Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 99)
— Коли б стався землетрус, ми б нищили машини тих, хто сильніший, щоб урівноважити шанси всіх, хто рятуватиметься від лиха, — сказав Тамакіті. — Ми були б чимось на кшталт рятувальної бригади. Мерзотники, все перевернули з ніг на голову! А може, хлопці, яких заарештували, дали неправдиві покази?
— Не було в нас такого наміру рятувати слабкіших людей, — сказав Такакі понуро. — А розбивати машини ми планували тільки для того, щоб скоріше дістатися до свого корабля. Подумай сам, якби тебе допитували поліцейські, що б ти їм сказав? Якби тебе почали бити, ти б також погодився сказати, що їх більше влаштовує. Сказав би, що в разі землетрусу хотіли розбивати машини, щоб помститися суспільству.
— У нас тепер два спеціалісти зі слів? — іронічно сказав Тамакіті.
— Головне, що в нас спеціаліст зі стрільби лише один, — сказав серйозно Такакі. — Ти ще зовсім не відпочивав. Давай-но поїж чогось і трохи поспи.
— Тільки не почніть стріляти, коли мене не буде. Ми зможемо їх утримувати, поки будемо стріляти без промаху.
— Гаразд, якщо треба буде когось застрелити, ми тебе обов’язково покличемо, — запевнив його Такакі. — Дивна людина. Навіть їсти не погоджується, аж поки не переконається, що ніхто, окрім нього, не стрілятиме по людях.
Залишившись вартувати, Ісана з напруженням вдивлявся крізь бійницю. На ясному небі яскраво світило сонце, від якого розходилися білі промені і вдарялися об загороджувальні щити. Людей не було видно. Користуватися біноклем Тамакіті заборонив, пояснивши це тим, що лінзи можуть привернути увагу снайперів. Однак і без бінокля було очевидно, що за щитами ховаються озброєні та одягнені у бронежилети й каски бійці, а в машинах сидять снайпери професійного ґатунку, які можуть виступати на Олімпійських іграх. Окрім людей, що ховалися, нікого не було видно, і через це увесь пейзаж здавався сюрреалістичним, схожим на страхітливий сон з дитинства. Незважаючи на те, що світило яскраве сонце, все навколо було якимось підозрілим і сумнівним. Навіть дерева…
Раптом Ісана охопило відчуття, що весь світ став щільним і непроникним, всі тріщини і щілини в ньому ретельно законопачені марлею з того боку. І при цьому залишалося відчуття наявності світу у всіх деталях. Ісана стало недобре, і він вкрився потом.
— Щось сталося? — спитав Такакі.
— Ні, нічого особливого, — невпевнено відповів Ісана. — Я знав, що там ховаються люди, однак зараз уперше відчув це всім тілом.
Такакі з рішучістю практичної людини взяв бінокль і, відійшовши на тридцять сантиметрів, підніс його до очей.
— Є, бачу. Копошаться там, наче комахи. Так і кишить ними. Замаскувалися, щоб ми не поцілили їх. Визирнуть одним оком і знову ховаються… Чого дивишся, га? Вони скоріше на мокриць-циклопів схожі. А може, відтоді, як ми зачинилися тут, зі світом сталася страшна катастрофа, і всі, окрім нас, перетворилися на однооких мокриць?
Ісана взяв у Такакі бінокль і знову подивився на осяяний сонцем зовнішній світ. На перший погляд, заросла літньою травою долина виглядала, як раніше. Великі поліцейські машини та ряди щитів по обидва боки також залишалися на своїх місцях. Однак колишня кіностудія перетворилася у звалище залізних балок, дерев’яних дощок та залізобетонних уламків. Серед цих барикад височіла гора каміння та бетонних брусів, які блищали на сонці, немов льодяний будинок ескімосів. Серед звалища то тут, то там виглядали одноокі. У деяких з них око було прикрите фотокамерою. Як тільки зникав один одноокий, одразу визирав інший. Це безперервне миготіння однооких не давало можливості визначити, скільки їх там засіло. Їхня метушня нагадувала рух кров’яних тілець під мікроскопом. А на передньому плані, дотримуючись якогось безсистемного руху, були поліцейські у темно-сірому одязі, з голови до колін прикриті щитами. Ці одноокі прагнули не показувати свою неготовність.
Ісана поклав бінокль на підлогу, і погляд його впав на автомат, який полишив Тамакіті. Його охопило палке бажання вистрілити з нього у метушню однооких кров’яних тілець…
Однак відповідальний за зброю Команди Вільних Мореплавців, який немовби вгадав наміри Ісана, так і не поспавши, знову повернувся назад. Не встиг Ісана торкнутися автомата, як Тамакіті, підійшовши ззаду, взяв його в руки. Іншою рукою він узяв бінокль і, ставши на коліна, почав дивитися крізь бійницю. Помітивши об’єкт, який міг би стати його мішенню, Тамакіті швидко опустив бінокль на підлогу, поклав на залізобетонне підвіконня бійниці дуло автомата і став цілитися.
