Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 97)
Вони мовчки продовжували займалися сексом, поки Ісана не уповільнив рух, а потім, стиснувши її стегно, зовсім не зупинився. Інаго розправила ноги і почала рухатися сама, повністю вбираючи його пеніс. Ісана вичікував, поки вона увійде в ритм, щоб підлаштуватися, аж тут відчув, що може не витримати.
— Може, візьмемо резинку?
Однак боятися, що Інаго завагітніє, коли під загрозою були їхні життя, було безглуздям. Відчувши приплив нової енергії, Ісана знову почав інтенсивно рухатися, але Інаго вже сама була охоплена відчуттям близького завершення і тримала посилений ритм. Вона почала допомагати собі, засунувши руку поміж їхніх лобків. Відчувши її пальці, Ісана пригадав дівчину, яка зваблювала поліцейського, і ще більше розпалився. Він накрив своєю долонею її пальці і взявся допомагати їй сам. Вона спочатку вагалася, а потім обхопила його за сідниці. Відчувши від цього новий імпульс, Ісана почав трудитися із такою силою, як ніколи. Він несамовито засовував у неї свій пеніс, аж поки почув, як вона зі слізьми на очах закричала, і тоді він сам, дивлячись у почервонілу темряву, припинив себе стримувати і повністю вивільнився, повторюючи про себе:
Постріл прокотився луною по бетонній коробці сховища. Ісана перелякано підхопився і переконався, що Дзін спить і далі. Оскільки прокинувся лише він, то, схоже, це була не автоматна черга, а одиночний постріл. Однак постріл справді пролунав, це йому не приснилося. Тут він помітив, що Інаго також уже не спить. Вони почули, як хтось стрімко побіг сходами нагору. Вибух. Знову постріли, але тепер стріляли з автомата, короткими чергами. Стріляли з третього поверху. Ісана пам’ятав ці звуки ще з Ідзу. Раптом запхинькав Дзін, так бувало, коли він бачив поганий сон.
— Дзін, Дзін, — хотів було заспокоїти його Ісана, однак у голову більше нічого не приходило. Він не міг сказати сину: «Це сон, просто сон, Дзін». Адже постріли могли повторитися, тому він не міг втішити Дзіна, сказавши йому, що вже все закінчилося.
— Дзін, Дзін, — шепотів Ісана, страхітливо чекаючи на нові постріли.
Інаго встала з ліжка і відчинила двері на сходи, і в кімнату проникло світло.
— Дзін, це звуки пострілів. Бабах — це вистрелив Тамакіті, — втішала Дзіна Інаго, ставши на коліна біля його ліжка. — Хіба не цікаво? Ну, годі, це ж не страшно, Дзін.
Раптом Ісана зрозумів, що йому щонайперше треба зробити. Вставши похапцем з просякнутого його та Інаго потом матраца, він одяг сорочку та штани. Над Дзіном, який ніяк не міг заспокоїтися, стояла Інаго, і він бачив її прекрасні довгасті груди.
— Принаймні скажу Тамакіті про слух Дзіна, — проговорив Ісана, силою змушуючи себе відірватися від захопливого видовища.
Незважаючи на те, що на третьому поверсі також був режим світломаскування, тому кімната освітлювалася лише лампочкою, що горіла на гвинтових сходах, однак Ісана одразу побачив, що коїться всередині. У ніздрі вдарив сухий запах порохового диму, і Ісана, пригадавши нещодавній запах спітнілих тіл та геніталій, подумав: як же давно це було. Запах пороху йшов від Тамакіті та Такакі, які вдивлялися у далечінь крізь щілину в бійниці. Такий самий запах відчувався і навколо радиста у навушниках, який сидів у темному кутку, припавши до шкали радіоприймача. Помітивши, що Ісана наблизився до бійниці між Такакі та Тамакіті, Такакі застеріг його:
— Обережно, скла в бійницях немає.
І дійсно, шибки у бійницях були вийняті, і крізь них всередину проникало прохолодне нічне повітря, яке Ісана здалося передвісником куль, що можуть полетіти йому в лоба.
— Шибки там довго не затримались би. Помітивши чиюсь тінь, супротивник міг би поцілити в когось у сховищі. Хоча не схоже, щоб вони вже отримали накази стріляти.
Тамакіті говорив спокійним і холодним тоном. Це були слова впевненого в собі, дорослого чоловіка. Оскільки по сховищу ще не стріляли, то постріли, які чув Ісана, належали Тамакіті. І ці постріли якось миттєво зробили його дорослішим. Тепер він не виглядав хуліганом, якому подобається бавитися зі зброєю. Ісана подивився на автомат, що стояв дулом угору біля правого коліна Тамакіті. В ранкових сутінках приклад та ложа поблискували червоним глянцем, а ствол і магазин відливали темним металом. Ліворуч від Тамакіті лежала ганчірка, щоб начищати зброю, та бляшанка із мастилом. Схоже, що, сидячи всю ніч на варті, він займався тим, що натирав зброю.
— Дві години тридцять хвилин, — сповістив радист і занурився у свою роботу, вочевидь намагаючись спіймати сигнал нічних новин.
