Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 16)

Одного погожого ранку Ондатр, заступаючи на варту, піднявся нагору, щоб змінити Борсука, і побачив, що той уже місця собі не знаходить, так йому хочеться здати пост та розім’яти лапи тривалою прогулянкою по лісу, по своїх норах та віднірках.

— Жабс іще в ліжку, — сказав Борсук Ондатрові, перепинивши його перед дверима. — Лежить і тільки стогне: “Залишіть мене самого!” Від усього відмовляється. Думаю, це ненадовго, тож не бери собі до серця, ну і взагалі. І будь уважний, Ондатре! Якщо Жабс тихий і слухняний, якщо він удає з себе цяцю-хлопчика, треба бути напоготові. Не інакше як щось замислив. Я його як облупленого знаю. А тепер усе, бувай.

— Як здоров’ячко, старий? — бадьоро запитав Ондатр, підступаючи до Жабсового ліжка.

Відповіді довелося чекати кілька хвилин. Аж ось нарешті той заквилив:

— Дякую дуже, люб’язний Ондатрику! Тебе цікавить мій стан, як це мило з твого боку! Але спочатку ти скажи мені, як поживаєте ти і наш любий Кріт?

— У нас усе гаразд, — відказав Ондатр. І, забувши про пильність, бовкнув: — Кріт іде з Борсуком на прогулянку. Будуть десь аж під обід, тож весь ранок ми самі. Ну та нічого, зі мною не занудьгуєш. Ану пострибай, будь молодчинкою. Не лежи похмурим у такий чудовий ранок!

— Ондатрику, дорогенький мій, — промимрив Жабс, — нічого ти не розумієш! Ти кажеш “пострибай”, а мені зараз далеко не до стрибків, ой як далекої Та ти на мене не зважай. Знаєш, я терпіти не можу завдавати друзям клопотів, єдина надія, що мені уже недовго вас морочити. Як я цього хочу!..

— Знаєш, я б теж цього хотів, — відказав прихильно Ондатр. — Ти таки був нам морокою весь цей час, і приємно чути, що скоро цьому край. Та ще за такої погоди, те ще на початку навігації! Жабсе, то було просто свинством із твого боку! Я маю на увазі не стільки клопоти, яких ти завдавав, скільки те, що ми через них утрачаємо.

— А по-моєму, ти маєш на увазі саме клопоти, — похмуро відказав Жабс. — Я все розумію. Нема тут нічого неприродного. Тобі набридло упадати коло мене. Я не можу просити тебе, щоб ти й далі щось робив. Так, я справді сама прикрість.

— Що правда, то правда, — відказав Ондатр, — але ж послухай! Заради тебе я готовий стерпіти все на світі, аби лише ти взявся за розум.

— Ондатрику, якби я думав так само, як ти, — проквилив Жабс ледве чутно, — то попросив би тебе — мабуть, востаннє, — чимдуж помчати в село по лікаря, навіть якщо вже й пізно. Та ти не хвилюйся. Тобі це тільки зайвий клопіт, то, може, нехай усе лишається, як є.

— Овва, а навіщо тобі лікар? — запитав Ондатр, підступаючи ближче та пильніше придивляючись до Жабса.

Той і справді якось принишк, обм’як, голос його ослаб, та й тримався він якось дивно.

— Останнім часом ти не міг би не помітити… — стогнав Жабс. — Та ні… навіщо воно тобі здалося? Щось помічати — це тільки зайвий клопіт. Просто щоб не казав собі завтра: “Ох, і чому я раніше цього не помітив? Чому я пальцем об палець не вдарив?” Та ні, навіщо тобі зайвий клопіт? Не переймайся, не треба. Забудь, що я просив, — і заспокойся.

— Послухай, старий, — озвався Ондатр, помітно занепокоївшись, — ну звісно, я збігаю по лікаря, якщо ти цього хочеш. Але чомусь мені здається, що він тобі не потрібен. Краще поговоримо про щось інше.

— Боюся, друже мій, — усміхнувся сумовито Жабс, — що “поговорити” в моєму випадку навряд чи допоможе, та, зрештою, і лікар тут нічого не вдіє. Хоча потопаючий і за найтоншу соломинку схопиться. До речі, якщо ти вже намірився до лікаря (терпіти не можу, коли через мене клопочуться!), я тут подумав, чи не зайти тобі до нотаріуса? Однаково минатимеш його оселю. Мені так було б зручніше, бо в житті бувають моменти (і мабуть, я не помилюся, сказавши, що зараз і є такий момент), коли доводиться займатися речами не вельми приємними, байдуже, чого це коштує змученій душі!

— Нотаріус!? Йому, мабуть, і справді непереливки! — сказав сам собі наляканий Ондатр, кулею вилітаючи з кімнати та, втім, не забувши замкнути за собою двері.

Вийшовши з дому, він зупинився і задумався. Кріт із Борсуком далеко, радитися нема з ким.

— Краще перестрахуватися, — поміркувавши, вирішив він. — Я знаю, що й раніше Жабс уже вважав себе невиліковно хворим, не маючи на те ніяких підстав. Але наскільки я пригадую, про нотаріуса він іще не говорив! Якщо нічого страшного в нього не виявиться, лікар просто скаже, що він старий осел, а це його підбадьорить. Отже, яка-не-яка, а користь. То краще підіграти Жабсові й піти по лікаря, це недовго.

І він поспішив у село по лікаря.

