Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 12)
У його погляді знову заграли жваві вогники. Юнак відхилився, схрестив руки на грудях, і з широкою усмішкою на вустах дивився, як мене заливає глибокий рум’янець.
— А втім, нагорі, коли твій брат сповістив, що ваш батько поїхав, ти усміхнулася, але одразу потому спохмурніла. З цього можна виснувати, що ти хотіла приховати піднесення, яке відчула від звістки, що тебе на кілька тижнів лишать на саму себе. Ти ж бо не хотіла здатися нечутливим чудовиськом, коли твоєму батькові зле.
— А як ти дізнався? — доскіпувалась я, примруживши очі. — Ти на той час уже пішов.
Томас не відповів, але задоволений вогник з очей зник. Отже, підглядав. От нахаба!
— Коли я сказав про погані стосунки з батьком, — повів він далі, — твої очі метнулися до каблучки, яку ти несвідомо вертіла на пальці. Зважаючи на її стиль і розмір, я дійшов висновку, що каблучка не твоя.
Тут хлопець знов поліз ритися по кишенях. Я ні найменшої гадки не мала, що ж він так шукав, але тривожність його зростала. Він витягнув руки.
— Тоді питання: чия вона? Позаяк вигляд у неї дещо старомодний, нескладно припустити, що каблучка належала комусь, хто за віком годиться тобі в матері, — сказав Томас. — Та якщо вже ти пізно вночі вислизаєш із дому і проводиш час у цій лабораторії, легко дійти висновку, що твоєї матері більше немає в живих, а батько не знає, куди ти зникаєш.
Неначе вагаючись, як йому продовжувати, юнак прикусив губу. Зате я нарешті збагнула, як працював його мозок. Коли Томас розв’язував певну проблему, то вмикав холодну відстороненість мовби за натисканням перемикача. Приготувавшись до неприємних одкровень, я змахнула перед ним рукою.
— Ну ж бо. Кажи, що збирався.
Він вдивився в моє обличчя, ніби вимірював мою щирість.
— І якому ж це батькові не відомо про місцеперебування власної доньки? А такому, який перебуває з нею в поганих стосунках, адже сам занадто поглинутий своєю журбою чи залежністю, й ніщо інше його не бентежить.
Томас нахилився ближче, а його погляд пройняла цікавість і навіть повага.
— А звідки у молодої панни на кшталт тебе може з’явитися одержимість химеріями смерті? Лише якщо вона спостерігала за відчайдушною спробою застосувати науку задля порятунку життя. От тільки цікаво, де можна це все спізнати?
Юнак навмисно обвів поглядом приміщення, доводячи свою думку.
— Тепер бачиш? Усі відповіді були немов на долоні. Досі я не знав про роль твого дядька у материній... — Він урвав себе, усвідомивши, що занадто наблизився до чутливої теми. — Хай там як, а потрібно лишень знати, де шукати запитання. І застосувати просту математичну формулу до Ното sapiens. А тоді спостерігати, як наука вкотре підноситься над природою. Без жодних емоцій.
— От тільки ти помиляєшся, — прошепотіла я, а сама трусилася від точності його здогадів. — Без людей та природи наука існувати не може.
— Я мав на увазі трохи інше, Водсворт. Мені йдеться про розв’язування загадок і злочинів. Емоції тут не відіграють жодної ролі. Вони вносять безлад і все ускладнюють. — Юнак сперся на лікті, вдивляючись мені у вічі. Зате вони, гадаю, важливі в інших ситуаціях. Я-от досі не вивів формули для кохання й любові. Хоча, можливо, невдовзі я таки все збагну.
Я хапнула ротом повітря.
— А якби тут був дядько, ти теж дозволив би собі цю непристойність?
— О, ось ти де, — мовив Томас, беручи до рук записника й пропускаючи повз вуха моє запитання. Я підняла свого стільця й почала читати дядькові нотатки.
Принаймні вдавала, що роблю це.
Бо сама дивилася на Томаса, аж доки очі на лоба не полізли: все намагалася розгледіти якусь зачіпку, що розповіла б мені щось про нього чи його родину. Та єдине, що мені вдалося виснувати — це те, що цей хлопець був безсоромно відвертий, і його коментарі межували з непристойністю.
Не підводячи голови від записника, він промовив:
— Що, не виходить мене розкусити? Не хвилюйся. З практикою тобі вдаватиметься ліпше. І так, — лукаво всміхнувся Томас, і досі зосереджуючи очі на записах, — я все ще подобатимусь тобі завтра, хоч як ти цьому опиратимешся. Я непередбачуваний, і ти це обожнюєш. Так само і я не здатен осягнути своїм велетенським розумом рівняння, яким є ти, і обожнюю це.
Усе, що я хотіла йому відповісти на ці заяви, враз вилетіло з голови. Наче відчувши переміну в повітрі, юнак підвів погляд. Якби я й досі сподівалася побачити в його очах сором, то вкотре осоромилася б сама. З-під вигнутих брів на мене прозирав виклик.