— Поліцейська машина почала розвертатися у наш бік. Вони що, думають, що нас вже можна не боятися? Підстрелити водія нам не завадить. Тим більше, що Дзін та Інаго в підвалі.
Тамакіті підніс червоний приклад до щоки, його спокійне та зосереджене обличчя стало схожим на обличчя Боя, наче вони були рідними братами. Нібито намагаючись щось пригадати, він зібрався і вистрелив. Швидко поклавши автомат, Тамакіті притиснувся до стіни і визирнув через другу бійницю. Перед пострілом Ісана приклав до вух руки, але все одно почув гучний тріск. Ісана спостерігав за рвучкими, проте точними рухами Тамакіті. На плечі та шиї хлопця проступив червоний слід від приклада.
— Не знаю, на смерть чи ні, але в ціль куля влучила. Вікно розбите. Спецназівці, прикрившись щитами, намагаються витягнути водія з машини. Я цілився нижче вуха, між каскою та бронежилетом. Однак поки що не знаю, чи влучив…
З цими словами Тамакіті передав бінокль Такакі. Ісана дивився на почервоніле обличчя Тамакіті, який важко дихав. Пляма на його шиї вже зійшла. Такакі передав бінокль Ісана, але він відмовився. Тамакіті лише глянув на нього й одразу відвів очі. Серед Вільних Мореплавців це була єдина людина, яка відчувала себе безпосереднім учасником бойових дій. Над сховищем почувся гуркіт гелікоптера.
— Непогано було б підбити гвинтокрил — для профілактики, — сказав Тамакіті. — Щоправда, не встигнеш вилізти на дах, як тебе одразу підстрелять.
— Досить і машини, — сказав Такакі. — Гвинтокрил збивати немає потреби. Гадаю, тепер вони вже не скоро підуть у наступ. Якщо не збираєшся спати, то пішли поїмо що-небудь. На варті стане хтось інший.
«Нічого собі шлунки у цих хлопців», — подумав Ісана. Щоправда, він і сам відчував, що міг би щось з’їсти. Схоже, вони всі вже поступово звикли до цієї маленької війни.
Впродовж ранку супротивник ніяк не давав про себе знати. Хіба що зграї репортерів стали щільнішими. І це при тому, що роззяв розігнали… Над сховищем кружляло вже зо три гелікоптери: якийсь із них належав муніципальній поліції, інші — видавничим компаніям. Знову настала черга Тамакіті та Ісана. Пильнуючи з бійниці, Ісана не бачив ані людей, ані тварин. Його стомлені від сліпучого сонця очі спостерігали лише покинуту місцевість, наповнену густими тінями. Але при цьому все навколо було у русі. Вітер ворушив траву та листя на деревах. Коливалися тіні, і, здавалося, що каміння також рухається. Все, здавалося, самовільно рухається. Вишня перед сховищем, наче слониха, неслася вперед. Її густа чорна крона у пориві люті оскаженіло скидалася на палаюче сонце.
— Ой! — мимоволі вирвалося у Тамакіті.
Перед очима вартових виросла стіна блідо-голубого скляного волокна, яке було всіяне сріблястими кульками. Зі схилу за сховищем потужними струменями лилася вода. У суцільному потоці грали на сонці маленькі сріблясті рибки.
— Поганці… — сказав Тамакіті. Було видно, що раптова злива справила на нього враження. — Притягнули брандспойти. Атакувати стережуться, тому вирішили спробувати пожежну техніку.
Тамакіті притиснувся до стіни біля бійниці і глянув збоку вниз. Ісана також подивився вниз. Від сховища вздовж порослого травою схилу тягнулася стежка, яку протоптали (сто років тому!) вони із Дзіном. У невеличких калюжах стояла вода, у якій відображалося сонячне сяйво. По краях калюж виблискували мінеральні скалки, а всередині вода була прозоро-голубою. Калюжі притягували до себе погляд і серце Ісана.
— А може, тут родовище срібної руди? — сказав Тамакіті, мружачись від яскравого сяйва. — В дитинстві я роздивлявся (він не сказав — читав) геологічний довідник, і потім мені весь час кортіло знайти якесь родовище. Я знав, що в місті мені нічого не вдасться знайти, але все блискуче страшенно привертало мою увагу. А коли я потрапляв у гори, то від захоплення мені аж у вухах дзвеніло. Дивлячись на це сяйво внизу, я пригадав про своє захоплення, і якесь дивне відчуття мене охопило: звичайно, це просто калюжі, та мені здається, що то блищить срібна руда. І от зараз, навіть якщо це виявиться просто калюжами, я не шкодуватиму, бо я знаю, що це справжні срібні скалки.