Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 33)

— Піпетка у верхній шухляді, під стосом паперу ліворуч, — підказав він.

Завдяки вказівкам я легко її відшукала. Капнувши на папірець краплю рідини, я спостерігала, як той набув насиченого синього кольору.

— Це дійсно якийсь опіат.

— І твоєму дядькові його вочевидь дають у практично чистій формі, — зауважив Томас. — Якщо вони й справді пришвидшили суд над ним, то потрібно, щоб він мав якомога шаленіший вигляд. Більшість таких речовин викликають галюцинації, тож це пояснює його стан. На жаль, це не така вже й рідкість — може бути навіть, що це стандартна досудова процедура.

Юнак зупинився на коротку мить, щоб поглянути на мене.

— Ти певна, що цьому Блекберну можна довіряти? Що тобі про нього відомо?

Я перетиналася з поліціянтом за кількох неприємних оказій, тож нічого певна й не була.

— Гадаю, він почувається винним через те, що дядько вскочив у таку халепу. І думаю, дозволив мені взяти участь у розслідуванні, щоб хоч якось спокутувати провину за його арешт.

— Почуття провини — ненадійний ґрунт для довіри. Правду кажучи, з цієї причини я схильний довіряти йому навіть менше. — Томас примружив очі і підійшов до мене. — Чому він так демонстративно показує свій інтерес до вашої родини? Якби ти ним не захопилася, то ставилася б до його мотивів скептичніше. Хлоп’ячий усміх може приховувати безліч речей.

— Я ніким не захопилася.

— Ми домовилися, що не брехатимемо одне одному, — відказав він тихо і відвернувся, перш ніж я встигла розібрати його вираз обличчя. — Одрі Роуз, хтось дуже наполегливо намагається зробити так, щоб за ці злочини повісили саме твого дядька. Тож припускаймо про Блекберна найгірше. Ніхто не повинен залишатися поза підозрою, доки не доведено протилежне.

— Мені варто остерігатися й вас, містере Кресвел?

Юнак обернувся до мене, і на його обличчі не лишилося й сліду веселості.

— Так, тобі варто зберігати пильність повсякчас. Навіть із найближчими людьми.

І це я мала себе за панікерку? Томас підійшов до комода й витяг звідти два білі фартухи.

Я відклала хімічний набір, і в голові зароїлися нечестиві думки.

— Якщо до тридцятого числа станеться нове вбивство, їм доведеться дядька звільнити, чи не так? — Не бажаючи підводити погляд, я почала бавитися ниточкою на ліфі. — Тобто, вони ж не судитимуть його за злочини, якщо станеться ще один, доки дядько перебуває в божевільні.

Це негайно привернуло Томасову увагу до мене.

— Ти пропонуєш скоїти вбивство, Водсворт? Маєш намір власноруч перерізати комусь шию, чи залишиш цю честь мені?

— Не мели дурниць. Я веду до того, що завжди існує ймовірність появи нового тіла. Я не вірю, що наш убивця просто так зупиниться і зникне собі тихесенько в темряві ночі. Ти ж сам це казав.

Якусь мить Томас обмірковував почуте.

— Можливо. Та якщо ми вже ставимо на цю теорію, то цілком імовірно, що до кінця тижня я винайду паровий повітроплав.

— А ти що, намагаєшся сконструювати паровий повітроплав?

— Таж ні, — відповів хлопець, бешкетно усміхаючись. Відтак узяв з оглядового столу скальпель і подав його мені разом із фартухом. — Але ти сама казала, що існує ймовірність. — Потому кивнув на труп. — Починаймо. Тіло треба повернути до світанку, а я ще хочу дістати з нього жовчний міхур.

Не зволікаючи жодної миті, я так вправно розітнула шкіру лезом, аж Томас схвально присвиснув.

 

РОЗДІЛ 19

ЛЮБИЙ НАЧАЛЬНИКУ

ЦЕНТРАЛЬНА АГЕНЦІЯ НОВИН

ЛОНДОН

27 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Коли ми з Томасом услід за суперінтендантом Блекберном увійшли до метушливої новинної агенції, нас привітало клацання сотні пальців по клавішах друкарських машинок. Більшість тутешніх новин — цитуючи мого брата — були «сенсаційними побрехеньками і майбутніми звинуваченнями в наклепі». Я поділяла цю думку.

Блекберн знайшов мене в дядьковій лабораторії: замкнувшись усередині, я зосереджено штудіювала деталі вбивств та докази, які використовували проти дядька. Поліціянт наполіг, що останнє жахіття мені варто побачити на власні очі.

Йому, щоправда, було не до вподоби Томасове товариство, та я переконала суперінтенданта, що вміння мого партнера стануть нам у пригоді. Томас, безперечно, помітить кожнісіньку проґавлену деталь, а саме цього мій дядько якраз і потребував. Зрештою Блекберн здався.

Ліза допомогла мені вибратися з дому, вигадавши привід для матері: сказала, буцімто нам життєво необхідно пройтися по крамницях. Тітка Амелія щиро зраділа, що я займатимуся «гожими дівочими справами», і відпустила нас, мугикаючи щось собі під ніс. Я підозрювала, що кузина вирішила допомогти, бо це давало їй змогу втекти до парку разом із її новим кавалером. Та хоч які вона мала мотиви, я була рада її присутності. І сумуватиму, коли вона повернеться до себе в провінцію.

