Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 14)
На сторінці красувалася чудесна руйнація.
Кожен дюйм паперу займали летючі кораблі з гарматами, приладнаними до бортів, та інші мініатюрні войовничі іграшки. Шкода, що батько покинув виготовляти годинники. Ці ж бо ескізи доводили: свого хисту він не розгубив.
Я виринула із задуми й заходилася висувати одну за одною шухляди столу, з поновленим завзяттям шукаючи документи, що стосувалися колишніх і теперішніх слуг. За звичаєм, облік слуг вів дворецький, проте батько наполягав на тому, щоб мати й власні записи. Діставшись до нижньої шухляди, я виявила, що та замкнена. Нахилившись ближче, збагнула — батько додав замковий механізм власноруч.
— А де б я сховала щось важливе?
Я постукала пальцями по бильцях крісла, і тут згадала про ключик, який випав із-під ліхтаря. Кинулася до камінної полиці, схопила ключик і повернулася назад до столу.
Час невпинно збігав. Десерт, певно, вже добігав кінця, і скоро слуги снуватимуть сюди-туди коридором.
Я сумнівалася, що ключ пасуватиме, та перевірити не завадило б.
Підсунувши світло ближче, тремтливими пальцями повільно просунула ключик у замкову шпарину. Крутнула ліворуч, певна, що якби це був правильний ключ, то він вже відімкнув би замок. Аж тут усередині щось клацнуло, й шухляда піддалася. Хвала небесам.
Висунувши її цілком, я пробіглася пальцями по корінцях збитих докупи тек. їх було так багато, і мене пройняло страхом, що шукати потрібну доведеться цілий вечір. За останні п’ять років у нашому домі працювало стільки покоївок, що вже й не злічити. Та на щастя, цю шухляду батько тримав в охайнішому стані — не те що поверхню стільниці.
З верхніх крайок тек стирчали іменні ярлики, що немов острівці виринали з океану чорнила на папері. Двічі перебравши пальцями теки, я знайшла ту, яка стосувалася міс Мері Енн Ніколз.
Озирнувшись через плече на двері, аби вкотре пересвідчитися, що ті замкнені, я дістала теку й хутко прочитала... купу несуттєвої інформації. Тут був лише обліковий звіт про заробітну плату.
Ні тобі біографічної довідки, ні рекомендаційного листа.
Словом, нічогісінько з того, що дало б мені змогу зазирнути в життя цієї жінки до її працевлаштування у нас. І мене збентежило, як запросто дядько її впізнав. Згідно з батьковими записами, міс Ніколз пропрацювала в домі тільки два тижні. Я плюхнулась у крісло, хитаючи головою.
Навмання дістала ще одну теку і, звівши брови, розгорнула. Ця була присвячена нашій кухарці Марті. Вона служила в нас найдовше, бо мало взаємодіяла з родиною, і батькові припав до смаку її чорний пудинг7.
Тут був рекомендаційний лист від її колишніх наймачів, лист зі Скотленд-Ярду про відсутність правопорушень, а ще докладний облік її місячної зарплатні, тижневого заробітку та виплат на проживання. Була в теці й світлина Марти у її кухарському одязі.
Я зазирнула в іще кілька тек, і скрізь виявила той самий вміст, що й у теці кухарки.
Довірившись інтуїції, я розшукала в шухляді теку на покоївку, яку звільнили хіба лишень за те, що вона прожила з нами понад місяць. Її тека виявилась так само бідна, як і в міс Ніколз. Отже, моя підозра підтвердилася: батько не зберігає більшість інформації про звільнених слуг.
Я згорнула теки й завдала собі клопоту сховати всі на їхні місця.
Клянучи батечка за зберігання безглуздих записів, я мріяла спалити цю купу непотрібного паперу.
І ось, коли я поклала в шухляду останню з тек, мені в око впало знайоме ім’я. Повагавшись мить-другу, я дістала теку й розгорнула ЇЇ. Всередині лежала самотня газетна вирізка. Мене продерло крижаним морозом.
Навіщо мій батько зберігає статтю про вбивство міс Емми Елізабет Сміт?
РОЗДІЛ 8
ПОБАЧИТИ НАПІВМЕРТВОГО
ГОТЕЛЬ GREAT WESTERN ROYAL
СТАНЦІЯ ПАДДІНҐТОН
11 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
У чайній готелю Great Western Royal було нестерпно жарко.
Хоч, може, це в мені просто клекотіла полум’яна лють. Чемно склавши руки на колінах, я сиділа й молилася, щоб мені стало витримки не потягнутися через стіл і зчепити пальці на чиїйсь шиї замість канапок із огірком та птіфурів.
— У вас невиспаний вигляд, містере Кресвел.
— А хіба ж я спав, міс Водсворт?
Я здійняла брови.
— То ви займалися негожими справами у непристойний час?
— А вас це обурює?
Томас усміхнувся до офіціанта й, нахилившись, прошепотів тому щось на вухо. Офіціант кивнув і подався геть.
Коли ми залишилися на самоті, Томас перевів усю увагу на мене, водночас прораховуючи в голові з тисячу змінних водночас. Я ж піднесла до рота порцелянову чашку, насилу сьорбаючи й ковтаючи чай.
