Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 14)

— Ану подивимося! — закричав Ондатр, схопився з місця та побіг до дверей.

Двері відчинилися, і перед очима постало чудове, зворушливе видовище. У дворі, освітленому підсліпуватим ліхтарним ріжком, півколом, тупцяючи ніжками, щоб зігрітися, та поховавши лапки у кишені, стояло вісім-десять мишенят-полівок у червоних плетених шарфиках. Вони нерішуче зиркали одне на одного яскравими блискучими очима, тихенько хихотіли, шморгали та раз за разом утирались рукавами своїх пальтечок. Коли двері відчинилися, один із тих, що були старшими, з ліхтарем у лапці, сказав: “І-і-і — три-чотири!” — і тоненькі мишачі голоски заспівали старовинний хорал, один із тих хоралів, які складали їхні предки у скутих морозами полях з озиминою чи в засніжених закутах біля комина, а потім передали своїм нащадкам, щоб ті співали їх на Різдво під освітленими вікнами.

Хуга, і холод, і ніч надворі, Гей, відчиніть дітворі, Хай не лякає вас сніг нагорі, Дайте зігрітися в вашій норі — Радості вам в вашій хаті! Зимно надворі, і сльота, і сніг, Ми вже не чуємо ніг, Шлях наш далеко-далеко пробіг, Мишок маленьких пустіть на поріг — Будьте щасливі й багаті! Скоро годинники північ проб’ють, Мишки ідуть та ідуть, Зірка різдвяна покликала в путь, Щастя і радість у серці ростуть — Збудуться мрії крилаті! Йосиф по снігу з Марією брів, Зірку над стайнею взрів, Став їм притулком простісінький хлів, Син народився, як час підоспів, Сходить пора благодаті! “Хто найраніше царя привітав?” — Янгол небесний спитав. “Вівці з ягнятами!” — хтось відказав. Янгол всміхнувся і ласку послав Кожній вівці та ягняті!

Ось хорал закінчився, на мить запала тиша, і мишенята, сором’язливо усміхаючись, стали крадькома перезиратися. Над землею линув мелодійний перегук далеких дзвонів, які весело та лунко виводили свою пісню.

— Гарно заколядували, дітки! — від усього серця вигукнув Ондатр. — А тепер заходьте, зігрійтеся біля каміна та перехопіть чогось гарячого!

— Так-так, мишки, заходьте, — вигукнув розчулений Кріт. — Ну чисто тобі старі добрі часи! Зачиняйте двері, заходьте і сідайте ближче до вогню. Зачекайте трохи, поки ми… Ох, Ондатре! — розпачливо вигукнув він, упав на стілець, і на очі йому набігли сльози. — Що ж ми з тобою творимо? Нам же немає їх чим пригостити!

— Доручи це мені, — анітрохи не знітившись, сказав Ондатр. — Гей, хлопче з ліхтарем! Ходи сюди. Я маю тобі щось сказати. Скажи-но мені, в таку темінь тут іще працюють якісь магазини?

— Авжеж, чого б їм не працювати, — шанобливо відповіло мишеня. — Узимку наші крамниці працюють цілодобово.

— Тоді слухай! — сказав Ондатр. — Береш ліхтаря і скоренько приносиш мені…

Тут він стишив голос, і до Крота вже долинали тільки уривки його фраз: “…та дивися, щоб свіже!.. ні, вистачить і фунту… дивися, щоб від Баггінса, інших можеш не приносити… ні, тільки найкраще… якщо не знайдеш там, пошукай ще десь… так, звичайно, тільки домашнє, ніяких консервів… давай, одна нога тут, друга там!” Нарешті дзенькнули монетки, пересипаючись із однієї лапки до другої, мишенятко отримало величезного продуктового кошика і, схопивши ліхтаря, побігло з нори.

Інші мишки всілися рядочком на лавці біля палаючого каміна та, погойдуючи ніжками, з насолодою відчували, як відходять від морозу їхні закоцюблі тільця. Тим часом Кріт, щоб чимось їх розважити, спробував зав’язати розмову, а коли це не вийшло, переключився на мишачий родовід і змусив кожне мишеня нагадати імена численних братів та сестричок. Ті були ще надто маленькими, щоб ходити з колядками цьогоріч, але вже наступного року батьки неодмінно мали б їм це дозволити.

Тим часом Ондатр діловито розглядав етикетку на пивній пляшці.

— По-моєму, це “Старий Бертон”, — мовив він із явним задоволенням. — Молодець, Кроте! Саме те! Зараз ми зробимо теплого елю! Ти усе швиденько підготуй, а я поки що повідкриваю пляшки.

Невдовзі всі потрібні складники були змішані, налиті у металевий ківш, а ківш поставлений на вогонь, і дуже скоро мишенята, кашляючи та переводячи дух (бо ковтнути розігрітий ель справа не така вже й проста), втирали сльози з очей та весело сміялися, і вже ніхто не думав про мороз, що дошкуляв їм усе життя.

— Вони ще вистави дають, оті дітлахи, — розповідав Ондатрові Кріт. — Самі все придумують, а потім розігрують. І дуже гарно виходить! Минулого року показали нам чудову історію про хлопця-полівку, якого спіймав пірат-варвар і продав на галеру. Та хлопець той утік, а коли повернувся додому, його наречена вже пішла у монастир. Ага, ось ти! Здається, ти грав тоді в тій виставі. Ну ж бо, встань і прочитай нам щось.

