Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 8)

При звуках безжурного Ондатрового сміху Кріт і собі піднісся духом, а вигляд грізної палиці та блискучих пістолетів остаточно розігнав його страхи.

— Ну, — мовив невдовзі Ондатр, — тепер від мене ні на крок. Поки не стемніло, ходімо додому. Якщо вже десь і зупинятися на нічліг, то тільки не тут. По-перше, зимно.

— Ондатрику, любий, — проквилив нещасний Кріт, — даруй мені, будь ласка, але я просто з ніг падаю, так змучився, і нічого тут не вдієш. Як собі хочеш, а мусиш дати мені трохи часу на відпочинок, щоб я оклигав. Інакше я додому не дійду.

— Ну що ж, відпочивай, — великодушно дозволив Ондатр. — Однаково вже темно хоч в око стрель. Почекаймо, поки зійде місяць.

Кріт зручно вмостився в сухому листі, випростав лапки і скоро заснув. Сон його був тривожним, бідолаха часто прокидався. Ондатр теж вмостився так, щоб було зручно й тепло, та терпляче завмер, стискаючи у лапці пістолет.

Коли Кріт прокинувся, як завжди, бадьорий, зі свіжими силами, Ондатр промовив:

— Отже, так! Я гляну, як там надворі, і якщо все буде тихо, ми підемо звідси геть.

Він визирнув зі сховку на вулицю, покрутив туди-сюди головою, і Кріт почув, як він сказав:

— Ого-ого! Оце так справи! Ого-го!

— Що сталося, Ондатрику? — стрепенувся Кріт.

— Випав сніг, — коротко відповів Ондатр. — Точніше, ще падає. Так валить, що будь здоров.

Кріт і собі кинувся до виходу, Ондатр посунувся, і він, виглянувши надвір, побачив зовсім інший ліс, і ліс цей видався йому страхітливим. Нори, ями, улоговини, байраки — усі ці пастки щезали просто на очах, усе застелялося блискучим чарівним килимом, і був цей килим таким тендітним, так не пасував до грубих лап, які скоро мали стоптати його. Повітря заполонили дрібненькі окрушини, вони холодними пощипуваннями пестили щоки, а на білому тлі безмовно чорніли стовбури дерев.

— Отакі-то справи, і роби з цим що хочеш, — мовив Ондатр, трохи подумавши. — Я пропоную вилазити звідси і пробиватися додому. Та от біда, я не знаю, в який бік іти. Засніжений ліс — це зовсім інший ліс.

Кріт цілком погодився з Ондатром. Хто б міг заприсягтися, що навколо них той самий ліс, що був і до снігу? І все ж таки, обравши напрямок, який здавався єдино правильним, вони мужньо і бадьоро рушили в дорогу, підтримуючи один одного та переконуючи, що в усіх нірках, які трапляються їм під чорними безмовними деревами, сидять не злюки з Дикого Пралісу, а їхні старі знайомі, попереду ж розлягається не монотонна біла рівнина з чорними одноманітними деревами, а добре їм знайомі ямки, нірки та заломисті стежки.

Через годину а, може, й через дві (бо Кріт із Ондатром уже не відчували часу), натомившись, ледь тримаючись на ногах, втративши надію, вони вийшли на широку прогалину, присіли на повалений стовбур перевести подих і стали думати, що робити далі.

Від утоми гуділо все тіло, боліли забиті місця, кілька разів друзі провалювалися в ями і перемокли на хлющ.

Сніг чимраз глибшав, і Кріт із Ондатром ледве волочилися по ньому, дерева більшали й густішали, і всі були схожими одне на друге. Куди не кинь оком, усюди тягнувся ліс, без кінця та без початку, — і виходу з нього не було ніякого.

— Годі тут розсиджуватися, — заявив Ондатр. — Треба зібрати всі сили і щось робити, як не одне, то друге. Такої холоднечі нам не витримати, та й снігу скоро буде стільки, що ми й двох кроків не пройдемо. — Він роззирнувся довкола себе і над чимось замислився. — Слухай, що я подумав, — знову заговорив Ондатр. — Он там у видолинку, бачиш, земля вся в горбках і купинах. Зараз ми зійдемо туди та підшукаємо собі якесь укриття: ямку або нірку з сухим дном, щоб сховатися від снігу й вітру, відпочинемо як слід, а потім підемо далі. Бо інакше ми просто з ніг попадаємо. Та й сніг, може, вщухне, і тоді щось проясниться.

Кріт із Ондатром знову піднялися і стали повільно спускатися до видолинку в надії відшукати там якусь западину чи закут, де було б сухо і де б не дошкуляли пронизливий вітер та хуртовина.

Вони саме обдивлялися одну, на яку показав Ондатр, коли раптом Кріт несподівано спіткнувся, заверещав не своїм голосом і впав ниць.

— О, моя нога! — закричав він. — Я поранив щиколотку! — Кріт сів на сніг і обома лапками схопився за ногу.

— Бідаче! — співчутливо мовив Ондатр. — Не таланить щось тобі сьогодні, так? Покажи-но мені ногу. Ага, — сказав він, стаючи навколішки, щоб краще було видно. — Так і є: ти порізав щиколотку. Зачекай-но, витягну хустину і перев’яжу.

— Мабуть, налетів на гілку чи пеньок, — проквилив Кріт. — І що тепер буде?!

— Лінія порізу надто рівна, — зауважив Ондатр, удруге пильно придивляючись до рани. — Гілкою чи пеньком так зроду-віку не поріжешся. Здається мені, ти напоровся на щось залізне та ще й гостре. Чудасія!

Він трохи подумав, а подумавши, уважно обдивився навколишні горбки та схили.

