Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 13)

Від цих спогадів Крота накрило новою хвилею жалю, він знов заходився ридати і вже не міг сказати ні слова.

Ондатр дивився на Крота, мовчав та лиш погладжував його по плечі. Невдовзі він похмуро зауважив:

— Тепер я розумію! Яка ж я все-таки свиня! Свиня свинею! Всім свиням свиня!

Він почекав, поки нестримні Кротові ридання трохи вщухнуть, а ридання перейдуть на часте шморгання, крізь яке вже майже не прохоплювався плач, тоді підвівся і сказав:

— Ну що, старий, тепер нам справді краще йти! — і повернув назад тією дорогою, по якій вони з такими труднощами йшли.

— Куди де ти — гик! — Ондатрику — гик! — ідеш? — прокричав Кріт у сльозах і занепокоєно закрутив головою.

— Треба ж відшукати твій дім, старий, — спокійно мовив Ондатр, — тож краще ходи зі мною, бо твій чутливий ніс у такій справі не завадить.

— Егей, Ондатрику, не йди, повернися! — закричав Кріт, зриваючись на ноги та поспішаючи за другом. — Кажу тобі, не роби цього! Ніч на носі, та й темно, хоч в око стрель, а тюпати далеченько, і сніг от-от піде! Ти… ти тільки не подумай, що це я так побиваюся… просто так вийшло, не дуже гарно з мого боку! Подумай про свою річку, про вечерю!..

— Нікуди вони не подінуться — ні річка, ні вечеря! — запевнив його Ондатр. — Кажу тобі, треба знайти те місце, хоч би я навіть блукав усю ніч. Тож не вішай носа, старий, ось тобі моя рука, і скоро ми знов будемо там.

Кріт сопів, просився, упирався, але Ондатр таки потягнув його за собою, безперестанку розважаючи жартами, дотепами, анекдотами, щоб підняти його дух і трохи вкоротити нелегку дорогу. Коли вони, на його думку, дійшли до того місця, де Кріт “затримався”, він суворо сказав:

— Усе, годі балакати. До справи! Потягни носом і скажи, що ти про це думаєш.

Вони пройшли ще трохи, не кажучи ні слова, і раптом Ондатр відчув через Кротову лапу, яку досі стискав у своїй, щось схоже на легеньке поколювання. Він висмикнув свою лапку, спинився і завмер, перетворившись на суцільний слух.

Хтось подавав сигнали!

Кріт на хвильку завмер нерухомо, і його задертий догори ніс легенько ворушився, щось винюхуючи у повітрі.

Коротенький ривок уперед… ні, не туди… знов заворушився ніс… ще ривок, і — повільно, але впевнено — він рушив уперед.

Ондатр, украй розхвилювавшись, ішов за Кротом як прив’язаний, а той, неначе сновида, перетнув пересохлий рівчак, проліз крізь живопліт і, далі покладаючись на своє чуття, пішов чистим полем, а над ними слабко мерехтіли зірки.

Аж раптом він кудись пірнув без попередження, але Ондатр був напоготові й собі подався за Кротом у нору, до якої безпомилково вів його ніс.

У тунелі було тісно й парко, тхнуло землею, і Ондатрові здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він дістався кінця і зміг випростатися, потягнутися та обтрусити землю. Кріт креснув сірником, і при його світлі Ондатр побачив, що вони стоять посеред просторого приміщення, охайно підметеного й посипаного пісочком, а перед ними — невеличкі вхідні дверцята, біля яких збоку, над самісіньким дзвінковим шнурком готичними літерами написано: “Кротовий тупик”.

Кріт зняв із цвяшка на стіні ліхтаря, засвітив, і Ондатр, роззирнувшись навколо, побачив, що вони стоять посеред місця, схожого на передній двір. З одного боку від дверей стояла садова лавка, з іншого — газонокосарка, бо Кріт, який терпіти не міг безладу вдома, слідкував за тим, щоб інші звірі не прокладали нірок на його території, що неодмінно закінчувалися купками викопаної землі. На стінах висіли плетені горщики з папороттю упереміш із поличками, на яких стояли гіпсові статуетки Гарібальді та інших героїв Італії, інфанта Самуїла та королеви Вікторії. З одного боку двору простягався кегельбан, уставлений з боків лавками та столиками з круглими відбитками, як дві краплі води схожими на відбитки від пивних кухлів. Посередині знаходився невеличкий, обкладений мушлями круглий ставочок із золотими рибками. Із самісінької середини озера стирчало чудернацьке підвищення, також обсаджене мушлями й увінчане великою скляною посрібленою кулею, в якій усе відбивалося, як у кривому дзеркалі, що неймовірно потішало кожного, хто це бачив.

Кріт аж засяяв, побачивши ці дорогі його серцю предмети. Він спішно пропустив Ондатра в двері, засвітив лампу в залі та швидким поглядом окинув стареньку оселю. Геть усе в ній було вкрите густим шаром пилюки, а вигляд давно покинутого й занедбаного дому, до того ж тісного, крихітного та дуже небагатого, наганяв страшну нудьгу, і Кріт, затуливши обличчя руками, впав у крісло.

— Ех, Ондатрику, — розпачливо плакав він, — і навіщо тільки я це зробив? Для чого я привів тебе до цієї вбогої, холодної, тісної халабуди, та ще й у таку ніч, коли ти вже спокійно міг би сидіти в домі над річкою та відігрівати біля каміна закоцюблі лапи!

