пригадувала. Я непевно позадкувала — налякана, проте досі уповні не впевнена, чи це не був часом якийсь обман. Якась маніпуляція правдою, виконана ілюзіоністом. У газетах писали про шарлатанів та шахраїв. Безпринципних брехунів, які наживалися на тому, що показували глядачам те, у що вони бажали вірити. Ось і тепер переді мною розігрували якийсь фокус, але я такого не потерплю.

— Звідки вам це відомо? — запитала я, відновлюючи самовладання.

Вгамувавши своє неспокійне серце, я вирішила оцінити ситуацію з позиції логіки. Цей чоловік напевно вправний брехун: зібрав про мене якусь інформацію і виснував на її основі здогади — словом, застосовував той самий принцип, яким послуговувався Томас, роблячи дедуктивні висновки про очевидні речі.

Медальйони у формі серця були популярні, й мало не кожна жителька Лондона мала такий. Тож це справді тільки здогад — і все. І материн медальйон, імовірно, лежить собі десь у скриньці для прикрас, яку заборонено чіпати, а не використовується як дорога закладка.

Я не здивувалася б, якби виявилося, що наш співрозмовник працює на якусь нікчемну газетку. Хтозна, а може, його підіслав шпигувати за нами містер Дойл, відчайдушно намагаючись рознюхати чергову сенсацію.

— Полегше ти, Водсворт, — промовив Томас тихо, щоб розчути його могла тільки я. — Бо якщо й далі так тріпатимешся, то, гляди, й полетиш — а відтак і сама вб’єшся, і мене вб’єш. А я хоч не боюся смерті, та за якийсь час вона може набриднути. Усі ті райські піснеспіви добряче дратуватимуть, хіба ні?

Я зробила повільний, рівний вдих. Хлопець мав рацію. Гнівом справу не владнати. Я опанувала себе, а відтак уп’ялася важким поглядом у брехуна. Він виставив руки перед собою, мовляв, не бажає зашкодити — от тільки шкоди вже заподіяно.

— Дозвольте мені почати спочатку, міс Водсворт. Я... частенько забуваю, яким дивним видаюся незрячим. — Він простягнув руку й чекав на мою. Я неохоче дала йому поцілувати мої пальці в рукавичці, а тоді опустила руки по швах. — Моє ім’я — Роберт Джеймс Ліз, і я медіум. Я спілкуюся з духами померлих. А ще проповідую спіритуалізм.

— О, чудово, — Томас витер чоло, вдаючи полегшення. — Бо я вже був подумав, що ви просто божевільний. А так іще веселіше.

Доки я боролася з усмішкою, спіритуаліст, затинаючись, повів далі:

— Т-так, так, ну, що ж, гаразд. Як я щойно казав, я спілкуюся з тими, хто відійшов. І дух міс Еддовз майже щоночі приходив до мене цього тижня, аж від того дня, коли її убили, — пояснив він. — Мої духи-провідники запевнили мене, що тут я знайду того, хто допоможе спинити Джека-Різника раз і назавжди. Мене притягувало до вас, міс. Саме тоді до мене й завітала ваша мати.

Я слухала його натренованим вухом скептика. Мій розум цілковито заповнювала наука, а не релігійні примхи та ідеї про спілкування з мертвими.

Містер Ліз видихнув, знову киваючи тій самій незримій силі.

— Я так і думав. Мені з надійного джерела відомо, що ви не вірите. — Він здійняв руку, бо я вже розтулила рота, щоб огризнутися. — Саме з цим я найбільше й стикаюся кожного дня. Мій шлях непростий, та я ні на мить його не припиню. Якщо ви погодитеся пройти до мого салону, я проведу для вас справжній спіритичний сеанс.

Частина мого єства хотіла погодитися. Однак відчувши, що я досі вагаюся, містер Ліз продовжив умовляння:

— Почерпніть із нього все, що видасться вам корисним, а рештою можете знехтувати. Усе, про що я прошу, міс Водсворт, — це лише кілька хвилин вашого часу, — сказав він. — Нічого більше. У найкращому разі ви покинете мене, здобувши інформацію про вбивцю. У найгіршому — матимете цікаву оповідку, щоб розповісти друзям.

З його слів було очевидно: він не поступиться.

— Якщо у вас є інформація про Джека-Різника, — зауважив Томас, тримаючи парасольку рівно, — то чому ви не звернулися просто до Скотленд-Ярду?

