Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 30)

— Якщо не відпустите мене цієї ж миті, — процідила я крізь зціплені зуби, — я буду вимушена застосувати проти вашої чоловічої гідності страшний бойовий прийом, якого мене навчив брат.

Щосили змагаючись із Блекберновим хватом, я запізно зрозуміла, що він його ослабив і усміхався. Я вирвала руку, роздратовано фиркнувши. Погрози не повинні смішити. Не думаю, що він шкірив би зуби, якби я справді застосувала той прийом, і шкодувала, що просто не зробила цього.

— І куди ж це, на вашу думку, я за вами подамся?

— У «Бедлам», міс Водсворт.

 

РОЗДІЛ 17

СЕРЦЕ ЗВІРА

КОРОЛІВСЬКА ЛІКАРНЯ «БЕТЛЕМ»

ЛОНДОН

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Чутки про те, що «Бедлам» був кублом чудовиськ, виявилися правдою.

Принаймні ті здавалися цілком реальними, коли ми спішно йшли холодними кам’яними коридорами. Рухаючись уздовж камер злочинців та божевільних, я міцно трималася за свої шовкові спідниці, притуливши їх якомога ближче до тіла.

Крізь ґрати тягнулися руки, які, немов гілляччя дерев, шукали чогось, за що можна було б зачепитися. Або, можливо, шукали виходу з цього сирого пекла. Блекберн не тримав мене і не подавав руки, переконаний, що я й сама зможу постояти за себе у цьому жахному місці.

Навколо нас здіймалися крики мучених душ, але ми вперто прямували вперед. Від смороду немитих тіл та горщиків, які вкрай необхідно було спорожнити, кортіло вивернути шлунок. І що глибше ми занурювалися в надра божевільні, то затхлішим ставало повітря — я боялася, що серед навколишніх недуг мене таки по-справжньому знудить.

— Нам сюди, — сказав Блекберн і повів мене черговим гнітючим коридором.

У голові роїлися невгамовні думки. Одна лякала чи не найдужче: як я поясню тітці, куди ходила, якщо Натаніель повернеться раніше за мене.

— Ще трохи далі, — мовив суперінтендант через плече. Його кроки лунали, неначе бемкання дзвона, який вибиває годину посеред нічної тиші. — Злочинців тримають у серці звіра.

— Як мило.

Мої руки та спина відчули демонічну лють морозу, що наполегливо пройняв їх. Мені було неприємно думати про це місце, ніби про живий організм, який дихав і в якому містилося щось схоже на серце.

Серця зазвичай виражали співчуття, а це місце давно втратило його. Єдиний ритм, який тут досі звучав, — це квиління приречених. І як тільки Блекбернові вдавалося відвідувати це місце, не оскверняючи власної душі, я не уявляла.

В’язні плакали, говорили вигаданими мовами й видавали звуки тварин, немов у звіринці. Я й гадки не мала, як дядько виживав у цьому хаосі, але він мав сильну волю. Тож якщо хтось і міг потрапити до «Бедламу» і вийти звідти загартованішим, то це дядько Джонатан. Певно, він знайшов спосіб вивчати різні зразки плісняви, що росла собі латками вздовж вологих стін та підлоги.

Ця думка викликала в мене усмішку перед лицем жаху. Адже саме так дядько й учинив би в такій ситуації: перетворив би її на гігантський експеримент, щоб згаяти час, і навіть не зауважив би, що його посадили сюди проти власної волі. Мені, либонь, доведеться ще й умовляти його вийти, коли настане час.

«Мене заарештували? — запитає він. — А ти певна? Можливо мені варто затриматися тут іще на день, перевірити результати».

Я скажу йому, що це погана ідея, і він розлютиться. Коли дядько брався до експериментів, все інше не мало значення.

Ми йшли так швидко, як лишень могли, а я все одно помітила за ґратами зламаних чоловіків, які снували камерами — дикі, немов пантери. Вони відрізнялися від решти божевільних. Було в їхніх незмигних поглядах щось підступне. Мені не хотілося навіть уявляти, що вони зробили б зі мною, якби вибралися на волю, тож я заквапилася вперед, ледве не перечепившись об Блекберна.

Щоб відволікти себе, я зосередилася на інших речах. Як добре, що перед моїм візитом сюди Натаніель подався до адвокатів. Я сподівалася, що він уже шукав і навіть знаходив способи скасувати дядьків арешт. Брат обов’язково докладе всіх зусиль і заглибиться у найбільші тонкощі права, й не здасться, доки не досягне успіху.

Нарешті ми з суперінтендантом зупинилися перед камерою лишень із кількома іржавими ґратами аж попід самою стелею, що були закріплені в камені. Мабуть, цього мало вистачити, щоб просунути тацю з їжею та водою.

Блекберн зняв із пояса зв’язку ключів, отриману від вартового на вході, який записав нас у журналі відвідувань, і помахом звелів мені відійти. Та якщо поліціянт гадав, наче я відступлю, коли він відмикатиме двері, то він справжній дурень. Мені не терпілося побачити дядька.

Суперінтендант Блекберн кивнув, ніби передбачав мою відповідь.

— Ну, як хочете.

