Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 102)
— Спочатку вони кидали димові шашки та стріляли кулями зі сльозоточивим газом з боку схилу, і я їх добре бачив. Однак куля потрапила у шибку, і вона вся розтріскалася, так що тепер нічого не видно.
Тамакіті виліз на стіл, щоб роздивитися, у якому стані шибка.
— Це міцне скло, однак тепер вистачить одного влучання — і шибці кінець. Навіть якщо стрілятимуть газовою кулею, — сказав Тамакіті. — Треба якомога скоріше закласти бійницю бетонними уламками. У передпокої звалено чимало бетонних балок різної довжини…
Ісана, як молодий солдат, який нарешті отримав справжній наказ, побіг униз за бетонними уламками. На сходах сидів Червоновидий і пильно вдивлявся крізь бійницю, хоча все навколо було оповито білим димом. Побачивши Ісана, який хутко збігав униз, Червоновидий також пожвавішав.
— У мене немає ніякого для тебе наказу, — пояснив Ісана. — Я за уламками бетону, щоб закласти бійницю. В них стоять подвійні шибки, але виявилось, що пробити їх не так уже й складно, так що стережися прямого влучання.
— Гаразд. На такій висоті у бійницю влучити нічого не варто. Ми їх так налякали гранатами, що, думаю, вони не скоро наважаться підступитися до головного входу. Яке ж усе-таки незручне місце мені дісталося. І рушниця, правду кажучи, мені тут зовсім ні до чого…
— Нічого не поробиш, у кожного свої обов’язки. Мене-от відправили за уламками…
У передпокої перед дверима було чимало залізобетонних уламків. Ісана підібрав декілька шматків необхідного розміру, а також взяв кілька балок, з яких стирчав залізний дріт, за який було зручно щось чіпляти. За стінами сховища лунала канонада, і було чутно, як від стін відлітають скалки та кулі. Однак навряд чи звуки цього розгардіяшу проникали всередину бункера. Вентиляцію там влаштовано таким чином, що поки не увімкнено систему фільтрування радіоактивного попелу, вентиляція не забирає повітря ззовні. І якою б щільною стіною не оточував сховище сльозоточивий газ, у бункер він не потрапить.
Нагорі всі, включаючи найдосвідченішого снайпера, відчували тягар очікування, поки розвіється білий морок навколо. Тамакіті почав дратуватися і, незважаючи на спроби Такакі стримати його, порушив своє слово і виставив дуло автомата у бійницю. І лише радист не звертав уваги ні на білий туман, ні на постріли, а, повернувшись до своєї рації, занурився у роботу. Надівши навушники, він відгородився від реальності і реагував лише на сигнали, що приносили радіохвилі.
— Машини спецназу скоро рушать прямо в бік сховища. Солдати будуть ховатися позаду машин. Однак не схоже, що вони збираються атакувати сховище, — передав він зміст вловленого ним у радіохвилях.
— А на яку відстань збираються наблизитися, не говорять? — спитав Тамакіті.
— Зараз я слухаю репортаж, який ведуть журналісти, що перебувають позаду військ спецназу. Думаю, що їм відомо, на яку відстань наблизяться машини, однак не говорять. Певно, їм заборонили.
— А може, вони передають це, щоб відвернути нашу увагу? А насправді зараз готуються кинути усі сили на взяття сховища? — припустив Такакі.
Радист був налаштований лише передавати інформацію, яку він вловлював на радіохвилях, тому мовчки почав крутити ручки, намагаючись перехопити розмови поліцейських.
Доктор вирішив запобігти потраплянню сльозоточивого газу крізь балконні двері, в яких також було розбите скло, тому взявся затикати ковдрами щілини між уламками бетонних барикад. Дах сховища вже був усіяний кулями із сльозоточивим газом. Ісана також намагався забарикадувати бійницю з розбитою шибкою і поставив собі завдання скласти перегородку, використавши принаймні п’ять бетонних блоків.
Вітер поступово розганяв дим, і в білій завісі вже почали з’являтися прогалини. Тамакіті зробив три постріли поспіль. Ісана здригнувся від пострілу, який наче вдарив його по щоці, і він, як пілот гвинтокрилого літака, підвів голову і крізь тунель в димі побачив ясне небо. По стіні застукотіли кулі у відповідь. Всі сховалися у простінках між бійницями. І лише радист, схилившись над рацією, не звертав уваги на постріли. Білий дим знову щільним кільцем охопив сховище, і супротивник стріляв наосліп, не орієнтуючись, де бійниці.
— Розізлилися. Спецназівці не можуть собі дозволити втрачати рівновагу, — іронічно сказав Такакі.
— Так, судячи з переговорів, розлютилися вони добряче, — сказав радист. — А їхні командири, до речі, всі з юридичною освітою. Токійський університет закінчували. Якийсь безлад там у них почався.
— А про майбутнє поліцейського департаменту вони там не розказують?
