Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 7)

Стояло холодне тихе пообіддя, а небо було холодним, сталево-сірим, коли Кріт вислизнув із теплої вітальні та опинився надворі. Навколо розлягалася голісінька, позбавлена будь-якої рослинності, земля, і Кротові здалося, що він ще ніколи не осягав суть речей так глибоко, як цієї зимової днини, коли Природа в черговий раз поринула у сон, а від її вбрання і сліду не лишилося. Кущі, яри, видолинки — все, що влітку було сховком, криївкою, тайником, тепер нікуди не ховалося, і це Крота зворушувало. Довколишні простори не крилися із таємницями, навпаки, наче виставляли напоказ свою убогість. Не назавжди, звичайно, а допоки знову не заграють маскарадними костюмами, і ось тоді вони, як і раніше, будитимуть його цікавість, вабитимуть до себе, намагаючись спіймати на хитрощі, старі, як світ. Дивився на них Кріт, і йому ставало тужно та водночас радісно. Він був страшенно втішений тим, що така земля, якою була вона зараз, без вибад і без декорацій, не відштовхувала його від себе. Кріт із радістю приймав її такою — простою, дужою та гарною. Йому не хотілося зараз ні нагрітої сонцем конюшини, ні квітучих трав, ні затишного живоплоту, і він не бачив нічого поганого в тому, що буки з в’язами стояли голі, безлисті. Не відчуваючи нічого, крім радісного збудження, Кріт рушив до Дикого Пралісу, що розстелявся перед ним, низький і непривітний, як темний риф у повільних водах тропічних морів.

Ніщо не віщувало лиха. Із хрускотом ламалися галузки, лежняк ловив за ноги, на стовбурах химерно красувалися гриби-наросні, і Кріт мимоволі здригався, вбачаючи у їхніх обрисах знайомі силуети. Він розумів, що це тільки гра, і лякався немов бавлячись.

Та що далі він заглиблювався в ліс, то рідшим ставало світло, густіше стояли дерева, а нори, ліворуч і праворуч, чимраз більше скидалися на роззявлені пащі.

Стояла цілковита тиша.

На землю стали опускатися швидкі та невблаганні сутінки. Вони згущувалися і перед Кротом, і за ним, а світло стало відступати, як вода після повені.

А потім з’явилися ті мармизи!

Спершу Кріт нерозбірливо, краєм ока вловив чиюсь мордочку — маленьку, сердиту й гостру; вона визирала на нього з нори. Та тільки Кріт обернувся, щоб роздивитися як слід, як вона відразу щезла.

Кріт прискорив крок, зібрався з духом і спробував опанувати свою уяву. Бо варто тільки дати їй волю, як тим мордам кінця-краю не буде. Він проминув ще одну нору, потім ще, і ще, аж раптом з нірки на мить показалася (а може, просто примарилася?) вузенька мордочка з безжальними очима — й відразу ж заховалася назад. Кріт постояв, повагався, а тоді опанував себе і знову рушив далі. І раптом усі нори (а їх було тут кілька сотень), і ближні, і дальні, ощирилися мордами, які, здавалося, весь час тут і сиділи. Морди на секунду витикалися назовні й тут же зникали назад, а в їхніх поглядах читалася дика лють, яка не віщувала нічого доброго.

Тоді Кріт подумав: якщо забратися від цих нір подалі, то морди не бачитимуть його, а він — їх. І він зійшов зі стежки та став заглиблюватися у неходжені лісові нетрі.

А потім почався отой свист.

Він був тихим та пронизливим, і лунав далеко позаду. Що б то не було, а Кріт прискорив крок. Потім засвистіло попереду, так само тихо та пронизливо, і Кріт завагався і зібрався повернути назад. Він нерішуче зупинився, а свист лунав уже з іншого боку, неначе хтось його підхоплював та передавав лісом усе далі та далі. Кріт не знав, від кого він міг би долинати, але зрозуміло одне: оті незримі свистуни невідступно стежили за Кротом і були напоготові. А він… він був тут сам-один, беззахисний, чекати допомоги не доводилося, а тут ще й ніч спускалася на землю.

А потім щось зашерехтіло.

Спершу Кріт подумав, що шерехтить опале листя — таким слабеньким і тихеньким був цей звук. Коли ж зашерехтіло голосніше, і до того ж раз по разу, стало зрозуміло, що це звуки віддалених кроків. От тільки звідки долинало це шерехтіння — спереду чи ззаду? Спочатку здавалося, що спереду, потім — ззаду, а ще пізніше — і спереду, і ззаду. Звук цей дужчав і множився, і дуже скоро його напруженому слухові здавалося, що звуки оточують його звідусіль. Поки він стояв та прислухався, з хащів вискочив кролик. Він біг просто на Крота. Кріт стояв на місці, гадаючи, що кролик стишить крок чи обмине його, та бідне звірятко мало не збило його з ніг. З виряченими від страху очима та перекошеною мордочкою воно вихором пронеслося повз Крота.

— Тікай звідси, телепню ти нерозумний, тікай! — почув Кріт його бурмотіння, і кролик завернув за дерево та зник у нірці.

Шерехтіння дужчало і дужчало, і скоро вже здавалося, що всюди, куди сягало око, шелестить опале листя. Весь ліс немов за кимось гнався, гнався щосили, когось переслідуючи, полюючи, беручи в коло.