Я зміряла юнака поглядом. Його запитання здавалося цілком щирим. Хіба що він намагався змістити підозру із себе. Містер Ліз сумовито посміхнувся.

— Там уже не раз відмовлялися від моїх послуг, — сказав чоловік. — Легше сприймати мене за шаленця, ніж усерйоз ставитися до будь-яких доказів, які я можу добути.

Я побарабанила пальцями по ліктях, обмірковуючи його пропозицію.

Найважливіша чеснота гарного вченого — відкритість до вивчення усіх змінних, навіть тих, які ми не конче розуміємо. Мій мозок буде мало чого вартий, якщо я відкидатиму певну можливість, не дослідивши її, просто тому, що та не вкладається у мої уявлення.

Таким шляхом прогресу не досягти. Скотленд-Ярд вчинив нерозсудливо, не вислухавши цього чоловіка. Не можна виключити, що він шарлатан, та навіть найменшої ймовірності, що він має рацію, мало бути досить, аби принаймні вислухати його.

Я усвідомлювала, що надія поспілкуватися з матір'ю заполоняє мої думки та серце, туманячи здоровий глузд, тож усередині боролася сама з собою.

Можливо, одного дня, коли буду готова розплутати той емоційний клубок, то ще розшукаю містера Ліза. Але зараз, у Томасовій присутності, треба було зосередитися на важливому.

Я глибоко вдихнула: це могло виявитися величезним гайнуванням часу, але мені було байдуже. Якщо заради того, щоб спинити вбивцю і помститися за всіх закатованих жінок, доведеться махати курячими ніжками перед кожним круком, зустрінутим у повню, я готова. До того ж це, ймовірно, могло тією чи іншою мірою розвіяти мої сумніви щодо Томаса.

— Що ж, гаразд, — зронила я. — Вразьте нас своїм чародійством, містере Ліз.

* * *

Томас кинув на мене нетерплячий погляд через крихітний пошарпаний столик у салоні, де містер Ліз проводив спіритичні сеанси. Хлопець так швидко тупав ногою, що благенький стіл ходором ходив від цих рухів. Я подивилася на нього, випнувши губи, і в моєму погляді мала читатися неозвучена погроза (хоч щось корисне перейняла від тітки Амелії). Томас дав спокій ногам, а відтак заходився вистукувати пальцями нервовий ритм по ліктях. їй-право, він поводився так, неначе я його тягнула ію встелених цвяхами вулицях у заметіль. Це ознака юнака, який досі зберігає таємниці, чи просто знудженого хлопчиська? Якщо містер Ліз насправді має здібності медіума, то невдовзі я отримаю свою відповідь.

Я оглянула кімнату, щосили намагаючись зберегти незворушний вигляд, однак це було складно. Крізь вицвілі штори всередину просочувалося сіре світло, осяваючи кожнісіньку порошинку в цій мініатюрній оселі. Від побаченого у мене засвербіло в носі.

Прилади для спілкування з духами лежали безладними купами по кутках і виступали із комодів, і чи не кожну поверхню вкривала пилюка. Невеличке прибирання пішло б цьому місцю на користь. І якби містер Ліз подбав про це, то, ймовірно, мав би і більше клієнтів.

А втім, людині, яка спілкується з мертвими повсякчас і вдень, і вночі, часу на прибирання, либонь, бракує. Здібності містера Ліза (якщо вони справжні) можна було б порівняти з перебуванням на цілодобовій вечірці. Думка, що мені довелося б вислуховувати чиюсь балаканину так довго, відверто жахала.

Мою увагу привернула схожа на рупор труба, що лежала поверх вочевидь хиткого комода. Вона була однією з небагатьох речей, що видавалися новими і блискучими.

— Це називається «спіритична сурма», — пояснив містер Ліз, здіймаючи підборіддя в напрямку пристрою. — Вона посилює шепіт духів. Особливого успіху з нею я направду не мав. Але нині це надзвичайно модна річ, тож я вирішив: хай буде. А це ось спіритична дошка.

Це були просто дві дощечки, на яких пишуть крейдою, з’єднані шворкою. Певно, це був іще один інструмент, завдяки якому мертві могли спілкуватися із живими.

Здавалося, люди бажали розважитися новомодними і хитромудрими приладами не менше, ніж воліли поспілкуватися з померлими близькими. Химерна атмосфера спіритичних сеансів була плідною темою для розмов багатіїв, які ніколи не відали бідності.