Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 23)

— Перепрошую.

Я підвелась, підібрала спідниці, які стали мені за мовчазних свідків, і вийшла за двері, не чекаючи, доки підведеться Томас. Якщо йому заманулось поводитися зі мною так прохолодно, я відплачу йому тією ж монетою. Мені не потрібні чоловіки, що надавали б мені силу. За це я вдячна батькові — його відсутність у моєму повсякденному житті добре навчила мене стояти за себе самотужки.

Перетинаючи швидким кроком коридор, я спинилася, щоб прислухатись до голосів, які долинали крізь пишні металеві вентиляційні решітки на підлозі. А коли дісталася батькового кабінету, завмерла на місці, почувши, як хтось стукає в парадні двері. От дідько. Я прокралася коридором назад і прослизнула до яскраво-освітленої вітальні, тимчасом як перший лакей вітав відвідувача.

Останнє, що мені хотілося, — це щоб мене піймали на гарячому, доки я нишпоритиму поміж батькових речей. А втім, мені пригадалося дещо зі сказаного старим Торнлі, й у голові зароїлося від нових запитань.

Томас усе ще був по вуха занурений у свої записи. Я не звертала на нього уваги й натомість силкувалася розчути, хто ж це прибув до мого дому о цій пізній порі. Зачувся звук наближення кроків, і я вдала, буцімто з головою поринула в читання. До кімнати увійшов перший лакей і став чекати, доки я його помічу. Я зиркнула на нього широко розплющеними безневинними очима.

— Слухаю, Кейне.

— Міс Одрі Роуз, до вас містер Альберте. Він стверджує, що працює у вашого дядька, і має для вас термінове повідомлення. А також перепрошує за візит у таку пізню годину. Мені відіслати його геть?

Я хитнула головою.

— Мій дядько ніколи не посилає людину без вагомої причини.

Особливо якщо батько міг перехопити кореспонденцію, яку дядько Джонатан волів би зберегти в таємниці.

От і зараз, напевно, щось сталося. Можливо, він встановив новий зв’язок між убивствами й не міг дочекатися ранку, щоб повідомити про це, або з’ясував особу нашого вбивці.

Мій мозок пронизало передчуття, стираючи на шляху всі інші думки.

— Негайно запросіть його, прошу, — звеліла я.

Лакей вийшов, а невдовзі повернувся у супроводі дядькового слуги. Той стискав поношений котелок, нервово крутячи його в долонях. Вигляд у чоловіка був такий, наче він щойно побачив щось жахливе.

Моє серце налилося свинцем і глухо стукало в грудях. Може, він просто боявся зіткнутися з моїм батьком. Дядько ж напевно останніми роками без угаву розповідав про свого лихого брата, нещасного лорда Едмунда Водсворта, який ховав свою темряву за помпезним титулом. Я сподівалася, що це й було причиною стривоженості мого відвідувача.

— У тебе повідомлення від мого дядька?

Чоловік кивнув, кинув погляд на Томаса і збентежився ще більше.

— Так, міс Водсворт. І боюсь, новини невтішні.

Дядьків слуга скрутив котелка так сильно, що в мене не лишилося сумніву: зрештою він розірве капелюха навпіл.

— Кажіть вільно, містере Альберте, — мовила я. — Які ви принесли новини про дядька?

Він тяжко зглитнув, і його борлак задрижав, наче буй на воді.

— Його заарештували, міс. Люди зі Скотленд-Ярду відвезли його у «Чорній Марії»1. Сказали, що то він винуватий у тих смертях у Вайтчепелі. Буцімто він збожеволів. — Альберте на мить зупинився, збираючись із духом, перш ніж сповістити решту новин. — Його упізнала свідчиця. Сказала, що бачила, як він тиняється околицею напередодні убивства. А суперінтендант пояснив, що нині арештовують усіх, хто поводиться підозріло, з огляду на те... з огляду на те, як жорстоко тих... усіх тих жінок... порізали, от.

Аркуші з нотатками, які досі нашкрябав Томас, вислизнули йому з пальців і посипалися, зашурхотівши, на землю, як опадає додолу попіл, коли догоряє полум’я.

— Що за нісенітниці?

Альберте похитав головою, втупився в підлогу і затрясся всім тілом.

— І зараз вони перевертають догори дриґом його лабораторію. Шукають доказів, щоб замкнути його надовше. Кажуть, це питання часу, аж доки його визнають винним і стратять. Запевняють, що він і є... Шкіряним Фартухом.

— Кейне, подай моє пальто. — Я перевела увагу на Томаса: новини заскочили його зненацька, і тепер юнак стояв із роззявленим ротом і кліпав, не вірячи власним вухам. Нам неодмінно було треба дістатися до дядькової лабораторії, перш ніж поліціянти зруйнують сенс та роботу всього дядькового життя. — Альбертсе, дякую тобі, що повідомив про...

— До дідька чемність, Водсворт! — заревів Томас, прудко перетинаючи вітальню й виходячи в коридор. — Поквапмося, доки ще можна зберегти лабораторію. Ти... — хлопець вказав на другого лакея, що чергував у коридорі — приготуй для нас кеб, і хутчіше — наче від його швидкості залежить твоє життя.