І тут Кріт не витримав і побіг. Він біг, не розбираючи дороги, не знаючи, куди біжить. Не пам’ятаючи себе, він біг по чомусь, на щось падав, кудись влітав, під чимось пролітав та припадав до чогось. Нарешті втікач знайшов собі сховок — глибоку чорну нору в підніжжі старезного бука, в яку можна було забитися, сховатися від гріха подалі та почуватися у відносній безпеці, хоча… Чи можна в цьому бути певним?

Та хай там як, а Кріт геть вибився із сил і бігти далі вже не міг. Тому він просто вмостився у сухому листі, яке понаносило сюди вітром, і вирішив покластися на долю.

І коли Кріт лежав у дуплі, важко сапаючи та тремтячи, прислухаючись до свисту і шелесту надворі, він, як ніколи чітко, уявив собі оту страшну річ, з якою доводиться стикатися у цьому місці тим, хто живе в полях та попід живоплотами, яка затьмарює кожну мить та від якої так намагався вберегти його Ондатр, — Жах Дикого Пралісу!

Тим часом Ондатр дрімав коло каміна, де було тепло й затишно. Аркуш із наполовину закінченим віршем упав на долівку, а сам поет, закинувши голову та роззявивши рота, блукав зеленим узбережжям сонних рік. Скотилася жаринка, стрельнула іскра, запалахкотіло полум’я — й Ондатр, здригнувшись, прокинувся. Згадавши, чим займався перед сном, він підняв із підлоги списаного аркуша, якусь хвильку уважно передивлявся написане, а потім звернувся до Крота із запитанням, чи не міг би він підказати гарної рими до деяких слів.

Але Крота не було.

Ондатр завмер і прислухався. У домі панувала цілковита тиша.

Він кілька разів гукнув Крота, і, не дочекавшись відповіді, встав та пішов до зали.

Гачок, на якому висіла Кротова шапка, був порожнім. Галош його, які стояли під підставкою для парасоль, теж не було.

Ондатр вийшов з дому і став пильно обдивлятися розмиту дощами землю в пошуках Кротових слідів. І він знайшов їх. То були сліди Крота, у цьому не було найменших сумнівів. Галоші його були новенькі, щойно куплені на зиму, і на землі чітко відбивався малюнок підошви. Вервечка Кротових слідів тяглася простісінько до Дикого Пралісу.

Ондатр почорнів, як туча. Хвилину-другу він простояв, глибоко замислившись, тоді знов зайшов у дім, підперезався, запхав за пасок пістолети в кобурах, узяв замашну палицю, що стояла в кутку, і поспішив до Дикого Пралісу.

Вже поночіло, коли Ондатр дістався узлісся і, ні на мить не завагавшись, ступив до лісу. Він ішов і весь час роззирався: чи не побачить де, бува, сліди Кротової присутності? То тут, то там з нір витикалися злісні морди, та, коли бачили безстрашного звіра з пістолетами та важкою палицею в руці, відразу ж ховалися назад. Свист і шерехтіння, яке лунало скрізь, коли Ондатр зайшов до лісу, вщухло, а а там і зовсім затихло, і в лісі запала цілковита тиша. Ондатр сміливо йшов лісом, прямуючи до найвіддаленіших закутів. Оглянувши всі стежки і нічого на них не знайшовши, він став ретельно озирати лісовий ґрунт, шукаючи слідів свого друга, і весь час голосно гукав:

— Кроте!.. Кроте!.. Кроте! Агов!.. Це я — старий Ондатр!..

Годину, а може, й більше, блукав він Диким Пралісом, терпляче шукаючи друга. Аж ось почув у відповідь віддалений крик. Страшенно зрадівши, Ондатр кинувся на звук, і, продираючись крізь чимраз густіші сутінки, таки дістався до старого бука з норою у підніжжі, а з тієї нори почувся кволий голос:

— Ондатрику! Невже це справді ти?!

Ондатр заліз до нори і знайшов у ній до краю виснаженого Крота, якого досі били дрижаки.

— Ох, Ондатрику! — схлипував Кріт. — Як мені було страшно, ти навіть не уявляєш!

— Я все прекрасно уявляю, — запевнив Ондатр, заспокоюючи друга. — Кроте, ти ж знав, що не варто сюди потикатися. Я сто разів тебе застерігав. Ті, хто живе на березі, ніколи не ходять сюди одинцем. Якщо вже доводиться йти, то йдемо щонайменше парами, і тоді зазвичай усе минає без пригод. Крім того, треба знати купу всякої всячини. Ну, добре, ми це знаємо, а ти?! Що ти збирався тут робити, не знаючи ні фраз, ні знаків із примовляннями, які мали б тебе захистити? Чи, може, ти знаєш, яку рослину слід мати у кишені, які слова повторювати весь час, не кажучи вже про різні штучки та хитрощі? Так, вони нескладні, але їх треба знати! А вони ніколи не завадять, коли ти всього-навсього дрібний звір. Ну, був би ти Борсуком чи Видрою — тоді все інакше.

— А от Жабс, він запросто пройшовся б тут один, правда? — запитав Кріт.

— Жабс? — здивувався Ондатр і від душі розсміявся. — Ні, вже кого-кого, а Жабса сюди ніякими калачами не заманиш.