Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 95)
— З Ідзу є якісь повідомлення? — гукнув Такакі у прикрите навушником вухо радиста.
— У п’ятигодинних новинах нічого не говорили. Я прослухав відомості, що транслюються в Сідзуока… Зараз намагаюсь зловити сигнал патрульних машин.
— А може, треба встановити зовнішню антену? — запропонував Ісана.
— Ми її вже встановили. Це — радист Команди Вільних Мореплавців. Він закінчив школу зв’язку і працював радистом на кораблі далекого плавання, — пояснив Такакі замість радиста, який проігнорував запитання Ісана.
Ісана з Такакі спустилися вниз. Тамакіті, припинивши роботу, пішов слідом і стояв поруч, поки Такакі пояснював Ісана про нововведення у сховищі. Тамакіті, схоже, розумів, що накликав біду на хлопців, яких самовільно відправив до Ідзу, і тепер побоювався, що його можуть судити.
— А цей радист, він також був на навчаннях в Ідзу? — спитав Ісана.
— Ні, він не зміг вирватися з роботи на човновій станції. Скоро новий сезон, і на станції чимало роботи, — замість Такакі пояснив Тамакіті.
— Він трохи дивакуватий, — сказав Такакі. — В нього була і перспективна робота за фахом, і непогана зарплатня, а він разом все покинув і пішов працювати на човнову станцію.
— Зате коли я його покликав, він одразу все покинув і прийшов працювати радистом у фортеці, — пожвавлено сказав Тамакіті.
— Ти, я бачу, всерйоз налаштований тримати облогу, — похмуро сказав Ісана, однак Тамакіті залишився спокійним.
— Мене лише турбувало, як ми викрутимося із харчами. Але тепер все гаразд. Я так і думав, що ви зробите закупки, оскільки вийшли у місто. Це краще, аніж мріяти, що нам вдасться вирватися на кораблі…
— Але в нас, скоріш за все, буде корабель.
— Якщо хлопці повернуться з Ідзу, то ми справді зможемо вирватися на кораблі, — сказав Такакі.
— Їх не схопили, — запевнив його Тамакіті, однак було видно, що він, скоріше, хотів би, щоб так було. — Навіть якщо їх схопили, вони мовчатимуть. Навіть якщо їх будуть бити, вони не викажуть про наш новий схов.
— Що ж, я також на це сподіваюся, — сказав Такакі.
З підвалу піднялася Інаго із Дзіном, який їв шоколад, знайдений серед покупок Ісана.
— Привіт, Дзін! Смачний шоколад?
— Смачний шоколад, — відповів Дзін, якому було абсолютно не нудно, поки батько був відсутній.
— Вітрянка геть відступила. А Дзін — молодець, не роздер жодного прищика. От що значить сила волі, — задоволено сказав Доктор, який піднявся слідом. — Який класний бункер, у ньому все є — і кухня, і туалет, і вентиляція.
— Коли ми засядемо там і зачинимо за собою люк, ніхто нас не дістане. Можна навіть і без корабля обійтись, — сказала Інаго.
— Я також так думаю, — раптом погодився з Інаго Тамакіті.
— Навіть якщо ми пересидимо там якийсь час, нам все одно доведеться загинути. Рано чи пізно харчі закінчаться, і що тоді? — сказав Ісана. — В журналі говорилося про партизанський спротив, а це хіба партизанська тактика? Партизани воюють, весь час змінюючи місцезнаходження.
— Якщо так міркувати, то, звичайно, нічого не вийде, — сказав Тамакіті.
— Що ж виходить? — сказала Інаго. — Припустимо, що ми не зможемо вирватися звідси. Нам все одно кінець, коли на нас спрямують моторизовані загони. Скільки б тут не протрималися, ми все одно загинемо. Виходить, у нас два шляхи — здатися або загинути. Однак, чи не здається вам, що можливий ще один варіант? Не виключено, що поки ми будемо тут сидіти, на найближчу американську базу можуть скинути атомну бомбу, і в такому разі загинуть усі, окрім нас.
— Атомна бомба? Якщо на Токіо скинуть водневу бомбу, то це сховище разом з усім іншим злетить у повітря. Що таке атомне сховище? Нонсенс! Засіб для самозаспокоєння, не більше. Воднева бомба, яку створили у Радянському Союзі, у п’ять тисяч разів потужніша, аніж бомба, скинута на Хіросіму, — встряв у суперечку із Інаго Тамакіті.
Ісана вперше виступав у ролі захисника свого сховища, і почавши говорити про нього, відчув, як дуже він до нього прив’язався.