Я погодилась на цю зустріч, лише щоб обговорити деталі справи. А тепер ось юнак занурився у свою нестерпну забаву, під час якої неминуче розгадає мої таємні плани, і мені доведеться його вбити. Та ще й на очах у всіх цих людей. Який жаль.
— Сер.
Це повернувся офіціант, підготувавши для Томаса три речі: срібну попільничку, на якій були викладені цигарки, коробочку сірників, яку він витяг із кишені чорних брюк, та орхідею.
Томас вручив квітку мені, а сам схопив одну цигарку, й дозволив офіціантові підпалити її. У повітря між нами зринула сіра хмаринка. Я навмисно кашлянула й відігнала дим рукою на його бік столика.
— Повірити не можу, що ти купив мені прекрасну квітку, а тоді зіпсував усе, закуривши, — сказала я, насупившись. — Це невимовна грубість.
Куріння перед дівчиною без її дозволу вважалося порушенням соціальних норм, та мого супутника це правило, здавалось, не обходило. Я поклала орхідею на столик й уп’ялася в Томаса примруженими очима крізь шпарку вій, але юнак тільки ще раз затягнувся, випустив із рота отруйний дим і відіслав офіціанта.
Томас нагадував мені Гусінь із «Аліси в Країні Див», що сиділа собі на шапці великого гриба, байдикуючи й нічим не переймаючись. Якби ж то він був маленький — можна було б розчавити його чобітком.
— Це огидна звичка.
— Як і розтин трупів іще до сніданку. Та ця твоя звичка не викликає в мене презирства. Правду кажучи, — хлопець нахилився через столик і по-змовницьки зашепотів, — мені до вподоби бачити тебе щоранку по лікті в нутрощах. А щодо квітки — немає за що. Постав її на столик біля ліжка і думай про мене, як убиратимешся до сну.
Я впустила канапку на тарілку й відсунула її з усією палкістю, на яку здобулася. Томас зробив чергову затяжку диму і зустрівся зі мною поглядом. У ньому на мить промайнув виклик і щось іще, чого я не збагнула.
— Що ж, бачу, нам більше немає про що говорити. Гарного вам дня, містере Кресвел.
Перш ніж я підвелася, Томасова рука майнула вперед і ніжно обхопила мою навколо зап’ястка. Я хапнула ротом повітря й, відсмикуючи руку, озирнулася навкруги. На щастя, ніхто не помітив Томасової неґречності. Я не дала йому схопитися за мене вдруге, хоча проти самих дотиків не заперечувала.
— Бачу, залежність сплутала вам мізки.
— О, люба Водсворт, якраз навпаки, — промовив юнак між затяжками. — Я виявив, що нікотин додає мені ясності. Сама спробуй.
І він розвернув цю гидоту в мій бік, пропонуючи. Проте були певні табу, які я для себе як детективки-аматорки встановила: і куріння належало до них. Томас стенув плечима й повернувся до своєї цигарки.
— Ну, як хочеш, — сказав він. — А тепер послухай: я їду з тобою.
Я зазирнула йому прямісінько у вічі. Томас більше не споглядав мене з холодною відстороненістю; його вираз грів теплом серпневого надвечір’я, а кутики вуст піднялися.
Моє тіло залило жаром, щойно я усвідомила, як почала вивчати форму хлопцевого рота і звернула увагу на трохи повнішу нижню губу, яка так і манила до себе дівчину, що прибула на зустріч без супроводу.
Я опанувала себе, зібравши думки докупи, наче дослідні зразки перед розтином. Було ясно як день — у мене точно якийсь дегенеративний розлад, якщо я дозволяю собі думати про непристойності з цим лайдаком. А він же напевно спонукав мене до поцілунку.
— Я їду... додому. І тебе однозначно не запрошую. — Я наважилася зустрітися з Томасовим поглядом попри нещодавню втрату глузду. — Якщо Натаніель застане в нашому домі чужого хлопця, то не схвалить цього. Хоч якою невинною працею ми займатимемось.
— Додому, кажеш? — Томас похитав головою і цмокнув язиком. — Давай одне одному дещо пообіцяємо. — Він потягся через стіл до моїх рук, і я швидко прибрала їх. — Ми завжди казатимемо одне одному правду. Хоч яку жорстку. Саме так і чинять між собою партнери, Водсворт. Вони не марнують зусиль на безглузду брехню.
— Перепрошую, — прошипіла я, не надто задоволена його манерою отак привільно називати мене лиш на прізвище (хоча сама ж йому й дозволила). — Але я не брехала... — Піднявши руку, Томас захитав головою. Що ж, нехай. — І з якого дива ти вирішив, наче мені взагалі потрібен партнер? Я й самотужки даю всьому раду геть незле.
— Можливо, партнерство має піти на користь не тобі, — зронив юнак стиха.
Відповідь виявилася такою неочікуваною, аж я затулила рот затиллям долоні в рукавичці. Від самої думки про те, що цьому хлопцеві хтось потрібен, і з-поміж усього населення Лондона він обрав мене, в голові зароїлася купа нерозумних ідей. Я відігнала їх усі.
Я не вподобаю Томаса Кресвела. Нізащо.
Він загасив цигарку, притиснувши її до попільнички, і тут із мене вирвалося глибоке зітхання.
— У такому разі тобі треба купити квиток. Ми їдемо до...
Томас дістав із кишені піджака складений квиток і винагородив мене капосною усмішкою. Моя щелепа практично впала на стіл.