Я не з тих дівчат, які легко здаються, тож витримала Томасів погляд. І кинула йому власний виклик. У флірт можуть грати і двоє.
— Ти вже закінчила вдавати детектива? — запитав він нарешті, вказавши на запис у дядьковому журналі, датований чотирма місяцями до першого вбивства. — Бо здається, я натрапив на дещо важливе.
Мою шкіру вкололо від нашої близькості, та я заборонила собі відсуватися. Нахилившись ближче, я прочитала:
Я проковтнула гірку жовч, що підступила мені до горла. Третє квітня — день народження матері. Який жах, що такі мерзенні речі коїлися того радісного дня.
Очеревиною, якщо мені не зраджувала пам’ять, називається стінка живота. Я гадки не мала, з якого дива Томасові здалося, наче цей випадок має значення. Таж неозброєним оком видно, що цей злочин скоїв якийсь інший звір, який вийшов на вулиці Лондона. До того ж це сталося в квітні, а Шкіряний Фартух узявся за різанину в серпні.
Перш ніж я встигла добре його вишпетити, Томас вказав на найогиднішу деталь.
— Так, це збурило мене й першого разу, Кресвеле. Я не хочу уявляти цей жах удруге, красно тобі дякую.
Хіба що ти одержуєш хворобливе задоволення від того, що мене мало не вивертає. — Я не стрималася і промовила це з жовчю в голосі.
— Прибери з рівняння емоції, Водсворт. Розслідуванню немає користі від серця, що відволікається на такі дріб’язкові штучки, — м’яко відказав Томас, тягнучись до мене, наче хотів торкнутися моєї долоні, та зненацька згадав своє місце. — Сприйми це як деталь складанки унікальної — хоч і вельми огидної — форми.
Я хотіла було заперечити йому, мовляв, емоції — не «дріб’язкові штучки», та мій інтерес привернула юнакова відстороненість під час розслідування. Якщо цей спосіб справді працює, мені б і самій було корисно навчитися вмикати й вимикати емоції за потреби.
Я перечитала запис знову, цього разу зосередившись на відразливих деталях, не відволікаючись на почуття. Томас, може, й був божевільний, зате божевільний геній.
На позір цей злочин не був схожий ані на випадок міс Ніколз, ані міс Чепмен. Не збігався час. Жертву знайшли ще живою. Органів з тіла не видаляли. Ну й брюнеткою жертва теж не була.
Однак цей злочин пасував до нашої теорії про чоловіка, яким керувала жага очистити Іст-Енд від гріха. Жертва ж всього-на-всього нікому не потрібна повія, яка тільки й знай розносить хвороби і не заслуговує на життя.
Якби досі я не перетворилася на крижану брилу, то певна, зараз мороз устромляв би мені кігті у спину.
Детективні інспектори помилялися.
Міс Ніколз була не першою жертвою нашого вбивці.
Першою була міс Емма Елізабет Сміт.
РОЗДІЛ 7
КАБІНЕТ ІЗ ТАЄМНИЦЯМИ
ДІМ ВОДСВОРТІВ
ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ
10 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
Я перемішувала картоплю з травами на тарілці, аж доки в підливі не утворився знак питання.
Минуло вже два дні, відколи мого батька перевезли до заміського маєтку, а ми з Томасом виявили справжню першу жертву нашого вбивці. Утім, відтоді поступу не було — і тепер замість примар речей, над якими я не мала влади, ночами мене мучили запитання, на які не могла відповісти. А ще споживала їх — їй-право! — на сніданок, обід та вечерю. І коли здавалося, що трапезі кінець, на срібній таці подавали чергову страву — приправлену новими запитаннями.
Натаніель спостерігав за мною з-над свого винного келиха, стривожений та роздратований водночас. До приїзду тітки Амелії та кузини Лізи лишався тиждень, і доти мені треба було опанувати себе. З мене було ніяке товариство, й братове терпіння стрімко випаровувалося. Дядько взяв із мене слово: тож навіть якби мені хотілося поділитись думками з Натаніелем, зробити я цього не могла.
До того ж тема геть не годилася для застільної бесіди. Обговорювати відсутні в жертви яєчники, а затим просити, щоб тобі передали сіль — відразливо для кого завгодно, а для дівчини мого становища й поготів.
Я поклала до рота невеличкий шматочок їжі й насилу проковтнула. Марта потрудилася на славу: спекла індичку, стушкувала моркву й насмажила картоплі з розмарином. А втім, від запашного аромату страв та вигляду загуслої брунатної підливи так і вернуло в животі. Покинувши вдавати, буцімто їм овочі, я натомість узялася рухати по білій тарілці свій шматок індички.
Натаніель грюкнув келихом по столу з такою силою, аж захитався мій власний.
— Ну все, з мене годі! Ти за ці два дні заледве щось їла. Якщо це наслідок роботи з тим божевільним, то я забороняю тобі продовжувати.