Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 9)
— Наразі у тебе є своя, — безцеремонно урвав його Ондатр, — і ти, либонь, так і збираєшся просидіти на снігу цілу ніч, правлячи теревені. Ану вставай, берися за шнурок до дзвінка і смикай щосили, а я буду гупати в двері!..
Й Ондатр загамселив палицею по дверях, а Кріт несамовито смикав за шнурок, тягнув його на повну силу, повисав на ньому так, що ноги від землі відривалися. У відповідь долинало ледь чутне, приглушене дзеленькання дзвоника.
Розділ четвертий
МІСТЕР БОРСУК
Кріт із Ондатром терпляче чекали, тупцяючи по снігу, щоб не замерзнути, і чекали, як їм здалося, таки довгенько. Аж ось нарешті за дверима повільно зачовгали, наближаючись, чиїсь кроки. Кріт висловив припущення, що власник домівки взутий у хатні пантофлі зі стертими п’ятами, причому пантофлі йому завеликі. Треба віддати належне його проникливості, бо так і виявилося.
Потім зарипів дверний засув, і двері прочинилися на кілька дюймів, якраз настільки, щоб стало видно гостру морду та пару очиць, які сонно кліпали.
— Атож, я так і знав, — насторожено промовив хрипкий голос. — Мені це вже починає набридати. Ну й кого принесло цього разу, та ще й такої ночі? Ану кажіть!
— Борсуче, любий, — заблагав Ондатр, — будь другом, пусти нас. Це ж я, Ондатр. Зі мною мій друг Кріт, ми заблукали у снігу.
— Отакої! — вигукнув Борсук, і в голосі його не було й сліду невдоволення. — Мій любий старий друже! Звичайно, заходьте, заходьте. Ви б загубились тут, і на тому й грець! Оце так! Заблукати у снігу! Та ще й де, у Дикому Пралісі! І о такій пізній годині! Давайте, заходьте.
Кріт із Ондатром навперейми кинулися всередину, а коли двері за ними зачинилися, їм обом немов гора з плечей звалилася.
Борсук, у довгій нічній сорочці, у пантофлях, які справді стерлися на п’ятах, із плескатим підсвічником у руці, вже, мабуть, лаштувався до сну, коли до нього прибилися негадані гості. Він поблажливо оглянув обох і потріпав по загривках.
— Що робить така дрібнота о такій порі у лісі? — запитав він тоном старшого брата. — Не інакше, як Ондатр знову повернувся до своїх авантюр. Ну все, ходімо, ходімо на кухню. Там на вас чекає теплий камін, смачна вечеря, ну й все таке інше.
І Борсук, тримаючи в руках свічку, зачовгав у напрямку кухні. Кріт із Ондатром тупцяли за ним, підштурхуючи один одного в якомусь радісному передчутті. Вони йшли довгим, темним і, якщо відверто, страх яким захаращеним коридором, за яким починалося щось широке та схоже на залу. Уважно вдивившись у морок цієї зали, можна було розібрати, що від неї на всі боки розбігаються такі ж коридори — довгі, вузькі, загадкові та нескінченні. А ще у залі були двері — міцні, дубові, добротні на вигляд. Борсук відчинив одні з них — і вони опинилися на кухні, де було тепло та яскраво палало вогнище каміна.
Кухонна підлога була вимощена червоною, дуже потертою цеглою, у широкій пащі каміна горіли дрова, а ліворуч і праворуч від каміна знаходилися затишні закутки, де було тепло й не гуляли протяги. Обабіч каміна стояло двійко крісел із високими спинками. Крісла ці, розвернуті до вогнища, ніби закликали присутніх присісти та розпочати задушевну бесіду. Посеред кухні містився довгий стіл — звичайні дошки, покладені на козли, — а по обидва боки від нього стояли лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лишилися рештки Борсукової трапези — простої, але ситної. З полиць мисника, що стояв на протилежному боці, весело дивилися ряди чистісіньких тарілок, а на поперечинах висіли шинки, в’язки сушених трав, сітки з цибулею, кошики з яйцями. Кухня ця з однаковим успіхом могла би правити і за розважальну залу, де звитяжні лицарі святкують гучні перемоги, і за шинок, у якому піснями та веселощами святкують обжинки натруджені жниварі, і за затишну кімнату, де збираються двійко-трійко невибагливих друзів, сідають, кому як краще, вмощуються зручніше, їдять, курять і гомонять задля власного задоволення. Червона підлога моргала закіптюженій стелі, весело перезиралися дубові крісла, заяложені до блиску, тарелі в миснику бешкетливо зиркали на полицю з каструлями, а поверх цього розмаїття витанцьовували веселі відблиски вогню.
Посадивши Ондатра і Крота біля вогню обсихати, добросердий Борсук загадав їм зняти мокрий одяг і взуття, приніс халати та пантофлі, потім промив щиколотку Крота теплою водою, заклеїв її пластирем, і нога його стала як новенька. Нарешті вони сиділи, випроставши ноги, у теплі та світлі, а за їхніми спинами, де накривалося на стіл, багатообіцяюче брязкали миски. Звірятам, які пізнали негоду і для яких усе вже було позаду, здавалося, що від холодного й неходженого Дикого Пралісу, в якому вони були ще не так давно, їх відділяють милі й милі, а всі його страхи та жахи — всього лише напівзабутий сон.