— Треба тримати в таємниці те, що ми чуємо їх перемовини, — знову спокійним голосом сказав Тамакіті. — Перша моя куля влучила у командира, що сидів у машині, а дві інших — у водія. Зараз вони метушаться, вставляючи замість шибки щита, тому не можу точно сказати, скількох я поцілив. І дивна річ, вони переживають більше за командира, аніж за своїх же товаришів.
— Розлютилися вони добряче, це факт, — констатував радист. — З їхніх перемовин нічого не зрозуміти, краще послухаю, що передають по телевізійному FM-каналу. Треба тільки уявити собі обстановку. На відміну від радіорепортерів, телевізійні кореспонденти говорять лише основні речі.
— А ти можеш увімкнути так, щоб ми всі слухали трансляцію? — спитав Такакі.
— А навіщо — щоб вони кричали на всю рубку? — сказав радист.
— Ти, головне, скажи, вбито командира чи ні? — сказав Тамакіті.
— Так, повідомляють, що одного з командирів спецназу вбито. Куля потрапила у праве око і вийшла через потилицю, — сказав радист.
— Зрозуміло, чому вони там скаженіють. А на яку відстань збираються підступати? Коли я стріляв, машина стояла за сімдесят-вісімдесят метрів звідси.
— Кажуть, що машина залишається на тому самому місті.
— А вперед просуватися не збираються?
— Диктор нічого не каже, нервує щось. Схоже, що поки що стоятимуть на місці.
— Вони тепер добре засвоїли, що можна від нас очікувати. А на відстані сімдесят-вісімдесят метрів вони тепер можуть закріпитися і тримати оборону. Тепер вони викопають окопи біля машини і притягнуть мішки з піском, а потім почнуть переконувати нас здатися. А врешті-решт, підуть на штурм.
— Зачекай, слідом за повідомленням про смерть спецназівця з’явилося нове повідомлення. Передають інформацію про заручників, — сказав радист. — Усе-таки хтось передав нашу трансляцію засобам масової комунікації. Поліція змушена була офіційно сказати про це… Розказують про вас та Дзіна, тільки чомусь вас називають якимось іншим іменем.
— Справа в тому, що Оокі Ісана — не справжнє моє ім’я.
— Ясно, а то я думав, що це вони з метою дотримання прав заручників називають вас по-іншому. А потім я подумав, що просто помилився. А ще поліція каже, що в нас декілька десятків гранат.
— От і добре. Нам це вигідно, — сказав Такакі. — Це, певно, наші хлопці, яких схопили, розпускають брехливі чутки, щоб допомогти нам.
— І вони на щось згодилися, — сказав Тамакіті спокійним голосом, звертаючись до Ісана.
Тамакіті підійшов перевірити, наскільки міцну барикаду збудував Ісана.
— Як ваші очі? В Червоновидого якісь червоні, щоправда, вони, здається, в нього завжди такі… — запитав Доктор, піднявшись на третій поверх.
Доктор перевіряв усе сховище. Незважаючи на таку велику кількість диму та звуки газових куль, ніхто не відчував ані різі в очах, ані сухості в горлі. Газові кулі потрапили й на дах, і влучали по стінах, однак, схоже, що всередину приміщення газ не проник.
— Добре, що кришка в бункері зачиняється так щільно, — сказав Доктор. — Незручно тільки, що немає з ним зв’язку. Чому не встановили переговорного пристрою?
— Тому що це атомне сховище, — відповів Ісана. — Передбачається, що коли станеться вибух, то всі мешканці мають спуститися у бункер. З ким їм тоді перемовлятися?
— Можливо, й так, — невпевнено сказав Тамакіті. В інших хлопців також вигляд був не надто переконаний.
О пів на одинадцяту розриви димових шашок та стукіт газових куль по стіні раптово припинилися, як раптово припиняється літня злива. Біла завіса почала рідшати, і поступово деінде показувалося сонце. Тамакіті сидів, уперши приклад автомата в коліно, і, витягнувши шию, вглядався крізь бійницю. Такакі відставив рушницю, але бінокль, який висів у нього на шиї, не давав нікому.
— Супротивник зміцнив позиції. Тепер буде досить важко влучити в когось.
— Вони хочуть почати переговори, — сказав Такакі. — Щоправда, переговори обмежаться їхніми закликами кидати зброю, здаватися в полон та відпустити заручників. Їм це треба, щоб виправдатися перед журналістами. Після цього буде штурм. Зрештою, почекаємо.
— Поки не буду впевнений, що влучу, не стрілятиму. Вони цілитимуться у бійниці, так що стережіться.
Радист, як і досі, був зайнятий рацією, а всі інші спостерігали за ворогом, стоячи з боків бійниць.
— Ну що там? Що ви там робите? — почувся голос Червоновидого.
— Спостерігаємо, — крикнув у відповідь Такакі.