— Я неодноразово намагався з’ясувати, бомба якої потужності може впасти на Токіо, якщо і справді почнеться ядерна війна. Але з’ясувати мені нічого не вдалося. Тим більше, що я завідував відділом реклами у компанії, що збиралася налагодити масове виробництво атомних сховищ. Врешті-решт, якою б потужною не виявилася бомба, замовник все одно не зміг би нам подати скаргу. Адже він би просто не вижив. А рекламуючи подібні сховища, ми мали робити вигляд, що знаємо все про їхні захисні можливості. Ми взяли і просто переклали на японську рекламний буклет із описом атомних сховищ, виданий в Америці за президента Кеннеді. Ми ж не зналися ні на фізико-математичних, ні на технічних науках, а володіли лише іноземними мовами і працювали у компанії, яка надумала розпочати новий проект. У нашому буклеті розказувалося, що ядерна зброя — страшна річ, і тому треба купляти атомні сховища, адже якою б страшною не була ядерна зброя, атомне сховище зможе від неї захистити. Досить переконлива вийшла реклама…
— Так чому ж не розпочалося масове виробництво сховищ, якщо у вас була така потужна реклама і навіть взірцевий екземпляр сховища? — спитала Інаго.
— А тому, що нам все одно не вдалося приховати від споживачів, що атомні сховища — це справжнісіньке шахрайство. Ми доладу не могли пояснити людям, як можна жити й далі після вибуху, коли все навколо буде заражене радіацією, — відповів Ісана і продовжив, звертаючись уже до душ дерев і китів:
— Розкажіть докладніше про це шахрайство, — попросив Тамакіті.
— Воднева бомба, про яку ти згадав, має заряд у сто мегатонн, і, дійсно, простий підрахунок показує, що вона у п’ять тисяч разів потужніша, аніж та, що була скинута на Хіросіму. Однак її руйнівна сила становить кубічний корінь з п’яти тисяч, і таким чином, потужність її більша приблизно у сімнадцять разів. Залежно від геологічних умов вибуху цей показник може бути і меншим. Ядерна боєголовка «Поларіс» має заряд у нуль цілих шість сотих мегатонни, і якщо перевести це у тринітротолуол, то виявиться, що вона у тридцять разів потужніша, аніж та, що була скинута на Хіросіму, однак, знову ж таки, її руйнівна сила дорівнює кубічному кореню з цього числа і потужніша вона лише у півтора раза. Таким чином, якщо сховище буде на достатній відстані від епіцентру вибуху, то воно може бути досить ефективним. Ось так ми описували це у буклеті. Якщо говорити про шахрайство, то воно полягало в тому, що в рекламі не писалося про те, що, скинувши на Токіо десять боєголовок «Поларіс», можна завдати шкоди у п’ятнадцять разів більшої, аніж у Хіросімі. При цьому американські вчені, визначаючи реальну руйнівну потужність бомби, схильні дуже применшувати вплив радіації. Тому ті, хто вивчав це питання з рекламною метою, поступово почали зневірятися, а потім і спеціалісти, які мали займатися проектуванням сховищ, також втратили віру. Загальна зневіра підкріплювалася й тим, що у Сполучених Штатах та Радянському Союзі навколо великих міст почали ставити радари та антиракетні установки, тому заплановане будівництво так і не розпочалося. Запал поступово згас. Компанія розпалася, і залишилося лише атомне сховище. Якось в Індії я був у музеї, створеному на базі військового арсеналу одного магараджі, який страждав на манію переслідування. Так от, там було чимало страхітливої зброї, яку навряд чи можна було б застосувати у реальній війні. Гадаю, це сховище також могло б стати музеєм…
— Якщо Вільні Мореплавці стоятимуть у ньому до кінця, то сховище матиме ще більше причин стати музеєм, — сказала Інаго.
— Щось на кшталт партизанського схову періоду ядерної зброї? — сказав Ісана.
— Так. І сюди на екскурсії будуть приїздити магараджі з Індії. На цей випадок я заміню фільтр у вентиляторі. Щоб усе у нас було готово. Дзін також любить фільтри для вентиляторів.
— Дзін любить фільтри, — посміхнувся Дзін, і на його обличчі блимнули темні засохлі цятки.
— Ну, гаразд, зараз не час теревенити, — сказав Ісана, однак видно було, що йому до вподоби і оптимізм Інаго, і тиха посмішка Дзіна.
З підвалу вийшли двоє підлітків і Червоновидий, який був весь мокрий від поту. На його змоклих вилицях та підборідді грали червоні промені вечірнього сонця, що пробивалося всередину крізь бійниці.
— Тепер там розкішно зможуть жити чоловік десять, — сказав він. — Щоправда, ми все там попересували без вашого відома.
— Я би й сам вам допоміг, якби був удома, — сказав Ісана.
— Зараз давайте розійдемося і поспимо у верхній половині сховища, — сказав Такакі. — А як тільки виникне небезпека, зачинимося у бункері.
— А навіщо нам зачинятися у бункері? — сказав Тамакіті. — Закрившись залізобетонною кришкою у тридцять сантиметрів, ми, звичайно, будемо у безпеці, однак у такому разі ми не зможемо атакувати супротивника. Я думаю, нам слід якомога довше протриматися у верхній частині сховища. Боєм будеш командувати ти, Такакі?
— Боєм? Яке може бути командування в такій тісняві?
Такакі замовк, і по тому, як рухалися його вилиці та підборіддя, можна було припустити, що він обмірковує необхідні слова. Закінчивши роботу на третьому поверсі, підлітки спустилися вниз, щоб узяти участь у загальних зборах Вільних Мореплавців. Аж врешті Такакі заговорив: