Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 10)

— Ні! — смикнувся Ондатр і прокинувся.

— Коли ми повечеряли, він уже засинав двічі або тричі, — пояснив Кріт, посміюючись. Сам він почувався досить жваво, ба навіть бадьоро, але чому, не знав. Та звісно ж, річ була у тому, що він, як і слід було чекати, і від природи, і за вихованням був мешканцем підземелля, і дух Борсукової оселі цілком його влаштовував. Кріт почувався тут, немов у себе вдома, тоді як на Ондатра, який і ночував, не відриваючись від річки (бо вікна його спальні виходили на річку, де постійно гуляли вітри), цей дух наганяв зажуру та дрімоту.

— Ну що ж, я бачу, час усім по ліжках, — мовив Борсук, встаючи та беручи плескатий підсвічник. — Ходіть за мною, я покажу вам ваші спальні. — Зранку спіть, скільки захочете — сніданок будь-коли до ваших послуг!

І він провів Крота з Ондатром до довгої кімнати, яка скидалася водночас і на спальню, і на горище. Борсукові припаси на зиму, які були щедро розкидані по всьому помешканню, займали добру половину кімнати. Проте величезні купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів та кварти меду аж ніяк не зменшували привабливості двох невеличких білих ліжечок, які займали вільний простір. Від цього вони не виглядали менш м’якими та закличними, і постіль на них, нехай і груба, була чистенькою та приємно пахла лавандою. За якихось півхвилини Кріт та Ондатр скинули одяг і з невимовною насолодою пірнули поміж простирадел.

Вони сповна скористалися гостинністю добродушного Борсука і вранці наступного дня зійшли до сніданку дуже пізно. Коли друзі спустилися донизу, на кухні яскраво палав камін, а за столом сиділо двоє малих їжачат, наминаючи з дерев’яних мисок вівсянку. Щойно Кріт з Ондатром переступили кухонний поріг, як їжачата відклали ложки, схопилися на ноги і ввічливо вклонилися.

— Сидіть, сидіть, не вставайте, — мовив Ондатр поблажливо, — їжте свою кашу. Ви звідки, молоді люди? Не інакше, як заблукали у снігу, так?

— Так, сер, саме так, — ввічливо відказав старший з їжачків. — От я й малий Біллі, ми шукали дорогу до школи… Яка б погода не стояла надворі, мама ніколи не дозволяє нам пропускати уроки… Ну й звісно ж, сер, ми заблукали, а Біллі тут ще перелякався, взяв та й заплакав, страшко малий. І тут ми надибали двері містера Борсука й наважилися постукати, сер, бо ж містер Борсук, це всякий знає, всім добрякам добряк…

— Розумію, — мугикнув Ондатр, відрізаючи собі від шинки пару скибочок, а Кріт тим часом поклав у каструльку кілька яєць. — Яка погода надворі? І не треба раз за разом вставляти “сер”, — додав він.

— Ой, погода просто жахлива, сер, снігу страх скільки! — відповів їжачок. — Сьогодні нам із вами на вулиці робити нічого.

— А де містер Борсук? — запитав Кріт, тримаючи над вогнем кавник.

— Господар пішли до себе в кабінет, сер, — відповів їжачок, — і ще вони казали, що весь ранок будуть страшенно зайняті, і, що б там не сталося, щоб ніхто їх не тривожив.

Мабуть, немає потреби казати, що всі присутні чудово зрозуміли, що це означає. Як уже було сказано, коли шість місяців на рік живеш у шаленому ритмі, то решту шість, можна сказати, спиш, і не станеш же ти раз по разу перепрошувати за свою дрімливість, коли до тебе хтось прийшов або коли у тебе повно справ. Весь час вибачатися — справа нудна. Кріт із Ондатром чудово розуміли, що Борсук, добре поснідавши, усамітнився в кабінеті, прилаштувався в одному кріслі, ноги поклав на інше, накинув на очі червону ситцеву хустинку й віддався звичній для цієї пори року “справі”.

Гучно задзеленчав дзвоник при вході, й Ондатр, який, перемастившись маслом, готував собі грінку, послав Біллі, меншого їжачка, поглянути, хто прийшов. У передпокої хтось довго тупав, а коли Біллі повернувся, за ним ішов Видра, який відразу ж накинувся на Ондатра з обіймами та сердечними вітаннями.

— Таж тихіше ти! — прошамкав Ондатр із повним ротом.

