Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 20)

— Мені не хотілося б влаштовувати сцену й гукати сюди он того приємного працівника митниці, — сказала я. — їй-право, негоже керувати таким важливим кораблем без відповідних паперів на весь товар. Чи не так, містере Кресвел?

— Авжеж, — погодився Томас, попускаючи повідець Тобі. Капітан непевно відступив на крок від грізного дворняги. — Не кажучи вже про те, яка це була б катастрофа, якби ймовірні наймачі корабля довідалися, що частину їхнього вантажу збувають на стороні. А ваша ж родина знається із більшістю аристократичних сімейств Європи — адже так, міс Водсворт?

— Саме так, — підтвердила я, доки капітан явно трусився у своїх чоботах, — знається. Та й ви походите з не менш поважного роду — адже так, містере Кресвел?

— Саме так, — усміхнувся він, — походжу.

Обличчя капітана перекосило від неприхованої люті. Йому вочевидь не сподобалося програвати язикатим юнаку та юнці.

— Данлоп доставляє товар до «Веселого Джека». Вивантажується в провулку за ним.

 

РОЗДІЛ 11

ЗЛОВІCHA ЗНАХІДКА

ПАБ «ВЕСЕЛИЙ ДЖЕК»

ЛОНДОН

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Завдяки кепським вказівкам непривітного капітана ми кілька разів забрідали в тупики, перш ніж опинилися перед гамірним — хоча й із сумнівною репутацією — пабом.

Над входом висіла дерев’яна вивіска, на якій був зображений чорний прапор із широко усміхненим черепом. Усередині, згорбившись над кухлями, цмулили пиво й витирали рота драними рукавами чоловіки, тимчасом як жінки скрадливо, мов дикі коти на полюванні, походжали сюди-туди. Навіть не намагаючись вдавати, буцім належу до цієї публіки, я перетнула приміщення, високо задерши голову, а мене проводжали поглядами та перешіптуванням.

Більшість благородних дам не ходила вбрана у всуціль чорні «амазонки» в комплекті зі шкіряними чобітьми та рукавичками. Хоча вбирання вершницького строю не для їзди верхи поступово входило в моду, мене передусім вирізняли колір та матеріал одягу.

Я сподівалася, що зуміла вселити в присутніх хай скороминуще, але відчуття неспокою.

Коли ми вибралися у провулок позаду закладу, нас привітали лишень калатання наших сердець та сопіння Тобі. Я зняла рукавички й почухала пса за пухнастими вухами.

— Бачиш його? — спитала я, хутко скидаючи поглядом простір.

Поверх ящиків, які недавно вивантажили, стояв іще один — відкритий, проте поряд не було жодної душі. Я підійшла до дерев’яного ящика й зазирнула всередину. Той був заповнений рядами склянок; що ж, напевно, буйні завсідники пабу немало їх розбивали, хильнувши зайвого. Я не очікувала, що капітан збуватиме на чорному ринку саме такий товар, але, схоже, оборудка була прибуткова.

Зсунувши брови, Томас пильно дивився на ящик.

— Трохи дивно, що містер Данлоп залишив ці речі без нагляду.

— Може, він усередині? — Не дочекавшись відповіді, я крутнулася на підборах і зайшла назад у галасливий паб. Перехилилася через шерехатий дерев’яний шинквас і мало не закричала, щоб привернути увагу господині. Огрядна жінка витерла руки об брудний посудний рушник, а на мене глянула, немов на порожнє місце.

От тобі й застрашливе вбрання! З таким самим успіхом я могла б вирядитися у свою найкращу недільну сукню, а шкіряні лахи лишити м’ясникам.

— Бурбончику налить, міс? — глузливо спитала жінка, витираючи високий пивний келих ганчіркою, а далі наповнивши його темною бурштиновою рідиною й посунувши кремезному чолов’язі скраю шинкваса.

Я спостерігала, як той чоловік робить глибокий ковток і не могла стриматися, щоб не скривитись.

І як йому вдається не зважати на увесь той бруд наче з вигрібної ями, розмазаний но склянці? Одному Богу відомо, яку хворобу цей чоловік імовірно міг тепер підчепити. Ну, а я прагнула забрати ганчірку до дядькової лабораторії і провести над нею цілу низку дослідів.

Неподалік зайшовся сміхом гурт чоловіків, і це повернуло мене до дійсності. Я стиснула руки в кулаки, вганяючи нігті в долоні й залишаючи на них заспокійливі сліди у формі півмісяців.

— А де чоловік, який доставив вам склянки? Знадвору його не видно, а начальник його розшукує. — Я нахилилася ближче, і стишивши голос до театрального шепоту, додала: — Гадаю, це якось пов’язано із тим, що на його корабель піднялися представник митниці та правоохоронці — у пошуках краденого вантажу. Можливо, тепер вони прямують сюди.

Моє припущення зависло в повітрі, а вже за мить між рум’яних щік жінки розширилися очі. Вираз мого обличчя залишався незворушним, та всередині я раділа, що моя брехня прозвучала так переконливо, і що вона справила на господиню пабу належний ефект: вона мала гірший вигляд, ніж ті, хто побував у кораблетрощі.

Голосно зглитнувши, жінка вказала на двері, що вели у провулок.