Ондатр не зважав на ці самоприниження впереміш зі скорботою. Натомість він походжав туди- сюди, відчиняв двері за дверима, обдивлявся кімнати, мисники, запалював лампи, свічки й наставляв їх усюди, де тільки можна було.

— Яка мила хатинка! — кричав він бадьоро. — Така ловкенька! Така продумана! Куди не сунься, все на своєму місці! Чудове місце для нічлігу. Але спочатку нам треба як слід його прогріти. Вогнем займуся сам — я знаю, як це робиться. О, а це вітальня? Яка краса! Ти сам додумався зробити ніші для ліжок? Прекрасно! Зачекай, я принесу дровець, вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку, в кухонному столі, в шухляді, там є, і трохи обмахни пилюку. Давай, старий, не спи!

Дивлячись на невтомного Ондатра, Кріт і собі заметушився по дому, заходився витирати пилюку з підлоги, з меблів, з речей. Ондатр же бігав туди-сюди, носячи дрова, вугілля, а потім розпалив вогонь, який, заревівши, став дертися до комина. Розпаливши, він гукнув Кротові, щоб той прийшов погрітися, але Кріт чомусь знову впав у зажуру: він знеможено опустився на канапу, сповна віддавшись чорному розпачеві, і затулив мордочку ганчіркою.

— Ондатре, — простогнав Кріт, — а як твоя вечеря? Бідний друже, ти ж замерз, зголоднів, утомився. А я нічого, навіть крихти не можу тобі запропонувати!

— Ну чому ти відразу впадаєш у розпач?! — докірливо мовив Ондатр. — От щойно в тебе на кухні, на буфеті, я на власні очі бачив консервного ножа. Будь-хто зрозуміє, що це означає. А означає це, що десь неподалік від нього мали б бути консерви. Встань, візьми себе в руки й ходімо шукати.

І вони пішли на пошуки консервів, обнишпорили всі шафи та переглянули всі шухляди. Пошуки дали такі результати: банка сардин, пачка капітанських бісквітів, майже повнісінька, і німецькі сосиски у сріблястій фользі. Не так щоб дуже, але краще, ніж нічого.

— Вистачить на цілий бенкет! — мовив Ондатр, накриваючи на стіл. — Є в мене кілька знайомих звірят, так от, вони б вух своїх не пошкодували, аби сидіти зараз тут і вечеряти з нами!

— Немає хліба! — заквилив Кріт. — І масла теж немає, і ще…

— І ще паштету з гусячої печінки, і шампанського! — продовжив, усміхаючись, Ондатр. — О, десь я таке вже бачив!.. Що то за дверцята в кінці коридору? Авжеж, твоя комора! Чого тільки не знайдеш у цьому домі! Зачекай трішки…

Ондатр зник у коморі й невдовзі повернувся, трохи запорошений, але тримаючи в кожній лапі по пляшці пива і ще по одній — під пахвами.

— Кроте, ти нагадуєш мені старця, який любить потурати своїм слабкостям і ні в чому собі не відмовляє, — пожартував Ондатр. — Це найвеселіша оселя з усіх, де мені доводилося бувати. Слухай, а звідки в тебе такі гравюри? З ними твій дім дуже ошатний, слово честі. Не дивно, що ти його так любиш. Ану розкажи, як тобі це все вдалося?

І поки Ондатр метушився, зносячи на стіл тарілки, ножі, виделки та гірчицю, яку він замішав у яєчній підставці, Кріт, поволі вивільняючись від недавніх переживань, почав розповідати — спочатку трохи скуто, та згодом усе вільніше й вільніше, — як планувалося оце, як замислювалося оте, а он те, як дар небесний, дісталося у спадщину від тітки, а ген оте просто вдало трапилося під руку, а ще щось було куплене за безцінь, а ще на щось доводилося відкладати гроші та рахувати кожен пенс, у чомусь доводилося собі й відмовляти. Кінець кінцем він остаточно піднісся духом, йому захотілося обійти всі свої речі, пригорнути їх, а потім узяти лампу, щоб Ондатр побачив їх в усій красі, а потім говорити про них, говорити й говорити, не згадуючи про вечерю, якої вже давно хотілося зголоднілим мандрівникам. Ондатрові вже кишки марша грали, але він тримався як умів, на все серйозно кивав, слухаючи Крота, уважно все роздивлявся, морщив чоло і, коли йому пропонували щось оглянути, вставляв лише “Чудової” чи “Прекрасної”.

Нарешті Ондатрові вдалося заманити Крота до столу, він із серйозним виглядом узявся за відкривачку, і тут несподівано ззовні долинув звук, схожий на човгання маленьких ніжок по гравію, та приглушені звуки тоненьких голосків, серед яких можна було вирізнити уривки фраз:

— Так, стали всі рядочком… Томмі, підійми ліхтаря трохи вище… спершу прочистили горло… щоб ніхто не кашляв, коли я скажу “три, чотири!”… де малий Біллі?.. егей, ходи, всі на тебе чекають…

— Що таке? — запитав Ондатр, кладучи консервного ножа.

— По-моєму, це миші-полівки, — не без гордості відповів Кріт. — Вони завжди ходять о такій порі тутешньою округою і співають хорали. В них тут ціла громада. Ці мишки ніколи мене не минають, приходять до Кротового тупика вже в самому кінці. Я пою їх чимось тепленьким, а коли є чим, то й годую. Коли їх чую, завжди пригадую старі добрі часи.