— Ну, як я й казав — ось вони, рідненькі, — весело вигукнув Видра. — Приходжу я вранці на річку, а там усі метушаться, мов підпалені. Ондатра, бачте, цілу ніч не було вдома — і Кріт кудись запропастився — не інакше, кажуть, сталася біда. А тут ще й сліди ваші, як на лихо, снігом замело. Але ж я знаю, якщо хто влипне у халепу, найрадше він іде до Борсука, або ж Борсук про нього щось дізнається, і я відразу взяв та пішов сюди, по снігу, через Дикий Пралісі О, яка це насолода — ступати по снігу і бачити між чорними деревами багряне вранішнє сонце! Уявіть, ви йдете, навколо тиша, і раптом — бух! — із гілки звалюється ціла кучугура снігу, а ти підстрибуєш від несподіванки і думаєш, куди б його подітися. За ніч на рівному місці виросли снігові замки, снігові печери, мости зі снігу, тераси, вали… Так і хочеться забути про все на світі й годинами бавитися з ними. То тут, то там — понівечене купами снігу гілля, по якому вистрибують малинівки, як завжди жваво, гінко, неначе це вони його потрощили. А вгорі, у високому сірому небі, потягся нерівний клин диких гусей, над деревами закружляли кілька граків, зробили пару кіл та полетіли до себе додому. І ні душі навколо: нема з ким словом перекинутися, спитати, що нового. Десь на половині шляху зустрівся мені кролик, він сидів на пеньку і чистив лапками свою нехитру мордочку. А скільки я страху нагнав на нього, коли підкрався ззаду непомітно і поклав йому на плече важку лапу! Щоб витягнути з боягуза хоч кілька слів, довелося пару разів стукнути його по голові. Врешті він розповів мені, що минулої ночі хтось із вухастої братії бачив у лісі Крота. Кролик розказав, що в норах теревенили про Кротові негаразди, про те, як він заблукав у Дикому Пралісі, а “вони” вискакували з нір, бігли за Кротом та зводили його на манівці. “І ви нічого не зробили? — питаю в нього. — Ну, з розумом у вас не густо, це правда, але ж вас сотні та сотні, усі вгодовані, гладкі та здорові нівроку, і ваших нірок тут сила-силенна. Невже не могли прихистити його в себе, щоб він тут не блудив і не лякався? Невже не могли хоча б запропонувати дах над головою?” А він мені й каже: “Нас це не обходить. Чому це ми мали щось робити?” Ну, я ще раз його стукнув і дав спокій. Бо що з такого візьмеш? Хай там як, я щось таки вже знав, а якби мені зустрілися ще ті “вони”, я знав би ще більше, а може, і провчив би їх.

— І ти… зовсім… не боявся? — запитав Кріт, і всі вчорашні страхи ожили при згадці про Дикий Праліс.

— Боявся? — засміявся Видра, блиснувши великими білими зубами. — Нехай боїться той, хто схоче заподіяти мені щось лихе. Слухай, Кроте, будь другом, підсмаж мені шинки. Я такий голоднючий, а ще треба з Ондатром поговорити. Сто літ його не бачив.

Кріт, добра душа, відкраяв кілька скибок шинки та послав їжачків підсмажити їх на вогні, а сам повернувся до сніданку. Видра ж з Ондатром, зійшовшись майже лоб у лоб, захоплено гомоніли про якісь свої річкові справи, а що цих справ завжди багато, то й розмові тій не було кінця-краю, як не буває кінця-краю мінливому плинові річкових вод.

Вони спорожнили одну тарілку шинки та вже послали по іншу, коли до кухні, позіхаючи та потираючи сонні очі, увійшов Борсук. Спокійно, просто, як завжди, він привітався з усіма присутніми, не обминувши увагою нікого і в кожного щось запитавши.

— По-моєму, скоро обід, — сказав він, звертаючись до Видри, — може, залишишся, складеш нам компанію? Сьогодні така холоднеча, та й ти, мабуть, помираєш від голоду.

— Залишуся із задоволенням! — відповів Видра і підморгнув Кротові. — Як побачу цих молоденьких ненажер, що наминають смажену шинку, то просто помираю з голоду.

Їжачки, які вже виголодніли після вівсянки та біганини з шинкою, боязко глянули на містера Борсука, але нічого не сказали.

— Ну, молодь, мені здається, вам час рушати додому, до матінки, — лагідно промовив Борсук. — Я когось пошлю, нехай покаже вам дорогу. Бо як не потрапите додому, присягаюся, вам ніякого обіду не захочеться.

Він дав їжачкам по шестипенсовику, поплескав по головах, і вони пішли, шанобливо киваючи своїми картузиками та раз по раз торкаючись до козирків.

Невдовзі всі знову зібралися за обіднім столом. Кріт сидів поряд із Борсуком, Ондатр із Видрою досі були по самі вуха зайняті річковими плітками, і він скористався нагодою завести мову про те, як затишно і спокійно йому в Борсуковій оселі.

— Коли ти під землею, — говорив Кріт, — то точно знаєш, де ти і як ти. Нічого й нікого не боїшся, сам собі господар, не треба прислухатися ні до чиїх порад, і ділком байдуже, що казатимуть інші. Угорі, над землею, завжди щось коїться, але тебе це зовсім не обходить, у тебе своє життя. А коли хочеться нагору, ти йдеш нагору, і стільки там усього чекає!..

Борсук аж засяяв, почувши таку розмову.

— Я думаю точнісінько так само, — зізнався він. — Ну де ще знайдеш спокій, тишу та мир, як не під землею. Захочеться чогось більшого, ну, скажімо, більше місця, простору — не біда. Покопай, порийся — і маєш! А як домівка починає видаватися завеликою, ти просто перекриваєш кілька переходів — і все! Ніяких тобі будівельників, ніяких тобі крамарів, ніяких охочих давати поради, пхати носа за паркан, а найголовніша вигода — незалежність від погоди. Візьмімо нашого Ондатра. Варто річці у повінь піднятися на пару футів, як йому доводиться пакувати валізи те переїжджати до найманих кімнат. Незручно, далеко, я вже мовчу про шкуродерні ціни. Або Жабс. Нічого не скажеш, Жабс-хол — найкращий дім в окрузі, але ж це тільки дім! Ану як пожежа, куди тоді подітися Жабсові? Чи поздуває черепицю, чи просядуть або потріскаються стіни, чи повипадають шиби? Тоді куди? Чи навіть просто буде протяг у кімнатах — я ж терпіти не можу протягів, — куди тоді діватися? Ні, просто гуляти по землі чи шукати поживу — це ще так-сяк, та рано чи пізно треба повертатися під землю — іншої домівки я не визнаю.