— Надворі має буть.

Діставши з-під шинкваса довгого ножа, вона люто розітнула навпіл рибину, що лежала на дерев’яній обробній дошці.

Я йому всі тельбухи випущу, як знов угледжу, а я гостроока угледжу. Отак йому і перекажи: як побаче гострооку Мері, нехай щодуху тікає.

Тепер зрозуміло, на чию честь корабель здобув свою назву. А тим часом Мері, розмахуючи в повітрі ножем, вже кричала на нетерплячого завсідника, який підняв їй перед очі порожнього кухля.

— Будеш ото і далі мені тим перед носом махать, Біллі, то не тільки без носа лишишся.

Я знову вислизнула у провулок і, похитавши головою, заходилася швидко переповідати Томасові почуте.

Той присів поряд із ящиком, умочив пальця у щось мокре й розтер рідину між указівним та великим пальцями. Я проковтнула панічний клубок, який підступив до горла, коли побачила, що Томас виявив.

— Може, він просто порізався об розбиту склянку і пішов накласти пов’язку?

Юнак не вдостоїв моє припущення відповіддю. Розпрямився, підвів Тобі до крові.

— Шукай, Тобі, — лагідно звелів він.

Я зачудовано спостерігала за тим, як пес слухняно все обнюхував, доки не взяв слід. Його хвостик метлявся так сильно, що мені навіть здалося: зараз песик здійметься в повітря, мов птах, і полетить вулицями та провулками. Томас відпустив повідець, і ми кинулися бігти за песиком, який пустився то одним провулком, то іншим.

Проминули десь зо п’ять вулиць, аж доки мені в око не впала купа лахміття, що підпирала якусь закинуту будівлю.

Той чоловік сидів, простягнувши ноги вперед: його підборіддя спочивало на грудях, а очі були упокоєно заплющені. З руки на сорочку падали краплинки крові. Я полегшено зітхнула: із жалюгідним п’яничкою з дрібним порізом упораюся. Тобі зупинився за кілька футів від чоловіка і гарчав.

— Одрі Роуз, зажди.

Томас спробував було схопити мене за рукав, та я ухилилася від нього. Мене здивувало, що він нарешті назвав мене на ім’я, та не зупинилась, щоб замислитися над цим фактом чи стривоженим тоном хлопця. Вже повертало на вечір, а значить, невдовзі Натаніель чекатиме мене на вечерю — і мені зовсім не хотілося пояснювати йому, чому я повертаюся так пізно після нашого обіду.

Підступивши до недужого, я кахикнула. Той не ворухнувся. Я кахикнула голосніше — і знову жодної реакції. Кляті моряки та їхня любов до всього, що можна випити. Томас у мене за спиною щось сказав, та я пропустила це повз вуха, а сама нахилилася над чоловіком, щоб поторсати його за плече, їй-право, мене дістало, що геть усі чоловіки в моєму житті вважають, наче я нездара. Я їм усім покажу, що здатна на все те, що й вони, а то й робитиму це навіть краще.

Я потягнулася до чоловіка ще раз.

— Перепрошую, сер. Із вами...

Я заледве його торкнулася, аж тут його голова відхилилася назад, являючи мені страхітливу червону посмішку, яку розітнули на його шиї.

Він не руку поранив, аж ніяк. Хтось заверещав. Можливо, це була я. Та було б приємніше, якби то виявився Томас Бісів Кресвел.

А він відтягнув мене від тіла і став ніжно мене колисати у своїх обіймах. Мені було байдуже, що це геть непристойно.

— Відсторонися від емоцій, Одрі Роуз. Сприйми це як рівняння, яке треба розв’язати. Бо це воно і є. Усе буде добре.

Я поглянула на свої руки і збагнула, що насправді це жахлива брехня.

Усе було не добре, геть не добре, і ніяке це не рівняння. Мої долоні були в липкій крові. Я нестямно обтирала їх об ліф, та дарма. Кров забруднила мої пальці у червінь. І ця червінь була для мене звинуваченням.

Якимось чином відповідальність за смерть цього чоловіка лежала на мені.

* * *

Натаніель сидів, напружено схрестивши руки на грудях, і вигляд у нього був куди серйозніший, ніж у засудженого до страти перед розстрільним загоном.

Побачивши на порозі нашого дому детективного інспектора, який привів мене — усю тремтячу і в крові, хоч я й була загорнута в кінську попону, — брат зблід як смерть. Мало не зомліла, забачивши мене, й тітка. Вони з донькою подалися до своїх кімнат, перед тим пообіцявши мені серйозну бесіду про пристойну поведінку — щойно набуду належного вигляду.

Чудово, чекаю не дочекаюся!

Щоразу, коли я заплющувала очі, у моїй свідомості відтворювалася однакова сцена: як мені докоряє та жахлива, зяюча посмішка. Я чула, як детективи казали, що шия чоловіка була перетята замало не повністю.

Лише дрібка сухожиль та зв’язок уберегли його від обезголовлення — і я чудово це усвідомлювала. Мене знову затрусило. Було щось несказанно гірше в тому, щоб торкатися ще теплого мерця, на відміну від розтину холодного тіла в дядьковій лабораторії.

— Ось, випий.