Мої руки й ноги наскрізь пронизувала тривога. Блекберн був молодик небагатослівний, тож мало що пояснив дорогою сюди. Єдине, що я дізналася, — з’явилося дещо, потенційно здатне посіяти сумніви щодо дядькової винуватості або ж остаточно затягти зашморг навколо його шиї.

Хай Томас і не довіряв суперінтендантові, та я відчувала такий відчай, що ладна була пристати на будь-яку підтримку, навіть якщо для цього доводилося йти услід за тим, хто помістив мого дядька у глибини пекла в божевільні.

Ми проминули кілька столів, за якими писали або захоплено обговорювали свіжі новини журналісти. їхнє збудження було таке ж відчутне, як і електричний заряд у лампочці Едісона.

Двері наприкінці маленької кімнатки вели в кабінет, там я побачила огрядного чоловіка, який сидів за ще ширшим столом. Чоловік носив окуляри, і на його обличчі читався стрес.

Гравіювання на дверях сповіщало відвідувачів, що перед ними головний редактор. Його оточувала аура похмурості: вона проявлялася в кожному русі чи дії чоловіка і вказувала на те, що на своєму віку він забагато набачився темного боку життя. Чоловік по черзі зміряв нас поглядом, наче намагався визначити, хто ми такі і які наші мотиви, а відтак зосередився на суперінтендантові Блекберні. Дістав пухкими пальцями цигарку і помахом запросив нас увійти. Його рухи були квапливі й нервові.

Я спостерігала, як помаранчеві жаринки перетворювалися на сірий попіл, що здійнявся в повітря, коли ми увійшли до кабінету. Над нашими головами повисла густа хмара диму, яка, здавалося, не хотіла пропустити того, що ми зараз почуємо.

Я так хвилювалася через новини, які могли виправдати або ще дужче занапастити дядька, що не знайшла в собі сили обуритися токсичними випарами. Зате Томас мав такий вигляд, наче збирався перескочити через стіл і вдихнути останні залишки тютюну.

Тремтливими руками редактор вказав на чайний сервіз, який стояв на буфеті під стіною.

— Якщо хтось бажає освіжитися, перш ніж ми почнемо, прошу — пригощайтеся.

Блекберн зиркнув на мене, запитально здійнявши брови, а я легенько хитнула головою у відповідь. Мені не хотілося лишатись тут довше, ніж потрібно. У кабінеті було незатишно, і головний редактор мене нервував.

— Ні, спасибі, містере Дойл, — сказав поліціянт. — Якщо не заперечуєте, я хотів би поглянути на листа, про який ви говорили раніше.

— Те, що ви зараз побачите, вельми неприємне, — попередив редактор, дивлячись головно на мене. — Особливо для юної леді.

Усміхнувшись, я схилилася над столом і промовила найсолодшим голоском, на який була здатна:

— На дозвіллі я розтинаю тіла мерців, двоє з яких — жертви Шкіряного Фартуха. Від смороду в приміщенні зомлів би навіть чоловік, а я асистувала дядькові на цих розтинах, стоячи в загуслій крові. — Я відкинулася на спинку крісла, шкіра невдоволено рипнула. — Тож запевняю: хай що ви збираєтеся показати, я це витримаю.

Містер Дойл зблід із лиця, різко кивнув і перемішав папери на столі. Складно сказати, що збентежило його більше: мої не дівочі захоплення чи дівочий тон, яким усе це було виголошено. У кожному разі, я відчула певне полегшення від того, що змусила його почуватися незатишно.

Томас пирхнув, а відтак підняв руки у вибачливому жесті, коли містер Дойл поглянув на нього. Блекберн теж скинув маску поважності й був так само веселий, як і мій однокласник, хіба що трохи ліпше приховував свою втіху.

Я оцінила цю версію Блекберна. Томас мав рацію: було-таки в його рисах щось таке, що обеззброювало. Одного його сором’язливого погляду досить, щоб здобути вашу довіру.

Містер Дойл прочистив горло.

— Що ж, гаразд, — сказав він.

Редактор висунув горішню шухляду свого столу, дістав звідти листа й підштовхнув його у наш бік — ми сиділи навпроти у кріслах із прямими спинками. Скидалося на те, що містер Дойл прагнув спекатися нас якомога швидше. Мені ж кортіло запевнити його у щирій взаємності його почуття.

— Це прийшло поштою сьогодні зранку.

Томас ухопив листа, випередивши мене з Блекберном, і заходився читати вголос:

— «Любий начальнику, я все чую буцім поліція спіймала мене та поки що мене їм не злапати».

Томас розтулив було рота, напевно, готуючись сказати щось у своєму репертуарі, тож я скористалася тим, що він відволікся, і вихопила листа з його хвату й сама взялася за читання.

З погляду граматики це було жахіття.

Я пробігла очима сумбурний петлястий текст. Щойно мій погляд падав на нове речення, мороз пробирав мене до кісток. Писано все було криваво-червоним чорнилом — певно, щоб залякати адресата (наче зміст листа мало лякав). Про мене, це могла бути й кров.