— Якщо у найближчі півгодини нічого не станеться, це означатиме, що вони вирішили вичікувати до ранку, — сказав Тамакіті, зітхнувши.
— Тамакіті розбив прожектори на поліцейській машині спецназу, — сказав Такакі, відводячи голову від бійниці. — Два постріли — два прожектори. А вони досі не відреагували.
— Рівно о другій поліцейські увімкнули прожектори на своїй машині, що ховалася неподалік у темряві, — пояснив Тамакіті. — Схоже, хотіли перевірити, чи зможуть вони вирахувати нас, якщо ми захочемо повтікати вночі. В один я влучив, і вони одразу вимкнули другий, а через три хвилини знов увімкнули, ну, і я його також розбив.
— А ви чули звук битого скла?
— Сто відсотків — влучив. Відстань до машини — метрів сто п’ятдесят, — сказав Тамакіті. — Ці автомати відомі своєю точністю на весь світ. Солдат також про це говорив. А він не хто-небудь, а солдат сил самооборони…
Ісана знову подивився у темряву крізь бійницю. Десь там стоїть машина з розбитим прожектором, а в ній солдати, розлючені таким нахабством…
— На жодній станції про нас нічого не кажуть. На цю хвилину ніяких екстрених повідомлень, — сказав радист.
— Схоже, що поки не стане відомо про облогу, вони будуть забороняти будь-які повідомлення, — сказав Тамакіті. — Однак на ранок усі радіостанції тільки й базікатимуть про облогу фортеці. Тепер-то вони знають, що у сховищі засіли люди, які будуть відстрілюватися з автоматів.
— Схоже, що так, — погодився радист.
— Тепер, коли в них розбиті прожектори, до ранку вони нічого не робитимуть, — сказав Такакі. — Чекатимуть, поки прибудуть кореспонденти. Так що, думаю, ми можемо трохи поспати. Влучивши в їхній прожектор, ти продемонстрував їм рішучість та професійні здібності Вільних мореплавців. Все, до ранку стріляти не треба.
— Не буду, — задумливо відповів Тамакіті. — Тепер я хочу вистрілити так, щоб моя куля влучила у людину. Інакше навіщо вона потрібна, ця зброя…
Частина 19
В китовому череві
Ісана так і не встиг застерегти хлопців, щоб не забували про вразливість Дзінового слуху, як у кімнату влетів Червоновидий із стурбованим червоним обличчям.
— Четверо наших молодших школярів виявилися зрадниками, — в його голосі лунала не властива йому грубість та зневага до молодших членів команди. — Спочатку вони під приводом того, що їм жарко, попросилися спати у підвалі, а тепер, почувши постріли, кажуть, що хочуть піти зі сховища. Доктор намагається їх якось умовити, але…
Важко дихаючи, Червоновидий сів на підлогу біля Тамакіті, який продовжував спокійно дивитися крізь бійницю у темряву, поклавши автомат на коліна. Всім своїм виглядом він показував, що цю справу вирішувати не йому, а Такакі. Той знову сів, підібрав з підлоги дві гільзи і, затиснувши їх поміж пальцями, мовчки їх роздивлявся. Тишу порушив звук, схожий на булькання дрібних крабів, який виявився гомоном, що лунав із знятих радистом навушників. Ісана відчув, як кров холоне в його жилах і до горла підступає нудота.
— Вони не зрадники, вони просто відступники, — сказав, занурений у свої роздуми Такакі. — Щось на кшталт матросів, що полишили корабель.
Такакі знову замовк, і замість нього заговорив Тамакіті:
— Ти кажеш, що Доктор їх вмовляє, однак він же не погрожує їм зброєю? А зброя від них далеко? — спитав він спокійним голосом.
— Склад зброї якраз і знаходиться біля їхніх койок, — відповів Червоновидий.
— В такому разі краще їх випустити. Нехай ідуть, а вслід я їм пошлю автоматну чергу.
— Ти вже геть схибнувся на вбивствах! — сказав Такакі. — Навіщо по них стріляти? Вони просто хочуть зійти з корабля. В нас тут не якась там секта. І правих чи неправих тут немає. Це не привід для вбивства. Різниця між тими, хто залишається на кораблі, і тими, хто його полишає, в тому, що одні плекають мрію про свій корабель, а в інших ці мрії розвіюються.
— Ну, тоді скажи мені, а навіщо ми вбили Приплюснутого? — скинувся Тамакіті, знімаючи свою маску холоднокровності.
— Смерть Приплюснутого на моїй совісті, — сказав Такакі. — А точніше, на моїй і його совісті. Заради своїх марень він втягнув нас у це лінчування і вимагав, щоб ми його стратили, і, врешті-решт, я пішов на це. А в результаті я сам почав чіткіше бачити свою мрію. Однак для чого вбивати тих, хто полишив мрію про Вільних Мореплавців? Ні до того, ні після я не хотів і не хочу нікого вбивати.
— І тих, хто вишикувався там, очікуючи сигналу атаки, ти також не хочеш вбивати?
— Якби можна було обійтися без вбивств, я би обійшовся. Однак вони прийшли, щоб зруйнувати нашу мрію, і тому тим, хто продовжує плекати свою мрію, не залишається іншого виходу, як чинити спротив.