Коли Кріт з Ондатром уже просохли, Борсук, який ще розставляв наїдки, гукнув їх за стіл. Вони були голодними, як вовки, та коли побачили перед собою накритий стіл, то наче розгубилися, не знаючи, з чого почати. Всі страви мали апетитний вигляд, і якщо почати з якоїсь однієї, то чи погодяться інші чекати, поки в тебе з’явиться нагода приділити увагу і їм? Продовження розмови було відкладено на потім, і Кріт із Ондатром тільки й робили, що жували. Тиша ця тривала досить довго. Та зрештою вона була порушена, і звірі знову повернулися до бесіди, якщо можна назвати бесідою балаканину з напханим ротом. Проте Борсук не вважав це ознакою поганого виховання, так само він дивився і на лікті, покладені на стіл, і на звичку перебивати співрозмовника. Він був відлюдником і самітником та вважав, що подібні дрібнички просто не варті уваги. (Авжеж, ми знаємо, що Борсук помилявся, не можна так дивитися на речі, бо це ніяка не дрібничка, щоправда, пояснювати, чому це саме так, — справа довга й невдячна.) Господар сидів у кріслі на чільному місці за столом, Кріт і Ондатр оповідали йому свої пригоди, а він їх слухав та час від часу розуміюче кивав головою. Він не ахав, не охав, навіть жодного разу не мовив: “Казав же я вам!” чи “От і я завжди так кажу!”, не повчав, що слід було робити, а чого не слід. Дуже скоро Кріт перейнявся глибокою симпатією до Борсука.
Коли вони нарешті закінчили вечеряти, і Кріт із Ондатром остаточно впевнилися в тому, що ні холод, ні голод їм уже не загрожують, що всі страхи та тривоги залишилися за порогом, звірята сіли кружка біля тліючого жару в каміні та думали про те, яке це щастя — сидіти тут, коли надворі глупа ніч, а ти чудово повечеряв і нікуди не біжиш. Вони посиділи ще трохи, погомоніли про те, про се, а потім щирий Борсук запитав:
— Ну, друзі мої, а тепер викладайте, що новенького у вас. Як поживає старий Жабс?
— Все гірше й гірше, — сумно промовив Ондатр, а Кріт, що розвалився в кріслі біля вогнища, задерши ноги вище голови, і взагалі став чорний, як туча. — Ще одна аварія з його вини, минулого тижня. Серйозна аварія. Розумієш, Жабс свято вірить, що сидіти за кермом має він і тільки він, а їздити ж не вміє. Питається, чому б не найняти вмілого, серйозного водія, що знає свою справу, дати йому пристойну зарплатню, довірити йому машину і жити та горя не знати? Та де там!.. Він вважає себе вродженим водієм, а в самого здібностей до водіння — повний нуль! Ось де корінь його негараздів.
— І багато їх було у Жабса? — похмуро запитав Борсук.
— Автомобілів чи аварій? — не зрозумів Ондатр. — Втім, у випадку з нашим Жабсом — це одне й те ж. Сьома вже. А попередні… У нього є каретний сарай, знаєш? Так от, цей сарай уже вщерть напханий, так, саме напханий уламками його автомобілів, і найбільший з цих уламків не більший за твій спальний ковпак! І так усі шість попередніх машин, якщо їх іще можна називати машинами.
— Тричі лежав у лікарні, — додав Кріт, — а що вже штрафів заплатив, згадати страшно!
— Та якби все цим вичерпувалося, — не закривав рота Ондатр. — Так, Жабс багатий, це ні для кого не секрет. Але ж він далеко не мільйонер. І шофер з нього ніякий, і правила руху не для нього писані. Рано чи пізно він або вб’ється, або зубожіє. Борсуче! Якщо ми йому друзі, то повинні щось із цим зробити.
Борсук глибоко замислився.
— Послухай-но, що я скажу! — сказав він нарешті суворим голосом. — Сподіваюся, ти розумієш, що зараз я нічим не можу зарадити?
Кріт і Ондатр цілком погодилися з ним, зрозумівши, що він мав на увазі. Як велить лісовий етикет, упродовж зимової сплячки нікому не варто діяти героїчно, рішуче чи просто визначено. Природа більше схожа на сонне царство, а дехто й справді спить. Хто більше, хто менше, але всі відчувають над собою владу зими, звірі спочивають від шалених днів і ночей, коли всі м’язи — напружені, а відчуття — на межі.
— Дуже добре! — мовив Борсук. — Та щойно минає сонцестояння і коротшають ночі, як на світанні або перед ним відчувається підйом сил, ноги самі несуть невідь-куди — і тебе охоплює жага дії. Ну, ви мене розумієте?!
Кріт із Ондатром серйозно кивнули. Вони справді розуміли Борсука!
— Так от, — продовжував Борсук, — ось тоді ми — себто я, ти і наш друг Кріт — як слід візьмемося за Жабса. Ми не потерпимо його коників! Він таки повернеться до тями, хай навіть доведеться повертати його силоміць. Він стане розважливим Жабсом. Ми… Ондатре, та ти же спиш!..