Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 17)
— На моє переконання, — звучно виголосив голова суду, — єдина складність, що постає у цій з усіх поглядів очевидній справі, така: як належно покарати цього закоренілого мерзотника й невиправного розбійника, який скоцюрбився перед нами на лаві підсудних? Що ми маємо? По-перше, він украв дорогий автомобіль, що засвідчують правдиві покази свідків цієї події, по-друге, небезпечно перевищував швидкість, а по-третє, виявив нечувану зухвалість до місцевих охоронців порядку! Пане секретарю, скажіть нам, будь ласка, яке найсуворіше покарання передбачає закон за кожне з цих порушень? Та потурбуйтеся (аби не грати не руку злочинцеві), щоб усе було викладено чітко, бо в цій справі вже давно все зрозуміло.
Секретар пошкрябав пером носа.
— Хтось може подумати, — почав він, — що найтяжчий злочин — крадіжка автомобіля. І, безперечно, буде правим. І все ж таки, найсуворіше покарання злочинець має отримати за образу полісмена. Так і тільки так! Скажімо, ми засудимо його до дванадцяти місяців ув’язнення за крадіжку автомобіля, що зовсім небагато. Додамо три роки за перевищення швидкості, що теж доволі мало. Та ще п’ятнадцять — за образу поліцейського, дуже важку образу, якщо спиратися на покази очевидців, повіривши тільки кожному десятому слову з почутих тут (а я тільки так і роблю). Отже, якщо все це скласти докупи, то в нас виходить рівно вісімнадцять років…
— Чудово! — озвався голова суду.
— Але краще округлити до двадцяти — так, про всяк випадок, — порадив секретар.
— Чудова пропозиція! — не приховував свого задоволення голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки і станьте спокійно. Отже, ви засуджуєтеся до двадцяти років позбавлення волі. І затямте: якщо ви знов постанете перед судом, що б не скоїли, отримаєте стільки, що мало не буде!
І тут на Жабса налетіли брутальні судові виконавці. Той кричав, благав та опирався, а вони обкрутили його ланцюгами та потягли сердегу від суду через ринкову площу, де галаслива юрба (яка безжальна до злочинців спійманих і співчуває злочинцям неспійманим) заходилась обсипати його насмішками та закидати морквою, ганьбити так, як ганьблять на майдані злочинців; через кпини школярів, повз їхні фальшиво законослухняні мармизки, що радісно світилися від вигляду принижень бідолашного джентльмена; через порожнисто-лункий розвідний міст; попід шпичастою решітчастою брамою; попід похмурою аркою, за якою починався старий похмурий замок, що здіймав увись свої прадавні вежі; повз солдатські казарми, де відпочивала після варти глумлива солдатня; повз вартових, які аж зі шкіри пнулися, насмішкувато кашляючи, бо тільки так може висловити свою зневагу до порушника закону вартовий, що заступив на службу; по розхитаних ґвинтових сходах; повз охоронців у каскетках та сталевих латах, які вороже зиркали крізь заборола; через внутрішні двори, де шаленіли на прив’язях мастифи і дерли землю, намагаючись дістати Жабса; повз старих стражників, що стояли, спершись алебардами на стіни, та куняли над куснем пирога і баклагою темного елю. Його вели все далі й далі: повз пальцезатисну камеру, повз поворот, від якого йшла дорога на ешафот, поки врешті не привели до найпохмурішої темниці, що містилась у найдальшій вежі. Нарешті вони спинилися біля старезного тюремника, який сидів і перебирав знічев’я в’язку величезних ключів.
— Жабське поріддя! — гаркнув сержант-полісмен, знімаючи шолом і втираючи чоло. — Гей, ти, неотесо, вставай, приймай поповнення. Це мерзотник Жабс, закостенілий злочинець, інтриган і хитрун, яких світ не бачив. Отак, сива бородо, очей з нього не зводь, і зарубай собі на носі: ти відповідаєш за нього головою, і мор на ваші голови, якщо він викине якогось коника!
Наглядач похмуро кивнув, кладучи зморшкувату руку на плече бідолашному Жабсові. Брязнув іржавий ключ у замку, гримнули за спиною масивні двері — і Жабс перетворився на безпорадного в’язня найнеприступнішої камери найнеприступнішої вежі найнеприступнішого замку старої доброї Англії.
Розділ сьомий
ДУДАР НА ДОСВІТНІЙ ЗОРІ
Сховавшись у прибережних заростях, пронизливо виспівував свою пісню птах волове очко. Була десята вечора, та в небі понад горизонтом зоріла запізніла смуга дня. Жар спекотного післяполудня відступив, розчинився у дотиках прохолодних пальців куцої літньої ночі. Кріт лежав, розпластавшись на березі, та важко дихав, вертаючись до тями після важкого дня. Від світанку до пізнього вечора в небі не було жодної хмаринки. Кріт чекав на друга. День він провів на річці з кількома приятелями, а Ондатр разом із Видрою завершували якусь страшенно довгу справу. Коли Кріт заходив додому, там було темно та безлюдно: мабуть, Ондатр, попри пізню годину, і далі сидів у Видри. В норі було спекотно, тож Кріт розлігся на купці прохолодного щавлю, перебираючи в пам’яті події сьогоднішнього дня та думаючи, як усе-таки мудро влаштоване життя.
