Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 17)

— Містере Торнлі, я знаю, як вам зле, але сподівалася, що ви зможете розповісти дещо про мого батька. — Я глибоко вдихнула. — А ще мене цікавить, хто така міс Емма Елізабет Сміт.

Старий витріщився на мене, затим опустив повіки — ховаючи очі та спогади, які проносилися перед ними. Він звернувся до Томаса:

— Ти наречений моєї любої дівчинки?

Той почервонів мов рак, і його незворушний вираз пішов тріщинами. Затинаючись і роззираючись на всі боки (окрім мого), юнак пробелькотів:

— Я...е-е...ну...ми...вона...

— Ми колеги, — прийшла я на поміч Томасові, а сама тим часом ніяк не могла заспокоїтися: так мене звеселило хлопцеве зніяковіння. Навіть зважаючи на обставини нашого візиту і попри його часом дивакувату поведінку, мене втішило, що Томаса щось та збентежило. І тим приємніше, що це сталося через мою персону. Я вишкірилася до нього, і юнак закотив очі. — Ну тобто, ми обоє навчаємося в мого дядька.

Торнлі заплющив очі, та спершу я вловила в них укол докору. Навіть оббиваючи поріг смерті, старий відчував відразу до моїх зв’язків із дядьком та його безбожним ремеслом. А ще вочевидь закидав мені, що я не проводила більше часу за пошуками нареченого. Якби в мене не було вагомих підстав для приїзду сюди, то я, напевно, почувалася б осоромленою. «А нехай собі думає, що хоче», — подумала я гнівно, а відтак одразу скривилася.

Цей старий помирав, і мені не конче було прислухатися до його думки, а тим паче зневажати за неї.

Я сіла рівніше, і люб’язно, проте твердо промовила:

— Розкажіть, звідки мій батько знав міс Емму Елізабет Сміт.

Утім, батьків камердинер тільки поглянув понад моїм плечем у вікно, за яким дощ лив додолу, ніби сльози. Складно було визначити, чи Торнлі ігнорував мене, а чи просто втрачав тяму. Я зиркнула на Томаса й побачила на його лиці таке ж вагання, яке відчувала й сама. Тиснути на людину при смерті — це жахлива річ, і якщо вже Томас Кресвел ставив під сумнів доречність нашого перебування тут, це означало, що я остаточно чиню неправильно.

Може, суспільство мало рацію щодо мене, і я справді огидний нелюд. Я уявила, що сказала б про мою поведінку чи скільки разів перехрестилася б тітка Амелія, вимагаючи, щоб і я замолила свої гріхи. Вона така набожна, аж страх бере.

Вирішивши, що завдала йому досить болю, я підвелася.

— Перепрошую, містере Торнлі. Бачу, я образила вас, хоч і не мала такого наміру. — Відпустивши свої спідниці, я стиснула його холодні долоні у своїх. — Ви були добрим другом нашій родині. І мені не вистачить слів, щоб подякувати за вашу чудову службу.

— Та розкажи вже їм, дідусю.

Дівчина, що раніше відчинила нам двері, тепер стояла в ногах ліжка, схрестивши руки. Зараз її голос звучав ніжніше, ніж я очікувала.

— Очисть совість перед останньою мандрівкою, — сказала вона. — Хіба буде шкода, якщо ти розповіси те, по що вона прийшла?

Нарешті я розгледіла очевидну схожість між ними. Обоє мали густі брови, чарівно великі очі та ідеально високі вилиці. Рудизна у волоссі дівчини вказувала на їхнє з дідом ірландське походження, а дрібка ластовиння на носі надавала їй більшої дівочості, ніж здавалося на перший погляд. Без немовляти, яке гнітило її настрій, ця дівчина здавалася не старшою за мене.

У мене в голові прокрутилися її слова.

— Вам щось про це відомо? — поцікавилась я. Дівчина втупилася в мене повним нерозуміння поглядом — так наче я говорила невідомою мовою. — Про те, чому йому слід очистити совість?

Вона похитала головою й перевела увагу на свого розтривоженого діда.

— Він не сказав нічого конкретного. Хіба що побивається ночами. А іноді бурмоче крізь сон. Та я не добрала в тому сенсу.

Тим часом Торнлі так дряпав собі руки, аж я злякалася, що він роздере плоть. Це пояснювало деякі виразки: подряпини вкривалися струпами, які старий потому здирав, і туди потрапляла інфекція. Отже, в нього була не лепра, а щось на неї схоже. До горла мені підступила нудота, та я з зусиллям проковтнула її. Бідолашний, безперечно, відчував нестерпний біль.

Схопивши з приліжкового столика баночку крему, онука Торнлі кинулася до діда і намастила йому руки.

— Його органи відмовляють, і через це він постійно себе розчухує. Принаймні так пояснив лікар. — Дівчина наклала ще одну щедру порцію крему на шкіру, і старий заспокоївся. — Це допомагає, та надовго його не вистачає. Спробуй так сильно не чухатися, дідусю, бо шкіру роздереш.

Томас засовався на своєму стільці — промовистий знак, що йому свербить поділитися власною думкою. Я нагородила його спопеляючим поглядом, що, на мою думку, чітко роз’яснював, якого болю я йому заподію, якщо він надумає поводитися у своїй звичній манері перед обома Торнлі.

