Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 38)

Натаніель витріщився на кришталеву склянку в руці. Здавалося, йому легше промовляти до неї, ніж зустрічатися з моїм стурбованим поглядом.

— У такому разі я говоритиму швидко в надії, що це заподіє тобі менше болю. — Він ковтнув напою для хоробрості, тоді ще. — Наша мати — не остання, кому наш милий дядечко робив операцію.

Я була вдячна, що Натаніель зробив паузу, давши мені час осягнути усю величінь його слів. Усе, навіть моє серце, завмерло. Обговорювати цю тему нам заборонили і батько, і дядько.

— Він... він намагався здійснити успішну пересадку органів іще з часів їхньої з батьком юності. — Брат ущипнув себе за перенісся. — І наш батько, хоч він і бореться із власними демонами, реагує як реагує, бо знає, що дядько має від тебе таємниці.

— Таємниці? Мені відомо все про дядькові давні експерименти, — сказала я, випрямившись у кріслі. — Саме через його спробу врятувати нашу матір я й почала навчатися в нього.

— Он як, врятувати? — Натаніель кинув на мене жалісливий погляд. — Та задля блага Лондона його слід було б посадити під замок. Адже наш дядько не припинив експериментів, Одрі Роуз. А тільки навчився ліпше приховувати їх.

— Це неправда, — захитала я головою. Як же безглуздо, що брат думає таке про дядька Джонатана. — Я про них знала б.

— Це правда — слово даю. Я сподівався, ти переростеш своє бажання навчатися в нього, тому й вирішив, що немає потреби розкривати такі... чутливі деталі. — Натаніель узяв мої долоні в свої і ніжно їх стиснув. Я зустрілася з ним поглядом. — І саме тому не хочу переобтяжувати тебе зараз. Якщо тобі потрібен час, сестро...

— О, я цілком готова дізнатися правду. Усю — хоч яку жахливу. Тож просвіти мене, не барися.

Брат кивнув.

— Що ж, гаразд. Правда в тім, що твій... приятель Томас Кресвел... він... — Натаніель відхилився назад і ковтнув ще напою. Я вагалася, чи затримка в оповіді зроблена задля мене чи задля нього самого. Тим часом від очікування наступного страшного одкровення мій шлунок скрутило у вузол. — Ти певна, що з тобою все добре? Маєш виснажений вигляд.

— Прошу, розповідай далі.

— Ну гаразд, — сказав він, нервово зітхнувши. — Після смерті матері до дядька звернувся Томасів батько. У той час його дружина саме страждала від сильного болю в животі. А він чув про дядькові дослідження. — Натаніель зглитнув. — Томасова мати померла невдовзі після нашої від хвороби жовчного міхура. Дядько намагався врятувати і її теж.

— Просто чудово. То ти кажеш, що наш дядько убив Томасову матір?

Брат потягнувся до мене, повільно хитаючи головою.

— Ні, не це. Відтоді Томас став одержимий пошуками справжніх ліків. Тільки про це й говорить на зібраннях Лицарів Вайтчепела. Та так докладно, що я й сам міг би взятися за досліди.

— Мені він про це нічого казав.

Мороз устромив мені кігті в спину й раз по раз роздирав мене. Я не була уповні відверта з Натаніелем. Томас-бо наполягав, щоб я вилучила жовчний міхур із трупа, роздобутого в некрополісі. Тоді в голові промайнув спогад із ранкового місця злочину. Я була майже впевнена в тому, що з однієї жертви теж дістали жовчний міхур. Мене занудило. Невже я була засліплена, невже помилялася щодо Томаса?

Ні, я не звинувачуватиму його у скоєнні садистських убивств лишень лому, що він відрізняється від решти людей у нашому обмеженому суспільстві. Розслідуючи злочини, хлопець поводиться холодно та відсторонено, але це справді геніально — і необхідно. Чи не так? Зненацька заболіла голова. Може, я шукаю йому виправдання. Або, можливо, сам Томас спритно вклав ці виправдання мені в мозок. Хитрості, щоб провернути таке, йому точно не бракувало. Та чи вчинив би він так?

У голові вирувало стільки емоцій, що я не могла їх усі охопити.

Якщо Томас пережив той сердечний біль, який настає, коли бачиш смерть дорогої людини, тоді він, можливо, ладен зробити будь-що — ба навіть убити, — аби тільки знайти відповіді, яких шукав. А втім, хіба ж я сама не страждала від того самісінького болю після маминої смерті? На мою думку, це могла бути достатня причина для Джека, щоб красти органи. Проте чи був Томас, цей нестерпно чарівний поза лабораторією юнак, насправді здатен скоювати такі мерзенні речі в ім’я науки?

Я не вважала, що він міг стати але настільки холодним та відстороненим. Хоча...

Голова йшла обертом. Дівчата на чаюванні стверджували, ніби Томас достатньо дорослий, щоб виявитися божевільним душогубом, але ж це лишень безглузде ляскання язиками. Я стиснула кулаки. Вірити, що інстинкти так підвели мене щодо Томаса, відмовлялася, хоча чимало доказів вказувало саме на це.

