Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 100)

— Зараз?

— Зараз. Адже зараз я не можу спуститися і переконатися, що то просто калюжі, бо мене просто вб’ють.

Ісана подивився на срібні скалки Тамакіті, і йому захотілося, щоб сонце якомога довше не висушувало калюжі.

— Тамакіті, треба якось забезпечити захист тилу, — сказав Такакі, заходячи до кімнати з американською гвинтівкою на плечі. — Якщо радіо не розказує нічого нового, треба спробувати щось придумати. Що там кажуть?

Однак радист, скрутившись калачиком, сумирно спав біля своєї рації. Ноги в нього були такими ж червоними та довгими, як у звареної креветки, і нагадували джерело енергії, що підживлювало його невпинну діяльність. Це джерело і підтримувало його впродовж усієї ночі, поки він порався зі своєю рацією. Схоже, він і справді був корисним працівником на човновій станції.

— Якщо вже радист покинув свою рацію, то можна бути певним, що нічого нового по радіо не повідомляють, — сказав Такакі. — Ну то як, Тамакіті, що будемо робити?

— Є лише один спосіб. Щоправда, не знаю, чи вийде…

— Давай спробуємо, — одразу відреагував Такакі.

— Для вилазки нам необхідно буде дві гранати. Третю ми вкинемо, щоб зупинити натиск техніки, а останню я думав приберегти для фінального бою, щоб підбадьорити наш бойовий дух, — Тамакіті повернувся до Ісана. — Ви нам розказували про вибухову силу атомної бомби, пам’ятаєте? А можна ці розрахунки перенести на ручні гранати?

— Ти питаєш, чи збільшиться потужність вибуху, якщо підірвати одразу дві гранати? Так, думаю, вибухова сила збільшиться вдвічі.

— Добре. Спробую підірвати одразу дві гранати, — сказав Тамакіті. — Закину їх на схил позаду сховища. Принаймні спробую зробити так, щоб їх було видно звідси.

— А схил не посунеться на нас від такого потужного вибуху? А то візьме і завалить все сховище, — сказав Такакі.

— Будівля достатньо міцна, невеличкий зсув ґрунту має витримати, — сказав Тамакіті. — Я тільки не знаю, як перенесе вибух Дзін?

— Ви посидите разом із Дзіном у підвалі, — розпорядився Такакі. — Назовні піде один Тамакіті, а ми з радистом розберемо барикаду, а потім знову швидко забарикадуємось. Думаю, вдвох ми впораємося.

— Впорається і один хтось, — сказав радист, одягаючи знову навушники.

— Збігаю за гранатами, — збуджено сказав Тамакіті і побіг крученими сходами вниз.

— Тільки б не підстрелили його, — сказав Ісана. — Навіть якщо поліцейські і повірили у нашу версію із заручниками, однак, побачивши на даху людину із гранатами в руках, навряд чи вони подумають, що це заручник.

— Тамакіті — дуже обачний боєць, — відповів Такакі. — Ще коли він був у банді мотоциклістів, то жодного разу не дістав серйозних ушкоджень.

Ісана спустився на перший поверх і почув джеркотіння пташиних голосів, що лилося з бункера, бо Тамакіті не зачинив за собою кришку люка. У бункері Дзін слухав магнітофон. Червоновидий сидів у заповненому пташиним співом просторі і щось малював. Коли Ісана заглянув йому через плече, той підхопився і почервонів, як підліток, якого зненацька заскочили. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому була намальована схема двощоглового корабля, а внизу наводилися детальні пояснення та технічні характеристики.

— Розписую всі дані корабля, який нам потрібен, — долаючи ніяковість, сказав Червоновидий.

— Правильно, це нам дуже знадобиться, — сказав Ісана.

З люка показалася голова, а потім плечі і торс сповненого натхнення Тамакіті. В руках він тримав два пластикові пакети, в яких було щось важке. Тримав він їх з такою обережністю, наче то були не гранати, а пляшки із запальною сумішшю.

— Через десять хвилин іду в бій. Зачиніть кришку люка, коли залізете в бункер, — сказав він діловито.

— Ти, головне, не впусти їх у приміщення, — спробував було поглузувати Червоновидий, але Тамакіті навіть не глянув у його бік.

Ісана та Червоновидий, наче рятуючись від бомбардування, спустилися у бункер і зачинили за собою кришку. Слухаючи плівку, Дзін тихенько промовляв назви птахів. Раніше, слухаючи птахів і даючи їм назви, Дзін залишався у межах створеного ним простору. Але тепер він знайомив з різними птахами Інаго, яка уважно вдивлялася в його обличчя.

— А це земляний дрізд, а це дрімлюга, — підбадьорював Дзін Інаго, яка наче заблукала у нічному лісі. — А це сова, а це голконога сова, а це погонич…

Особливої уваги до Ісана, який спустився у бункер, Дзін не виявив. Інаго також, спіймавши погляд Ісана, засоромилася, але теж не обернулася.

— Дзін — справжній спеціаліст із птахів…

— А ви зате спеціалісти з кораблів. Он як усе тут облаштували…

— Перед тим, як робити креслення, ми вирішили спочатку подивитися на кубрик в реальному вигляді, от і облаштували тут все так, як має бути на кораблі, — пояснив Червоновидий. — А інакше не уявиш собі, що нам потрібно. Я прийшов до висновку, що нам підійде модифіковане рибальське судно з мотором, завдовжки п’ятнадцять метрів, водотоннажністю у п’ятнадцять тонн. Приміщення бункера як кубрик відповідає таким розмірам корабля. Тут може поміститися з десяток матросів.