Мишеня, до якого звертався Кріт, зіп’ялося на ноги, нерішуче захихотіло, обвело поглядом кімнату — і не сказало ні слова. Інші мишенята намагалися його підбадьорити, Кріт благав, просив, щоб той нічого не боявся, а Ондатр навіть узяв малого за плечі та потрусив. Проте ніщо не могло перемогти його страху перед публікою. Всі метушилися навколо нього, немов гребці біля утопленика, рятуючи згідно з приписами Королівського гуманітарного товариства, коли раптом клацнула засувка, відчинилися двері, і до нори, ледве переставляючи ноги під вагою кошика, зайшло мишеня з ліхтарем.

Розмови про ймовірні театральні імпровізації припинилися відразу, щойно було викладено на стіл вміст цього кошика — цілком реальний і вельми солідний. Ондатр узяв на себе керівництво справою, і всі або чимось займалися, або щось шукали. Через кілька хвилин стіл було накрито, і на якусь мить Кротові навіть здалося, що все це йому просто сниться. Ще зовсім недавно на столі було хоч покотись, а тепер він був рясно заставлений усякою смакотою. Не зволікаючи, всі відразу ж узялися до трапези, і мишачі мордочки аж світилися від щастя. Кріт, який просто гинув від голоду, й собі взявся за їжу, що з’явилася в такий чудесний спосіб, і думав, як усе-таки добре, що він повернувся додому. Вони їли, згадували старі часи, а мишенята переказували йому останні чутки та як могли відповідали на нескінченні запитання. Ондатр, навпаки, майже не говорив, проте ревно стежив, щоб ніхто не залишився обділеним, а Кріт щоб собі теревенив і нічим не переймався.

Натрапезувавшись, мишки почали прощатися, безперервно дякуючи і сиплячи найкращими побажаннями на наступний рік, та й пішли додому, несучи маленьким братикам і сестричкам, котрі чекали вдома, повні кишені гостинців. Коли зачинилися двері і все вщухло, Кріт підкинув дровець у камін, вони попідсували стільці ближче до вогню, вихилили на ніч по скляночці теплого елю і стали обговорювати минулий день, такий багатий на події. Урешті-решт Ондатр, широко позіхнув і сказав:

— Кроте, друже, я просто валюся з ніг. Сказати, що я сонний — нічого не сказати! Це твоє ліжко з отого боку? Гаразд, тоді я вкладаюся тут. Ну що за мила хатина! Все тут таке зручне!

Він видерся на ліжко, закутався в ковдри, і його враз загорнула дрімота, як жатка загортає ячмінь.

Зморений Кріт теж не мав нічого проти сну і з радістю та невимовною насолодою зронив свою голову на подушку. Та, перш ніж заплющити очі, він ще трохи поблукав поглядом по старій кімнатці, що виглядала такою затишною при світлі від камінного вогнища, яке то вигравало, то застигало на милих серцю предметах, котрі, як виявилося, були продовженням його самого і, не тримаючи образи, вітали повернення блудного власника. Саме такий настрій намагався пробудити в ньому чуйний Ондатр. Кріт добре розумів невибагливість свого помешкання, ба навіть його простоту, та, незважаючи на це, воно чимало важило для нього, а найціннішим у домі було те, що для Крота він — як для корабля порт. Ні, він і гадки не мав зрікатися всіх переваг нового життя, забувши і про сонце, і про небо, і про все те, що вони йому давали, та безвилазно жити під землею. Горішній світ просто не дав би йому цього зробити, він вабив Крота до себе, навіть коли той був під землею, тож Кріт розумів, що не варто відмовлятися від досягнутих вершин. Та все одно приємно було думати, що йому завжди є куди повернутися, що є на світі місце, яке належить йому і тільки йому, що там є милі його серцю предмети, які завжди радо вітатимуть його повернення.

Розділ шостий

МІСТЕР ЖАБС

Стояв сонячний ранок, один із тих яскравих ранків, які бувають на початку літа. Річка вже давно повернулася до звичних берегів та поновила плавний рух, палюче сонце неначе повиманювало з землі все зелене, кущисте, шипасте і тягло до себе, наче на прив’язках. Кріт із Ондатром прокинулись удосвіта і займалися лаштуванням човна та всім іншим, без чого неможливе відкриття навігаційного сезону: щось підфарбовували, щось лакували, лагодили весла, шукали багри, які кудись поділися, і робили купу інших справ. Потім, наловивши в річці риби, готували сніданок, і весь час гаряче сперечалися про плани на сьогоднішній день. Аж тут хтось несподівано й сильно грюкнув у двері.

— Хай йому грець! — скипів Ондатр від несподіванки, з ніг до голови вимастившись яйцем. — Кроте, будь другом, якщо ти вже поїв, виглянь, хто там прийшов.

Кріт пішов, а за мить Ондатр почув, як він здивовано зойкає. Двері до вітальні розчинилися, і Кріт поважно сповістив:

— Містер Борсук!

Мабуть, щось велике в лісі здохло, коли Борсук сам, власного персоною, заявився до Крота (та й взагалі до будь-кого). Якщо комусь конче треба було бачити Борсука, йому не залишалося нічого іншого, як просто вистежити цього звіра, що зазвичай тихенько вештався під живоплотами від ранку до ночі, або ж іти до нього додому, в неходжені нетрі Дикого Пралісу, на що не кожен міг відважитись.