Аж ось по присохлій траві зашелестіли легкі Ондатрові кроки.
— О, благодатна свіжість! — зітхнув Ондатр, сідаючи поряд, і задивився в річку, думаючи про щось своє.
— Сподіваюся, ти вже вечеряв? — запитав після паузи Кріт.
— Та вже ж довелося, — відказав Ондатр. — Ніхто й чути не хотів, щоб я пішов, не повечерявши. Ти ж знаєш, які вони завжди гостинні. І всю дорогу, поки я був там, годили мені як могли. А я сидів і не знав, куди подітися, бо розумів, що насправді їм дуже важко, хоч вони ретельно це приховували. Либонь, Кроте, в них не все гаразд. Знову зник малий Портлі, а ти ж знаєш, як любить його Видра, хоча сам він цього й не афішує.
— Це хто, отой малий? — безтурботно запитав Кріт. — Ну, нема його, то що тут такого? Малий частенько зникає з дому і десь блукає, а потім повертається назад. Це ж такий непосидько. Та нічого з ним не станеться. В усій околиці його знають і люблять не менше за Видру, тож навіть не сумнівайся, що хтось його знайде і приведе додому, і знову буде все чудово. Ми ж самі колись його знаходили за кілька миль від дому, живого-здорового та цілком щасливого!
— Так то воно так, ось тільки цього разу все набагато серйозніше, — замислено промовив Ондатр. — Його нема вже кілька днів, і видри з ніг збилися, шукаючи малого, обнишпорили все вгорі, внизу — як у воду канув! А кого вони вже тільки не питали по віддалених околицях — ніхто нічого не бачив. Думаю, Видра непокоїться набагато більше, ніж можна по ньому сказати. Якось він прохопився, що Портлі ще не дуже добре плаває, і схоже, Видра думає про дамбу. Там зараз висока вода, тільки згадай, яка пора надворі, а дітвора на дамбу так і суне. А ще там можуть бути… пастки і всякі такі штуки, та зрештою, чи тобі цього не знати!.. Видра не з тих, хто без потреби хвилюватиметься за сина. А тепер він таки хвилюється! Коли я йшов додому, сердега вийшов зі мною, сказав, що хоче подихати свіжим повітрям, ще говорив, що хоче розім’яти ноги. Але я бачив, що йому не до прогулянок. Слово за слово, я його розговорив і витягнув геть усе. Виявляється, Видра збирався всю ніч просидіти над бродом. У тому місці, знаєш, де колись був брід, коли ще моста не було?
— Знаю, знаю, — кивнув Кріт. — А чого це Видра намірився чекати саме там?
— Здається, він починав учити Портлі плавати, — пояснював Ондатр. — На тій мілині попід берегом, де галька. Там же він учив його ловити рибу, там же малий Портлі піймав свою найпершу рибину, а потім дуже пишався. Малий любив це місце, тож Видра думає, що коли він вертатиметься, то звідки б не йшов (якщо вертатиметься взагалі, бідний малюк!), ноги приведуть Портлі до його улюбленого броду, а там, ти ж розумієш, і затриматися недовго, і просто загратися. Тож Видра щоночі ходить туди й сидить, покладаючись на випадок. Ти розумієш — на випадок!
Вони трохи помовчали, і кожен думав про одне й те ж: про самотнього, доведеного до відчаю звіра, який усю ніч сидить напоготові біля броду і чекає, що доля зглянеться на нього.
— Так-так, — озвався нарешті Ондатр, — гадаю, час подумати про сон. — Але сам навіть не ворухнувся.
— Ондатре, — сказав Кріт, — я не можу просто так піти й завалитися в ліжко, пальцем об палець не вдаривши, хоч, може, тут і справді нічим не допоможеш. Давай візьмемо човна та попливемо річкою вгору. Десь за годину зійде місяць, і тоді ми зможемо пошукати як слід. Принаймні, це краще, ніж просто піти спати, нічого не зробивши заради порятунку Портлі.
— Я й сам так щойно думав, — озвався Ондатр. — Так чи сяк, а спати такої ночі не годиться; та й світанок не за горами, і можна буде вивідати щось у “ранніх пташок”.
Вивели човна, Ондатр сів на весла і тихо погріб. Посеред річки стелилася ясна вузенька смуга, в якій ледь видно відбивалось небо. А попід берегом на воду падали тіні від кущів та дерев, здаючись такими ж твердими, як і самі береги. Кріт, що сидів на кермі, уважно вдивлявся в річкову темінь. Ніч, порожня темна ніч, рясніла неясними звуками: співами, щебетанням, шелестінням. Дрібна звірина, забувши про сон, завзято снувала туди і сюди, займаючись нагальними нічними справами, поки світанок не розжене на заслужений перепочинок. Сама вода дзюрчала голосніше, ніж удень, і булькання та хлюпотіння були різкішими та раптовішими, і Кріт із Ондатром повсякчас здригалися від звуків, які здавалися справжнісінькими живими голосами.