Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 12)

Темніє в середині грудня швидко, і поки вони, нечутно ступаючи по першому пухкому снігу, наблизилися до села, його вже огортала темна ніч. Обабіч вулиці підсліпувато блимали жовтаві прямокутники вікон, випускаючи у надвірну темінь світло ламп. На більшості низеньких вікон штор не було, і знадвору добре було видно, як селяни в будинках або сидять за чаєм, або займаються роботою, або просто теревенять, сміючись та активно жестикулюючи, і всі вони були наділені отою невимушеністю, про яку навіть видатним акторам нерідко залишається тільки мріяти, — невимушеністю людей, які не знають, що за ними хтось спостерігає. Отак пересуваючись від однієї сцени до іншої, двійко наших глядачів, яким ще було йти та йти додому, дивилися, як господар погладжує кота, як обережно підіймають і несуть на ліжко сонну дитину, як чоловік, солодко потягнувшись, починає вибивати об край димучого поліна свою люльку. Аж ось Кріт підійшов до одного заштореного віконця, де в ніч дивилися не декорації, а біла пустка, і в ньому з непереборною силою стало оживати відчуття домівки й того невеличкого світу, який оточений стінами і в якому можна забути про велике й бурхливе довкілля. Упритул до білої фіранки висіла клітка з пташкою, у клітці чітко вимальовувалися кожен прутик, кожне сідальце — геть усе, аж до вчорашньої цукрової грудки, що вже втратила форму. На середньому сідальці, начубившись, сиділа мешканка клітки, і вона здавалося такою близькою, що тільки руку простягни — і відчуєш пальцями її пір’я. У цьому театрі тіней можна було навіть розрізнити чітко окреслені краї розпушених пір’їнок.

Подорожні бачили, як сонна пташка тривожно здригнулася, прокинулася, тоді стрепенулася і підняла голову. Видно було, як вона через силу позіхає, розтуляючи крихітного дзьобика, озирається та знов ховає голову у пір’ї, як поступово нерухоміють розпушені пір’їнки. А потім дунув у потилицю крижаний вітер, защипала морозяна сльота — і звірята повернулися до реальності. Знову занили померзлі пальці, загуділи натомлені ноги та нагадав про себе неблизький шлях додому.

Та ось нарешті село залишилося позаду, ряд хатинок різко урвався, й, опинившись по інший бік дороги, Ондатр і Кріт знову відчули в нічній темряві приємний запах поля. Зусиллям волі вони примусили себе зробити останній кидок, отой кидок, за яким на них чекала домівка, кидок, який, ми знаємо, збігається з закінченням дороги, за яким подеколи чекає рипіння засувки, грайливе полум’я каміна, десятки знайомих предметів, які вітають нас, немов подорожніх, що після тривалої відсутності повертаються з-за далеких морів. Друзі мовчали і вперто йшли вперед, і кожен думав про своє. Кріт майже всю дорогу думав про вечерю, бо в чорнильній пітьмі все, що він бачив, здавалося йому чужим і незнайомим, крім того, він просто слухняно брів за Ондатром, цілком поклавшись на його чуття, тож про що йому було ще думати? Ондатр же, як завжди, ступав попереду, опустивши плечі та прикипівши поглядом до прямого, як стріла, сірого шляху попереду себе. Тож не дивно, що йому було не до Крота, а коли він нарешті почув, як той його гукає, то підскочив, як ужалений.

Люди давно вже втратили колишню гостроту відчуттів, і ми не маємо навіть відповідних слів, якими можна було б описати повсякденне спілкування тварин із довкіллям. Ми можемо сказати “слух” або “нюх”, але хіба це слово зможе передати всі трелі, високі й низькі, з вурканням чи без, серед дня або ночі, ті звуки, що кличуть чи застерігають, підбурюють чи відганяють. І от один із таких таємних, чарівних погуків почув Кріт із підземних глибин, а почувши, дрібно затремтів усім своїм тілом, настільки знайоме було відчуття. Він зупинився, як укопаний, повів носом туди-сюди, намагаючись упіймати невловимий слід, що витав у повітрі, вражаючи його до глибини душі. Аж ось наступної миті Кріт знову його вловив, і цього разу слідом за відчуттям на нього ринула ціла злива спогадів.

Дім! Ось що все це означало, ось що вабило до себе, ось що пестило його, бринячи у повітрі. Неначе чиїсь невидимі руки підштовхували, тягнули його в один і той же бік! Еге, та він же, мабуть, зовсім близько, його старенький дім, дім, який він поспіхом колись покинув того дня, коли познайомився з річкою, і до якого більше не вертався! І тепер дім розсилав своїх гінців та глашатаїв, щоб ті привернули до нього Кротову увагу, щоб повернули блудного сина до рідних пенатів. Від того погожого ранку, коли він рушив назустріч весні, Кріт дуже рідко згадував свою домівку, поглинутий новим життям, його принадами та несподіванками, яскравими та заворожуючими враженнями. І тепер, коли накотилися спогади, він чітко, наче намальованим, бачив у пітьмі свій дім! Ну й що, що він обшарпаний, тісний, і має мало меблів? Це ж його дім, він власноруч зробив його, до нього так радісно було вертатися після насиченого дня! І дім радів йому, не варто навіть сумніватися, він сумував за Кротом, чекав його повернення, і зараз намагався донести це до нього, може, трохи жалісно, з докором, але без гіркоти і злості. Сумно зітхаючи, дім просто хотів нагадати Кротові: я тут, неподалік, і досі чекаю на тебе!