— Яка різниця, об що я поріжуся? — пропищав Кріт, плутаючи від болю часи. — І так болить, і так болить.

Ондатр акуратно перев’язав хустинкою Кротову ногу і став завзято розривати сніг навколо. Він вгризався у нього, вкопувався, заривався, безперестанно працював усіма чотирма лапками, а Кротові аж терпець уривався, і час від часу він кричав:

— Ондатрику, ходімо!

І тут несподівано Ондатр закричав:

— Ура!

І ще:

— Ура-а-а-а!

І кволо застрибав по снігу.

— Що ти знайшов, Ондатре? — запитав Кріт, тримаючись за поранену щиколотку.

— А ти піди поглянь! — відказав Ондатр, не перестаючи вистрибувати по снігу.

Кріт накульгуючи підійшов до нього поглянути на знахідку.

— Ну й що, — протягнув він. — Теж мені дивина. Я бачив таке не раз і не два. Річ доволі знайома. Стукальце для дверей. Ну добре, знайшов ти його. То чого б я витанцьовував довкола?

— Невже тобі невтямки, що це означає, ти що, такий нетямущий? — скипів Ондатр.

— Ні, я розумію, що це означає, — відказав Кріт. — Воно означає, що роззява, яких світ не бачив, загубила оце стукальце, що тепер воно лежить посеред Дикого Пралісу, і кожен, хто проходитиме тут, неодмінно об нього зачепиться. Тільки й усього. Це ж яку голову треба мати на плечах, щоб так зробити!.. Ні, коли я знову буду вдома, то неодмінно поскаржуся на це тому, хто… тому… одне слово, побачиш сам, я цього не подарую!

— Ой лишенько! Оце так! — Кротова нездогадливість доводила Ондатра до відчаю. — Все, годі сперечатися, а йди сюди та стукай! — Сказавши це, він повернувся до роботи, і знову з-під його лапок на всі боки розлітався сніг.

Кілька хвилин заповзятої праці — й у нагороду за його зусилля з-під снігу показався дуже пошарпаний придверний килимок.

— Ага, що я тобі казав? — не тямлячись від радості, вигукнув Ондатр.

— По-моєму, нічого, — відповів Кріт, бо нічого такого Ондатр йому справді не казав. — По-моєму, — казав він далі, — ти надибав ще на якийсь зужитий непотріб, кимось викинутий геть, і схоже на те, що ти на сьомому небі від щастя. Тому давай, швидше танцюй навколо цього килимка, якщо тобі це так потрібно, і підемо далі, щоб не марнувати більше часу на всяке дрантя. Ми що, з’їсти можемо цей килимок? Чи, може, спати під ним? Чи сядемо на нього верхи та й поїдемо, як на санях, га, гризун ти несамовитий?

— Чи не хочеш ти сказати, — ошелешено вигукнув Ондатр, — що цей килимок ну зовсім нічого тобі не говорить?!

— Саме так, Ондатре, — відрізав Кріт, остаточно втрачаючи терпець. — Гадаю, годі з нас твоїх дивацтв. Де це бачено, щоб дверний килимок комусь колись щось говорив? Килимки не вміють говорити. Це взагалі не їхня справа. І вони добре знають своє місце.

— Послухай-но, твердолобий, — скипів Ондатр, не на жарт гніваючись на Крота, — може, хоч зараз до тебе дійде! Якщо хочеш ночувати у сухому й теплому місці, то ні слова більше, а просто шкрябай — шкрябайся, дряпайся, копай та все обмацуй, особливо там, де купини. Це наш останній шанс!

І він накинувся на снігову кучугуру: спочатку обтицяв її палицею, а потім щосили запрацював лапами. Кріт старався від нього не відставати, але не тому, що так було треба, а просто щоб не дратувати друга. Він був переконаний, що в Ондатра — затьмарення розуму.

Якихось десять хвилин наполегливої праці — й Ондатрова палиця лунко вдарилася об щось тверде. Він продовжував працювати далі, і ось цей предмет можна було помацати лапкою. Тоді Ондатр гукнув на підмогу Крота, і вони запрацювали удвох, допоки перед ошелешеним і нездогадливим Кротом в усій красі не постали результати їхньої роботи.

Там, де була снігова кучугура, виявилися добротні дверцята темно-зеленого кольору. Збоку від дверей кріпився металевий дзвоник, а під ним, на невеличкій мідній пластинці, при світлі місяця можна було прочитати напис, ретельно вигравіюваний кутастими прописними літерами: “М-р БОРСУК”.

Кріт так здивувався, що поточився назад і навзнак упав на сніг.

— Ондатре! — вигукнув він у пориві щирого каяття, — ти — просто диво! Не більше й не менше. І куди тільки мої очі дивилися? Що б ти не робив, ти завжди чиниш мудро: коли я впав і порізав собі щиколотку, твій чудесний розум сягнув далі, ніж мій, і з’ясував, що я поранився об дверне стукальце. Ти став його шукати і таки знайшов. Та чи спинився ти на цьому? Ні! Комусь, може, вистачило б і цього, та тільки не тобі. Твій розум працював безперестанку. “Дай-но тільки знайду дверний килимок, — кажеш ти собі самому, — і тоді моє припущення буде доведено!” І ти, звичайно ж, віднайшов цей килимок. Який розум! Я переконаний, ти знайдеш геть усе, що тільки захочеш. “Отже, — кажеш ти тоді, — тут мають бути двері, я вже їх можу уявити. Тепер залишається тільки розшукати їх!” Знаєш, я читав у книжках про щось подібне, але в житті з таким ніколи не стикався. Ондатре, ти мав би жити серед тих, хто гідно тебе оцінив би. Бо ти просто марнуєш свій дар серед мені подібних. Ех, мені б твою голову…