— Модифіковане рибальське судно? Шхуна, що стояла у павільйоні кіностудії, справляла більш романтичне враження.

— Спочатку ми думали, що нам потрібен вітрильник, тому вчилися керувати таким кораблем, але зараз, враховуючи цілі і завдання Команди, найбільш практичним для нас буде модифіковане рибальське судно.

— Це добре, що ви мислите реалістично, — висловив своє захоплення Ісана.

В кутку біля газової плити та маленької мийки навшпиньках сидів Доктор і розкладав продукти. Схоже, він підмінив Інаго, яка почала займатися Дзіном.

— Що, чогось не вистачає? — спитав Ісана, дочекавшись паузи між пташиними голосами.

— Ні, все гаразд, — задоволено сказав Доктор. — Правильно зробили, що придбали консервований шпинат та капусту. Дуже корисні продукти. Консерви, які достатньо лише закип’ятити — зручна річ. Хай там як, а людство ще довго протримається. До речі, а як у нас із водою? Водогін можуть перекрити в будь-який момент.

— Так, справді, треба набрати хоча б у пластикове відро, — вперше заговорила Інаго, відколи з’явився Ісана.

Однак розмова якось сама собою припинилася. Всі в бункері замовкли і раз у раз дивилися на настінний годинник. І лише Дзін не відчував дискомфорту і продовжував говорити:

— А це сірий личинкоїд, а це жайворонок, а це райська мухоловка, а це гірська трясогузка…

Пролунали два вибухи, які злилися в один, наче дві краплі, що сповзають по стіні вниз. Бункер хитнуло, наче стовбур могутнього дерева. Плівка продовжувала крутитися, однак Дзін простягнув до Інаго руки, на яких ще не зійшли плями від висипки. Однак Інаго в пошуках підтримки повернула обличчя до Ісана.

— Ну, чого ти? Давай, Дзін. Навчи мене ще. Називай, це хто? — намагалася вона підбадьорити Дзіна.

— А це чекан, а це синьохвістка, а це завирушка, — знову заговорив Дзін, трусячись усім тілом.

Ісана, Червоновидий та Доктор піднялися по драбині нагору і зачинили кришкою люка голоси птахів та голос Дзіна. Було чутно, як об тильну стіну сховища вдаряється каміння та грудки землі, що летіли десь згори. Раптом з’явився Тамакіті, який збігав крученими сходами, притримуючи автомат, який висів у нього на плечі дулом вниз. Вискочивши у передпокій, він притиснув плечем вхідні двері і, перевівши дух, закричав хриплим голосом:

— Сховайтесь нагорі! Доктор та Червоновидий, ви допоможете мені.

Тамакіті перехопив автомат так, щоб можна було стріляти не цілячись, і відчинив лівою рукою двері.

— Швидко йдіть нагору, ви ж заручник!

Піднімаючись нагору, Ісана почув, що на третьому поверсі хтось говорить. Він упізнав голос Такакі, але слів розібрати не зміг. Такакі щось вигукував, припавши до бійниці. Поруч стояв радист і перевіряв, чи заряджена гвинтівка. Ісана визирнув у сусідню бійницю. Перед ним відкрилося комічне і разом з тим грандіозне видовище. Праворуч від сховища лежала перевернута на бік поліцейська машина, яка нагадувала поваленого носорога. Перед машиною стояв, наче паралізований, поліцейський у повній амуніції. Він хотів побігти в бік поліцейських машин та шеренг бійців із щитами, однак не міг зрушити з місця, адже, з одного боку, страшився, що відстань надто велика, а з другого — його не пускав Такакі, який вигукував на його адресу погрози.

— Операція пройшла успішно, — сказав радист, передаючи гвинтівку Такакі.

Такакі висунув у бійницю гвинтівку і вистрілив кудись униз. Наче відлунням цього пострілу, пролунали декілька пострілів, і по стінах сховища застукотіли кулі. Відлітаючи від стін, кулі та скалки бетону сипалися на покриту шоломом голову поліцейського, який спочатку був схожий на оглушену рибу. Скоріш за все, це був водій машини, що перевернулася. Врешті-решт, він вийшов із шокового стану і, повернувшись кругом, притиснув лікті до боків і побіг у бік сховища.

— Готово! — скрикнув збуджений Такакі, наче мисливський собака, що загнав звіра.

Із червоним від напруги обличчям він у якомусь піднесенні побіг униз. Полоненого впустили і одразу зачинили за ним двері. Потім почулося, що з полоненим щось робили, однак не було схоже, що поліцейський чинив якийсь спротив. Через деякий час почулися цілком розбірливі вигуки:

— Д-дурнііі!

У першу букву він вклав стільки сили, що вона аж дзвеніла від напруги, а останній голосний виходив у нього до неможливого протяжним. Здавалося, що слово «дурні» мало вмістити все обурення, яке він на той момент відчував. При цьому викрикував він це слово глузливо та осудливо. Поліцейський продовжував вигукувати одне слово, яке виражало його реакцію на те, що його поставили перед дулами автоматів і намагаються завдати йому ушкоджень.