І саме така поведінка занапастила жертв Різника. Моя голова опустилася на долоні. «О, Томасе. Як мені впоратися і з цією бідою теж?»

 

РОЗДІЛ 22

ЗУХВАЛЕЦЬ ДЖЕК

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

1 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

Вранішнє світло похило спадало крізь вітражні вікна у нашу їдальню, та єдине, від чого я не могла відвести очей, поки сніданок собі остигав, — це були два тексти, наґрамузляні Джеком-Різником.

Часи приховування його страхітливих діянь вочевидь минули.

Джек прагнув, щоб усі знали: це він скоїв ті мерзенні злочини. Він був неначе артист чи король, який упивався увагою відданих шанувальників та васалів.

Припущення, начебто Різником був Томас (хоча мене й бентежило минуле юнака), здавалося сумнівним. Того самого дня, коли Томас Кресвел не вихвалятиметься своєю геніальністю, я заведу собі єдинорога. Томас — якби Джеком був він — безумовно, вже давно себе виказав би.

А втім, він таки не один тиждень замовчував їхню спільну з моїм дядьком роботу з пересадки органів. Я вишпетила себе за м’якосердість до нього. Треба було відсторонитися від емоцій, проте це виявилося важче, ніж уявлялося.

Розтерла скроні й перечитала газету. Повернення містера Дойла на звичну для нього лукаву доріжку не здивувало мене: це було лише питанням часу, коли його газетка роздує з цього сенсацію, на якій наживатиметься на повну силу.

— Їй-право, — прошепотіла Ліза, розрізаючи сосиску, — якби ж то нам не треба було так страшенно рано вертатися додому. Я ще ніколи не бачила такого ажіотажу в Лондоні! Вікторія влаштовує бал-маскарад і закликає, щоб юнаки прийшли вбрані, наче Різник: високі, таємничі незнайомці. Це жахливо захопливо, чи не так?

Я зиркнула на тітку, яка пильно стежила за мною, вигнувши брову. Це було випробування моїх добрих манер. Я люб’язно усміхнулася.

— Це насправді жахливо.

— Свята правда. Мені байдуже, що люди кажуть про тих жінок: ніхто не заслуговує на таку смерть. Ти просто зобов’язана зупинити винного. — Лізин погляд кудись помандрував, а відтак вона хитнула головою, повертаючись до дійсності. — Я за тобою скучатиму, кузино. Приїзди до нас в гості чим-скоріше.

Я усміхнулася, усвідомивши, що й справді не можу дочекатися нової зустрічі з нею. Ліза розумна, пишається своєю жіночністю і з легкістю живе за власного версією правил порядного суспільства. Мені бракуватиме її дотепних зауваг та веселої вдачі.

— Чудово. Я неодмінно приїду, — пообіцяла їй.

Сьорбнувши «ерл ґрею», я ще раз зосередилася на газеті, тимчасом як тітка з кузиною щебетали про вчорашнє чаювання, яке я пропустила.

Або Блекберн дотримав слова і дав містерові Дойлу добро на друк листа «Любому начальникові», або ж головний редактор діяв з власної ініціативи.

Та позаяк суперінтендантові я більше не довіряла, то покладала надію саме на редактора.

Я перечитала листа, загубившись у маніакальну манеру почерку вбивці. Замислившись про місце злочину, пригадала моторошну кількість подібностей. А от листівка, надрукована на тій самій сторінці, — це вже щось новеньке. Вона датована вчорашнім днем, отже, убивця надіслав її нещодавно.

Цілу ніч мене діймали страхітливі припущення щодо чимраз більшого переліку підозрюваних. Я не знала, хто винен, одначе один спогад не давав мені спокою.

Міс Емма Елізабет Сміт, імовірно, знала нападників. Чи могли це бути мій дядько і Томас? Згідно з дядьковими нотатками, вона повідомила слідчим, що один нападник був підлітком. А дядько був із нею заручений... і вочевидь їхні стосунки закінчились у певний спосіб, що привів міс Сміт до проституції.

Якщо Томас справді замішаний у тому нападі, це пояснювало, чому вбивства тривали, поки дядько перебував у божевільні. А ще означало, що я, сама того не бажаючи, співпрацювала з Джеком-Різником і, ймовірно, сама потрапляла під його чари. Мій шлунок скрутило.

Ні, мало бути щось іще.

Я подумала про Торнлі й про той день, коли ми з Томасом довідалися про стосунки між дядьком та міс Еммою Елізабет. Його потрясіння тоді здавалося цілком справжнім. Невже це була вистава? Можливо, юнак не лише вміло вмикав і вимикав емоції, а й був управним лицедієм. Якби ще моє нещасне серденько могло відгородитися від нього назовсім!

Утім, існувало й жахливіше припущення.

До більшості жертв мав стосунок мій батько. Чи не сплутав опіум його розум, викрививши муку через смерть коханої дружини і перетворивши її на щось протилежне за суттю. А втім, чи був він по-справжньому здатен на вбивство? Мені хотілося заперечити це, висварити себе за такі огидні думки, проте батько виявився дійсно схильним до змін у характері, коли був наляканий чи перебував під дією свого безцінного тоніка. Та якщо він невинен, чому тоді від цієї думки я відчула камінь на серці?