Тим часом Жабс відразу, як тільки у дверях провернувся ключ, легенько зіскочив з ліжка і, пританцьовуючи від нетерплячки, стежив через вікно за Ондатром, поки той не зник з алейки. Потім, від душі розсміявшись, він спритно вдягнувся в найкраще з того, що трапилося під руку, витяг із туалетного столика гроші, напхав ними кишені, тоді зв’язав докупи кілька простирадел, один кінець цього “канату” прив’язав до центрального середника вишуканого тюдорівського вікна — окраси спальні, легенько спустився вниз і, насвистуючи веселу мелодію, безтурботно почимчикував у протилежний бік.

Обід Ондатру було зіпсовано: авжеж, прийшли Борсук і Кріт, і довелось розповідати їм таку неприємну й не вельми переконливу історію. Можна уявити собі їдкі Борсукові зауваження, тож наводити тут ми їх не будемо. А найприкріше його вразило, що навіть Кріт, який завжди щосили вигороджував свого друга, не стримався і сказав:

— Ондатрику, цього разу ти повівся не дуже розумно! А Жабс… оце так Жабс!..

— Таж він розіграв усе, як по нотах, — жалюгідно виправдовувався Ондатр.

— Це він тебе розіграв, як по нотах! — з жаром заперечив Борсук. — Втім, балачками тут не допоможеш. Жабс накивав п’ятами — це зрозуміло. Але найгірше не це: він так запишається своєю винахідливістю, що легко викине якогось коника. Єдина втіха — нас ніщо не стримує і не треба марнувати дорогоцінного часу на сторожу. Та варто ще трохи поночувати у Жабс- холі. Будь-якої миті Жабса можуть припровадити назад — на ношах чи в компанії двох полісменів.

Отак казав Борсук, ще не знаючи, що готує їм доля і скільки води — води каламутної — протече під мостами, поки Жабсова нога знову ступить до цього родового маєтку.

Тим часом Жабс, веселий та безпечний Жабс, бадьоро крокував битим шляхом і вже віддалився від Жабс-холу на кілька миль. Спершу він ішов манівцями, перетнув багато полів, кілька разів повертав в інший бік — на випадок погоні, але тепер, почувшись у повній безпеці, а ще, напевно, через те, що йому яскраво усміхалося сонце і сама Природа підхоплювала його самовдоволену пісеньку, яку виспівувало серце, він аж пританцьовував на дорозі від задоволення та захвату.

— Оце так Жабс, оце так молодець! — казав він сам до себе і хихотів. — Розум бореться з грубою силою — і перемагає. Справедливість торжествує! Бідний сердега Ондатрик! Ах! Тільки б не перепало йому, коли Борсук повернеться! Непоганий він хлопець, Ондатр, стільки в нього чеснот, от тільки розуму не густо, і зовсім ніякої освіти. Треба взятися за нього, може, щось і вийде.

Жабс ішов, не помічаючи нічого довкола себе, і всю дорогу тільки й думав, який він молодець, як хитро обвів усіх навколо пальця, і таке інше, поки не дістався до якогось невеличкого містечка. Посередині головної вулиці висіла вивіска ресторану “Червоний лев”, при вигляді якої Жабс пригадав, що сьогодні ще ріски у роті не мав, та й довгий перехід забрав чимало сил. Отож він поважно зайшов до закладу, замовив на обід найкращі страви з тих, які не треба замовляти заздалегідь, і сів за столик.

Він з’їв уже майже півобіду, коли раптом із вулиці почувся аж надто знайомий звук: “Біп-біп!” Жабс здригнувся, і все його тіло пройняв дрібний дрож. Автомобіль підкочувався ближче і ближче, ось він завернув у двір, загальмував, і Жабсу довелося з силою схопитися за ніжку столу, аби хоч трохи приборкати почуття, проти яких він був безсилий. Небавом до ресторану ввалилася компанія, голодна, балакуча та весела, всі голосно ділилися враженнями нинішнього ранку і вихваляли безколісний екіпаж, який так швидко привіз їх сюди. Якийсь час Жабс пожадливо прислухався до кожного їхнього слова. А потім йому просто урвався терпець. Він непомітно вислизнув із залу, заплатив кельнеру за обід, вийшов надвір і відразу ж неквапно рушив до внутрішнього двору.

— Не буде великого лиха, — сказав він сам до себе, — якщо я просто погляну на машину!

У дворі, де стояв автомобіль, не було ні душі: прислуга та всі, хто там був, пішли на обід. Жабс повагом обійшов машину, приглядаючись до неї, оцінюючи та вже щось замислюючи.

— А от цікаво, — подумав він уголос, — цікаво, така машина заводиться легко?

А вже за мить, незчувшись навіть, як це сталося, він щосили накручував стартер. Коли запрацював мотор, давня пристрасть із новою силою спалахнула в Жабсові, заволодівши всім єством. Неначе уві сні, він опинився на ведійському сидінні, неначе уві сні, ввімкнув передачу, зробив коло двором, проїхав під аркою — і тільки закурилося за ним. Що таке добре, що таке погано, до чого все це може призвести — подібних думок для Жабса вже не існувало. Він піддав газу, автомобіль промчав вулицею і взявся куснями ковтати битий шлях, що пролягав поміж розлогими полями. Він знову був колишнім Жабсом, Жаб- сом у повному розквіті сил та краси, Грозою Шосейних Доріг, Приборкувачем Магістралей, Властителем Безлюдних Трактів, перед яким все або відступає, або розпадається на порох, щезаючи в мороці небуття. Жабс летів, душа його співала, й автомобіль відповідав звучним диркотінням. Намотувались на колеса милі, а він, знай, летів собі світ за очі, сповна віддавшись силі почуттів, просто живучи сьогоднішнім днем і не переймаючись, що буде завтра.