Двері відчинилися зі скрипом і стогоном, що міг розбудити істот, яких ліпше не будити, й глузливо запросили до камери. Блекберн відійшов назад, даючи мені змогу переступити поріг першою. От джентльмен.

З тіні донісся моторошний звук, від якого в мене на шкірі виступили сироти. Придушивши напад паніки, я увійшла до лігва вченого, що привітало мене хихотінням збожеволілого, яке я не скоро забуду. Я стала як укопана.

— Що в біса... — Я заледве впізнавала істоту, на яку перетворився мій дядько.

Присівши в кутку своєї маленької кам’яної камери, той хитався сюди-туди, а з його потрісканих губ лився нелюдський сміх. Поруч лежав перекинутий глечик, де води на позір не водилося вже давно.

— Що з ним сталося?

Я схопилася за найближчий до мене прут ґрат, щоб відновити рівновагу від потрясіння. Як це дядько звар’ював так швидко? Він-бо напевно не міг втратити майже весь глузд за кілька коротких тижнів.

Щось тут було не так. Блекберн мовчав.

Коли дядько не посміювався, то щось бурмотів, проте занадто тихо, щоб можна було розчути. Його одягли в тоненьку сорочину, яка зараз покрилася жовтими й коричневими плямами. Були на ній і рештки тої мізерної кількості їжі, яку йому давали.

— Я навіть уявити собі не можу, як хтось може отак ставитися до людини! — гаркнула я. — Це абсолютно неприпустимо, містере Блекберн.

Над цими пропащими душами вочевидь владарював сам Сатана. Я й гадки не мала, чи існувало щось гірше за пекло або це місце, але зичила мерзотникам, що були відповідальні за цю жорстокість, сконати в муках тисячі смертей.

Тутешні в’язні були людьми і заслуговували, щоб до них ставилися як до людей.

Я схопила з підлоги потертий килимок і витрусила його: пилини закружляли в блідому світлі, що лилося крізь ґрати на дверях. Камера була розташована в так званому серці цього місця, проте тут було холодніше, ніж у вогкому коридорі ззовні. Ступаючи повільно, щоб не злякати його, я рушила до дядька, страшенно цікава, що ж він там без упину бурмотів.

І що ближче наближалася, то сильніше запах чіплявся за молекули повітря. Смерділо так, наче дядько за ці два тижні ні разу не мився, а потреби справляв на підлогу; я знов поборола в собі напад нудоти. Його біляві вуса відросли, закошлатилися й сплелися з новою рослинністю на змарнілому обличчі. Було також щось дивне в його очах, не пов’язане з незосередженим, божевільним поглядом. Дядько був нажаханий.

Обгорнувши килимком його плечі, я стала навколішки і оглянула його зблизька. Саме тоді й помітила перекинуту миску розмазні і її дивну консистенцію. Моя кров вкрилася кригою, як Темза взимку, нудотною хвилею заморозила річки та притоки, що ними були мої вени. Я вб’ю того, хто це скоїв. Заріжу нікчему так жорстоко, що Вайтчепельський убивця на моєму тлі здаватиметься сумирним кошеням, яке грається клубком із нутрощів.

— Його одурманили, — промовила я, дивлячись на Блекберна так, наче він особисто доклав до цього руку. Хоча, зважаючи на те, що саме суперінтендант провів арешт, таке можна було припустити.

Поліціянт повільно перетнув камеру й присів поряд, уникаючи мого обвинувального погляду. Давати так званим божевільним тоніки для їхнього душевного спокою було звичною практикою, але мій дядько не був божевільним, та й ліків таких не потребував.

— Один лиш Бог відає, на що цей порошок здатен, — сказала я. — Хіба ви не в змозі принаймні його захистити, доки він тут? Яка з вас тоді користь — чи ви просто майстерний поганець?

Блекберн почервонів.

— У такому місці дурманні засоби — часто єдиний спосіб підтримання спокою... — Його голос затих, коли я поглянула на нього. — Це непростимо, міс Водсворт. Але запевняю: це було зроблено без злого умислу. Майже всім тут дають... експериментальні сироватки.

— Чудово. Ви мене просто заспокоїли.

Я витягла стрічку з волосся й відірвала клапоть тканини від подолу спідниць, а відтак зачерпнула кваші, вклала її у саморобний матер’яний мішечок і зав’язала його. Я збиралася дослідити зразок у дядьковій лабораторії на наявність отрути чи смертельних токсинів. Не могла просто повірити на слово, що мені кажуть правду. Це дійсно міг бути нешкідливий тонік, який дають «майже всім», а могло виявитись і дещо значно гірше.

Всяк, хто міг підсипати це здоровій людині, був непорядний та зіпсутий — і таким нема віри. І Блекберн належав до їхнього числа.

Усівшись коло дядька на колінах, я зазирнула в його обличчя.

— Дядечку Джонатане, це я, Одрі Роуз. Ти мене чуєш?

Дядько був притомний, хоча з таким самим успіхом міг і спати з розплющеними очима. Він не бачив ані мене, ані когось іншого, окрім картин, які творив

його розум. Я помахала рукою перед його лицем, та дядько навіть не кліпнув.