Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 28)

А щойно опинившись усередині, я повільно закружляла на місці, прикипівши поглядом до купольного склепіння.

— Натаніелю, та це ж найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачила.

Уся стеля була виготовлена зі скла та заліза — і здавалося, ніби всі до останньої зірки, які проштрикнули небо, спостерігали за блискучим натовпом унизу та обдаровували його власними сліпучими діамантовими усмішками.

— Їй-право, сестро, тобі варто проводити більше часу серед живих.

Побачивши моє захоплення, він засміявся, та я не могла відірвати очей від заворожливого нічного неба.

— Може, й проводитиму, — зронила я. Моя рука спурхула до грудей та опустилась на серце, а я все

розглядала тендітні залізні штаби, що вигиналися високо в нас над головами. Не уявляла, як таке взагалі можливо. — Як дрібка залізних гілок здатна підтримувати стільки скла та металу?

Це було невимовно прекрасне видовище, яке нагадувало мені металевий ліс.

— Певно, це одне з інженерних чудес світу, — відповів широко усміхнений Натаніель, що якимсь дивом спромігся провести мене вглиб хаосу.

Із кроков звисали, чергуючись, ряди чорних та яскравих шовкових полотен. Надимаючись до натовпу, вони скидалися на патриціїв, які запрошували відвідувачів проходити далі й заворожено споглядати екзотичні дивовижі.

До країв тканини золотими нитками пришили маленькі дзвіночки й блискучі кульки, які обважнювали полотна донизу. Коли хтось проходив попід ними, збурюючи повітря, ті мелодійно дзеленчали.

— Ох! — зачудовано зітхнула я. Ці пишні оздоби на полотнах нагадували мені бабусині сарі з вишивкою зардозі⁸, хіба що величніші. — Пам’ятаєш, як бабуся виряджала мене з голови до п’ят у найвигадливіші сарі? А які історії при тім розповідала? Вона казала, що дідусь усього два тижні прослужив британським послом в Індії, перш ніж освідчився їй.

У дитинстві я полюбляла, коли мені обгортали талію й покривали руки обшитими золотом і кристалами шовками. Мені здавалося, неначе я принцеса, яка дає аудієнцію у своєму найпрекраснішому вбранні. Я уважно слухала бабусині розповіді про те. як дідусь закохався в неї, мовляв, за жваву вдачу. В її душі досі палахкотів вогонь, тож я могла лишень здогадуватися, яке полум’я вирувало там замолоду.

— Бабуся казала, що відмовляла йому разів двадцять просто для забави, — мовив Натаніель. — Дідусь від того звивався, наче кобра в кошику. І так вона переконалася, що він справді її кохає.

— Я запам’ятаю це на майбутнє, коли мені освідчуватимуться.

Спогади зігрівали мене, а я тим часом вбирала поглядом наше оточення.

По периметру печеристого приміщення стояли окремі ятки. Це створювало ілюзію, немовби ми перебували на метушливому індійському ринку чи базарі просто неба. Торгівці продавали все — від імпортованих шовків та кашеміру до коштовностей, духмяних чаїв і більшого розмаїття наїдків, ніж вочевидь мала королева на святкуванні свого Золотого Ювілею.

Були тут і маленькі циркові дрібнички, які можна було взяти додому, якщо душа забажає. Мені було важко встояти перед завідними акробатами й механічними тиграми, які скрадалися однією вітриною.

— О, Натаніелю, поглянь сюди! Треба це скуштувати.

Наан та бхатура1 із нутовим карі одразу привернули мою увагу. Аж слинка потекла від самої думки про один із моїх найулюбленіших смаколиків. Я не змогла опиратися його чарам і невдовзі вже вмочала коржика в густе нутове карі й кружляла поміж яток, немов щасливе дитя на святі. Я зауважила курку карі й безумовно збиралась почастуватися нею перед поверненням додому.

— Я віддаю перевагу менш... неохайній їжі, — відповів брат, розраховуючись із торгівцем.

— Твоє діло, — знизала я плечима, а він тим часом придбав коробку цукерок.

Покінчивши з перекусом, ми впливли крізь шовковий вхід і потрапили на бенкет для очей, що ним було циркове шоу. На якусь хвилю я геть забула про кров та болти, а також про божевільні, сердечний біль та жахіття, що коїлися у світі. Натомість мене цілковито заворожив прохід близько сотні арабських коней, які гарцювали в найбагатших оздобах, що мені лишень доводилося бачити.

У їхні блискучі гриви були вплетені золоті ланцюги, які ловили й відбивали світло, і воно, заломлюючись, падало на лискучі морди коней. Над головами у них здіймалися пера заввишки з фут, пофарбовані в зелений, жовтий та блакитний кольори.

Коні чудово знали, який величний вигляд мають, а тому, ступаючи по арені, дерли носи догори, чекаючи заслужених «охів» та «ахів» від публіки.

Я похитала головою.

— Коли б я знала, що якась купка коней вирядиться краще за мене, то принаймні подбала б про ліф, прикрашений кількома самоцвітами. — Натаніель розсміявся мені в обличчя, і я показала йому язика. — Щоправда, я таки наклала макіяж і напахтилася тими новими парфумами.