Юнак не звернув уваги ні на мене, ні на мій погляд.

— Як я пригадую з лекцій, це все — етапи помирання, — оголосив він, загинаючи пальця на кожен симптом. — Зникнення апетиту, збільшення тривалості сну, ускладнення дихання. Далі виникає свербіж по тілу, і...

— Годі! — урвала Томаса я, водночас кидаючи вибачливий погляд на онуку Торнлі та її діда.

Вони знали, що кінець невідворотний. Та їм ліпше не чути відвертих деталей про те, що станеться далі.

— Я лишень хотів допомогти, — прошепотів хлопець. — Та мої послуги вочевидь небажані. — Томас стенув плечима й продовжив розглядати кімнату.

Над його навичками «допомоги» ще треба буде попрацювати. Наразі ж я розвернулася до батькового камердинера.

— Справді, будь-що, що ви можете розповісти про той час, стане мені в надзвичайній пригоді. Я не маю до кого більше звернутися по відповіді. Нещодавно сталися певні... події, а це допоможе мені віднайти спокій.

Очі старого різко зметнулися вгору. Він підманив онуку до себе.

— Джейн, люба. Принесеш нам чаю?

Та примружилася.

— Ти часом не намагаєшся спровадити мене? Ти вже кілька днів не просив чаю. — Її тон був радше грайливим, ніж докірливим, і старий їй кволо усміхнувся. — Ну гаразд, я принесу чай. Добре поводься до мого повернення. А то ще мама мене приб’є, якщо подумає, що я погано про тебе піклувалася.

Щойно Джейн вийшла, Торнлі кілька разів насилу вдихнув повітря, а тоді зустрівся зі мною очима. Погляд у нього був зосередженіший, ніж кілька секунд тому.

— Міс Одрі Роуз, міс Емма Елізабет Сміт була близькою подругою вашої матері. Та ви, напевно, її не пригадуєте, бо вона перестала навідуватися до вашого дому, коли ви були ще зовсім маленька. — Старий закашлявся, а проте від склянки води відмовився. — Також вона була знайома з вашими батьком та дядьком. їхня четвірка в юності взагалі була друзями нерозлийвода. Ваш дядько навіть був із нею певний час заручений.

Збентеження обвило свої пальці довкола мого мозку. Зі стилю дядькових записів видавалося, що він і гадки не має, хто вона така. Я б нізащо не здогадалася, що вона була не просто його знайома, а жінка, з якою він ледь не став під вінець. Томас здійняв брови; юнак вочевидь теж не очікував такого повороту.

Я знову глянула Торнлі в обличчя.

— У вас є якісь припущення, чому мій батько міг за нею стежити?

Над нами прогримів грім, немовби застерігаючи. Торнлі зглитнув і заозирався по кімнаті, наче боявся, що по нього з потойбіччя зараз потягнеться щось жаске. Його груди набрякли, і старий зайшовся в новому приступі кашлю. Якщо це триватиме далі, скоро він узагалі втратить змогу спілкуватися.

Коли камердинер таки спромігся подати голос, здавалося, що це хрускає гравій попід копитами коней.

— Міс Одрі Роуз, ваш батько — дуже впливовий та заможний чоловік. І не мені припускати про підстави його вчинків. А про міс Сміт мені відомо лише дві речі. Вона була заручена з вашим дядьком, а ще...

Його очі розширилися так сильно, що здавалося, ніби вони всуціль білі. Силкуючись сісти і зайшовшись кашлем від натуги, Торнлі забився в шалених корчах. Негайно підскочивши до старого, Томас обхопив його, щоб той не травмувався під час конвульсії. Торнлі буйно замотав головою, а в кутиках його губ зібралася кров.

— Я... щойно... пригадав. Він знає! Він знає темні таємниці, що сховані у стіні.

— Хто знає? — заблагала я, відчайдушно намагаючись збагнути, чи була це вигадлива галюцинація, чи марення старого містило важливу для розслідування інформацію. — У якій стіні?

Торнлі заплющив очі, і з його рота вийшов гортанний стогін.

— Він знає, що відбулося! Він був там того вечора!

— Усе добре, — мовив Томас заспокійливим тоном, якого я від нього ще ніколи не чула. — Усе добре, сер. Зробіть, будь ласка, вдих. Ось так. Чудово. — Я спостерігала, як хлопець утримує старого: міцно, але лагідно. — Вам уже краще? То спробуйте розповісти все ще раз. Але повільніше.

— Так, т-так, — прохрипів Торнлі. — Утім, я його не з-звинувачую. — Стараючись видобути з себе ще щось, він хапнув ротом повітря, доки я гладила йому спину у безнадійній спробі заспокоїти його. — Н-ні, ні. Геть не з-звинувачую, — додав він, знову закашлявшись. — Н-не певен, що с-сам був би в л-ліпшому стані, з-зважаючи на обставини.

— Кого не звинувачуєте? — запитала я, не маючи уявлення, як же заспокоїти старого, щоб здобути зв’язну відповідь. — Про кого ви говорите, містере Торнлі? Про мого батька? Дядька Джонатана?

Він так сильно захрипів, аж йому закотилися очі. Мене охопив жах: це кінець, він відійшов. Але

Торнлі заборсався, всівся рівно, схопившись руками за простирадла обабіч свого змарнілого тіла.