Томас вихопив моє пальто з Кейнових рук і запропонував одягти мені на плечі, та я лиш вирвала його з юнакового хвату. Другий лакей не ворушився, і я кивнула йому.

— Прошу виконати грубу вимогу містера Кресвела.

Слуга кинувся виконувати наказ, а Томас пирхнув.

— Ну, звісно. Я лиходій. Твого дядька заарештовано, його наукові здобутки, найімовірніше, трощать варвари, але грубіян — усе одно я. Це очевидно.

— Ти нестерпний грубіян. Поводячись по-хамськи та кидаючись на людей, справу не прискориш. — Я одягнула пальто і спритно застібнула на ґудзики. — Ми не стояли б тут, і досі чекаючи на екіпаж, якби ти попросив про нього чемно.

— Маєш іще якісь мудрі поради, що їх мені слід засвоїти, голубонько моя? — кинув юнак прямо.

— Так, узагалі-то маю. Ти не вмреш, якщо станеш добрішим до людей. І хтозна... — Я скинула руки горі. — Може, тоді ти знайдеш когось, хто тебе нарешті стерпить. Ну і взагалі, це ж ким треба бути, щоб насамперед перейматися через лабораторію, а не життя мого дядька. Твої пріоритети безнадійно перекручені.

— А може, мені не потрібні друзі, — мовив він, прямуючи до парадних дверей. — Може, я задоволений своєю манерою розмовляти, а єдина думка, яка для мене важить, — твоя. І я переймаюся не через лабораторію, а через причину, з якої схопили твого дядька. — Томас потер лоба. — Досі, здається, арештували чотирьох чоловіків — за те, що хильнули зайвого чи просто дістали ножа. І я хвилююся, куди його повезли: до робітного дому чи до божевільні.

— І там, і там зле.

— Твоя правда, — погодився хлопець. — А втім, у робітному домі твого дядька навряд чи накачають «тоніком».

За кілька секунд перед домом спинився наш елегантний кеб, запряжений єдиним вороним конем. Загрозливого вигляду тварина форкнула, випускаючи хмарки пари у вечірній туман. Я негайно залізла в екіпаж, навіть і не думаючи чекати, доки мені допоможе Томас чи кучер.

Нам конче треба було поквапитися. Хтозна, скільки шкоди дорогоцінній дядьковій роботі вже встигла завдати поліція. А якщо Томас мав рацію щодо божевільні... я не бажала про це навіть думати.

Томас теж заскочив у малу кабіну. Його щелепи були напружені, а увага — прикута до дороги. Утім, я не мала певності, чи це від тривоги за мого дядька, чи від образи на мене. Можливо, всього потроху.

Кучер ляснув батогом, і ми знялися з місця й помчали вулицями на розкішній швидкості. Ми звивалися між громіздкіших карет, неслися, мов спритна пантера, крізь забудований лабіринт лондонських вулиць. Минуло, здавалося, лише кілька хвилин, а ми вже спинилися біля дядькового дому в Гайґейті.

Я вискочила з кеба на землю, де спідниці обтяжили мої і без того важкі кроки. Поліціянти снували сюди-туди з дядькового будинку, виносячи ящики з документами. Я збігла сходами до молодика, який був тут, здавалося, за головного.

— Що це все означає? — напосіла я на нього, сподіваючись, що так їх усіх присоромлю і змушу — бодай ненадовго — зупинитися. — У вас що, геть немає поваги до чоловіка, який значну частину життя присвятив тому, щоб допомагати поліції з пошуком злочинців? Та що вам взагалі треба від мого дядька?

Констеблеві стало такту зашарітися, проте забачивши Томаса, який неквапно та з нестерпно пихатим виглядом піднімався до нас, він дещо випнув свої показні груди. Відтак поліціянт знов перевів увагу на мене, і в його світлих очах виднівся натяк на каяття. Хоча солоні сльози з тих очей барви океанської блакиті так і не полилися.

— Мені страшенно прикро, міс Водсворт, — сказав він. — Якби рішення було за мною, я відіслав би усіх звідси. Повірте мені на слово: особисто в мене супроти вашого дядька нічого немає.

Констебль сором’язливо усміхнувся, і це було вельми незвично, зважаючи на його статуру та впевненість Олімпійського бога.

— Правду кажучи, я завжди поважав роботу, яку він виконував. Та накази прийшли згори, і я не можу ними знехтувати, хай би як хотів.

Мені було складно уявити, що людина, яка так добре володіє словом, могла обрати життя простого поліціянта. Я примружила очі й помітила додаткові оздоби на його однострої. Отже, переді мною стояв не простий поліціянт, а офіцер високого чину, до того ж благородного роду — інакше свого звання в такому юному віці не здобув би.

Мій погляд повернувся до його обличчя. Тонкі кістки, гострі вилиці й квадратне підборіддя робили його доволі привабливим. Так, він справді благородної крові. З лиця скидався на молодшого та вродливішого принца Альберта Віктора без вусів.

— Як ви сказали вас звуть? — мовила я.

Томас закотив очі.

— Він не казав, Водсворт. Але ти ж це й так знаєш. Закінчуй зі своїми залицяннями, і перейдімо нарешті до справи, задля якої ми приїхали.