— То наступного разу слухай свого мудрішого старшого брата. Ходімо.

Натаніель відірвав мене від дивовиж, на які я витріщалася широченними очима, й легенько повів за собою до позолоченої машини з попкорном. Та мала такий вигляд, неначе її замовила особисто королева.

Потураючи собі, ми обоє взяли собі по пакетику й пішли до наших місць слідом за мовчазною жінкою, навколо чиєї шиї обвилася, немов жива прикраса, жовта змія.

Навколо долонь, зап’ясть та стоп жінки звивалися традиційні розписи мехенді⁹. Ми проминули навіс, під яким жінкам наносили чарівні візерунки.

— О, — зауважила я братові, — перед поверненням додому я хочу розфарбувати долоні.

Коли ми наблизилися до змії, вона висунула язика, перевірила повітря на смак і відтак засичала. Намагаючись ухилитися від гада, Натаніель мало не перечепився через чоловіка, який сидів скраю трибуни. Я ж натомість провела пальцями по великій лускатій голові... тамуючи регіт, коли брат, вирячивши очі, відсмикнув мою руку від змії.

— З глузду з’їхала? — суворо прошепотів він. — Ця тварюка зжерти мене хотіла, а ти її пестиш, мов домашню тваринку. Чому ти не можеш бути, як усі, і любити котів? — Брат похитав головою. — Якщо виберемося звідси живцем, куплю тобі скільки забажаєш кошенят. Та що там, я тобі заміську ферму куплю, де зможеш оселити хоч сотню.

— Не маніжся, Натаніелю. — Я грайливо відштовхнула його руку. — Боятися тваринки, яку ця жінка носить як шалик, не дуже личить, чи не так?

Він на це тільки надувся й перевів увагу на новий номер, що розгортався на арені. А втім, я помітила, як братові губи вигнулися в усмішці.

Циркове шоу цілком відповідало своїй назві, ба навіть перевершувало її. Тут були водні номери, ще низка номерів із кіньми, а також номери, що відбувалися високо в повітрі. Жінки, убрані в костюми з самих лише кришталевих намистин, розгойдувалися на трапеції і стрибали в бік іншої, хапалися за перев’язані руки партнерів, а відтак відпускали їх і падали — безстрашні, осяйні та вільні.

Я поглянула на брата і виявила, що він уже дивився на мене.

— Так приємно бачити, що ти знов усміхаєшся, сестричко. — Його очі раптом затуманилися. — А я ж боявся, що ніколи більше цього не побачу.

Я сплела свою долоню в рукавичці з його. Мені було неприємно бачити брата засмученим у такий вечір, коли наші тривоги мали опинитися на іншому краю світу. Я розтулила рота, щоб сказати щось підбадьорливе, і враз зімкнула — моє поле зору затемнила чиясь тінь.

Перед нами спинився небажаний гість. Він злегка схилився в поклоні, а тоді зосередив свій погляд на мені.

— Вітаю, Натаніелю. — Блекберн простягнув руку братові. — Ми зустрічалися, коли з вашим батьком трапився той неприємний... інцидент. А ще я мав особливу приємність познайомитися з вашою сестрою зо два тижні тому.

Суперінтендант подарував мені чемну усмішку і знов перевів увагу на застиглого на місці Натаніеля.

— Боюся, мені потрібно поговорити з нею кілька хвилин щодо офіційних поліційних справ.

 

РОЗДІЛ 16

ДЕНЬ СМЕРТІ ВЖЕ ПРИЗНАЧЕНО

ЦИРК БАРНУМА І БЕЙЛІ

«ОЛІМПІЯ», ЛОНДОН

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Натаніель зміряв новоприбулого таким прискіпливим поглядом, аж я зраділа, що оглядають не мене.

Було очевидно, що мій брат зовсім не радий вторгненню у такий безжурний вечір, зокрема з боку Скотленд-Ярду, і не соромився показувати це. Навіть молодикові, який допоміг нашому батькові.

— Я перепрошую, однак це терміново, — промовив суперінтендант Блекберн і тяжко зглитнув, відчуваючи на собі всю повноту стримуваної етикетом водсвортівської люті, а проте не відводячи погляду.

І я ніяк не могла вирішити, хоробрий він чи дурний.

А втім, можливо, у випадку цього молодика хоробрість та дурість були тісно переплетені. Я примружила очі. Тепер було зрозуміло, чому його ім’я звучало так знайомо.

— Суперінтенданте, а скільки саме разів ви рятували нашого батька з опіумних притонів, а затим повертали його додому без належного лікування?

— Одрі Роуз, — прошипів Натаніель, нарешті потискаючи Блекбернову руку — можливо дужче, ніж належало, бо опісля поліціянт ледь помітно її розтер.

— Усе гаразд, — запевнив суперінтендант.

— Моя люба сестра дещо запальна. Певен, що спогад про вашу останню зустріч обпікатиме вас іще довгі роки. — Натаніелів голос звучав смішкувато, проте в його очах не було й натяку на веселість. — Але даруйте, ваш візит пов’язаний із тими жахливими вбивствами у Вайтчепелі? — Брат кинув на мене стривожений погляд. — Бо хоч у сестри й сильне серце, та я не в захваті, що її раз по раз бентежать цим неподобством.