Заклик цей був зрозумілий, зміст його — очевидний. Кріт має просто зараз відгукнутися на нього та піти додому.

— Ондатрику, зачекай! — гукнув він, аж знемагаючи від радісного хвилювання. — Ходімо назад! Ну ж бо!

— Кроте, ми йдемо далі! — бадьоро відповідав Ондатр, не стишуючи кроку.

— Ондатрику, будь ласка, спинися! — заблагав нещасний Кріт, відчуваючи душевні муки. — Ти нічого не розумієш! Тут мій дім, мій старий дім! Я відчув його присутність, і він десь тут поряд, під самим носом. Я просто не можу не піти до нього, не можу, не можу! Ох, Ондатрику, таж повернися! Будь ласка, ну будь ласка, повернися!

Поки Кріт говорив це, Ондатр пройшов чималу відстань і вже не міг до пуття розібрати, що той йому кричить, не кажучи вже про розпачливі нотки в голосі Крота. Крім того, всі його думки були поглинуті погодою, бо якесь чуття підказувало Ондатрові, що дуже скоро може повалити сніг.

— Кротику, повір мені, ми не можемо втрачати ні секунди! — прокричав він у відповідь. — Хай що ти там знайшов, прийдім по нього завтра. А зараз я спинитися не можу, бо надто пізно, і знов збирається на сніг, і тоді я за дорогу не поручуся! Кроте, мені потрібен твій нюх, ходи скоріше сюди, не лови ґав! — І, не чекаючи відповіді, Ондатр без вагань рушив далі.

Бідолашний Кріт стояв серед дороги сам-один, серце його краялося на шматки, а до горла — все ближче та ближче — підступав болісний клубок. Кріт відчував: ще трохи — і клубок цей вирветься назовні несамовитим плачем. Та його відданість другові з честю витримала цю тортуру. У Крота навіть гадки не виникло покинути Ондатра самого. А запахи старого дому вабили, шепотіли, благали, а коли це не допомогло, перейшли на наказовий тон. І Кріт наважився позбутися їхніх чар. Через силу, розриваючи струни свого серця, він похилив голову та покірливо побрів за Ондатром, а слабенькі запахи дому тягнулися за його носом, докоряли за черствість, забудькуватість і за нового друга.

Він ледве-ледве наздогнав Ондатра, який навіть гадки не мав про Кротову драму і відразу заговорив про те, чим вони займуться, повернувшись додому, про те, як весело палатиме камін у вітальні, і про те, що краще було б з’їсти на вечерю. Він говорив і навіть не звернув уваги на те, що Кріт весь час мовчить і взагалі якийсь пригнічений. І вже коли вони пройшли чималий шмат та вийшли до пеньків на краєчку гаю, що ріс уздовж дороги, Ондатр зупинився і лагідно зауважив:

— Слухай, Кроте, давній друже, та ти ж геть вибився з сил. Ти не маєш сил навіть ворушити язиком, і ноги тягнеш так, ніби вони зі свинцю. Давай присядемо на хвильку та перепочинемо. Снігопаду поки що немає, а найважче вже позаду.

Кріт приречено кивнув, присів на пеньок і спробував узяти себе в руки, бо відчував: ще трохи, і всі його почуття вирвуться назовні. Але ридання, яким він стільки часу давав раду, здаватися не хотіли ніяк. Вони підступали все ближче та ближче, загрожуючи вибухнути на всю силу, і щойно він придушував один спазм, як накочувався другий, ще сильніший і настирніший, а потім третій, четвертий, і так без кінця. Кінець кінцем Кроту набридло опиратися, і він розридався, не шкодуючи сліз, бо розумів, що все скінчилося, він знову загубив свій дім, навіть не встигнувши його знайти.

Ондатр оніміло спостерігав за своїм другом, не розуміючи причин його горя. Нарешті, повернувшись до тями, він промовив дуже тихо та співчутливо:

— Що сталося, старий? Та поясни мені, що скоїлося, у чому річ. Я можу зарадити твоєму горю?

Кріт сидів і навіть слова вимовити не міг, так душили ридання, одне за другим вихоплюючись із грудей. Вони не те що говорити — дихати заважали.

— Я розумію, це стара, нічим не примітна халупа, — нарешті проказав він крізь сльози, — куди їй до твоєї затишної оселі… чи шикарного Жабсового маєтку… чи неосяжної домівки Борсука… і все ж таки, це мій дім… мій любий дім… а я його покинув… і забув його геть-чисто… і тут я знову чую його запах… дорогою, коли я… коли я гукав тебе, Ондатрику, а ти мене не чув… і тут усе наринуло на мене… і знову захотілося додому!.. О, горе мені, горе!.. І коли ти, Ондатрику, не обернувся… мені довелося проминути свій дім, який мене так вабив… я думав, серце моє не витримає… А ми ж могли піти туди і глянути на нього… він був так близенько… але ти не хотів повертати назад, Ондатрику… ти не хотів повертатися! О, горе мені, горе!..