Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 101)

— Д-дурнііі! Хіба так робиться революція? Д-дурнііі!

— Ми не збираємося робити ніякої революції. Ми збираємося вийти в море, — спокійно відповідав йому Такакі.

— Д-дурнііі! Хочуть зробити революцію, а своїх же соратників убивають! Д-дурнііі!

— Не розумієш, що тобі кажуть? Не потрібна нам ніяка революція.

— Д-дурнііі! Що ж вам тоді потрібно, якщо ви не хочете революції? Д-дурнііі!

— Нам потрібно вийти в море, — так само розважливо відповідав Такакі.

— Он як? Та ви ж убивці! Що ви коїте? Це ж неподобство! Яка може бути революція, коли у вас совісті немає! Д-дурнііі!

— Знову за своє? Революція нам не потрібна.

Раптом настала тиша. Потім клацнув замок, відчинилися двері і знову зачинилися. Після цього почувся гучний дружний регіт і тупотіння ніг по сходах. Ісана дивився услід полоненому, якого несподівано випустили на свободу. Як і раніше, він біг, притискаючи лікті до тулуба. На ньому був темно-синій шолом, обвисла похідна форма і навіть черевики. Однак біг він із спущеними нижче колін штанами. А на сідницях, які блищали на сонці, червоною фарбою було намальоване велике коло. Поліцейський біг прямо по літній траві, несучи на сідницях державний прапор, який тріпотів у такт його рухам. Лише одного разу він відірвав лікті від боків, щоб поправити шолом, який сповз йому на очі, а потім знову притиснув їх і побіг далі. Всі присутні у рубці Вільні Мореплавці заливалися сміхом. Тамакіті тримав поліцейського під прицілом автомата.

— Нехай тільки спробує прикрити дупу, я йому вмить поцілю прямо у сонце, що сходить! — сказав він зі злістю.

Чоловік із прапором на сідницях продовжував бігти по високій, заллятій сонцем літній траві. Була дев’ята ранку…

Частина 20

В китовому череві (2)

— Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців. Передача ведеться на частоті 450 мегагерц. Усі, хто можуть прийняти наш сигнал, передайте наше повідомлення безпосередньо засобам масової інформації або ж запишіть його на плівку. Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців. Ми готові вказати свої умови щодо видачі заручників. Поліція вже знає, що в нас двоє заручників, один з них — малолітня дитина. Приватна особа, з якою ми хотіли б безпосередньо мати справу, готова прийняти наші умови обміну заручників. Однак поліція свідомо затягує процес. Життя заручників під загрозою, і вся відповідальність за їхню безпеку лежить на поліції. Якщо виникне потреба, ми готові вказати детально наші вимоги і назвати ім’я приватної особи, з якою хотіли б укласти угоду. Трансляцію ми будемо вести лише на цій хвилі. Прийому на цій хвилі немає. Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців…

Радист старанно промовляв текст, написаний Ісана. На випадок, якщо вони не зможуть користуватися радіо, Такакі прилаштовував до бійниці, з якої не вівся обстріл, мегафон. Цей пристрій колись украли молоді члени команди з поліцейської машини під час антивоєнної демонстрації. Доктор тим часом узявся змайструвати якусь перешкоду у бійницях, в яких не було скла, на випадок, якщо спецназ почне використовувати сльозоточивий газ. Завжди стриманий і мовчазний Доктор почав завзято пояснювати членам команди про заходи безпеки проти сльозоточивого газу. Він сказав, що першим ділом треба берегти очі, бо спецназ стріляє снарядами із газом не круто, а горизонтально, з тим щоб газ потрапляв якраз у очі. Доктор склав у чашку нарізаний дольками лимон, яким треба було витирати очі, щойно в них попаде газ. Однак найбільше його турбувало, якщо на шкіру Дзіна, який нещодавно хворів на вітрянку, потрапить хлорацетофенон. Врешті-решт, було вирішено, що, як тільки почнеться газова атака, Інаго із Дзіном одразу мають спуститися в бункер і, незважаючи на те, що відбуватиметься нагорі, не відчиняти ні за яких умов кришку.

Тамакіті стояв на колінах і дивився у бійницю. По обидва боки від нього лежали автомат та бінокль. Такакі з гвинтівкою в руках вів нагляд за правим флангом, а Червоновидий, тримаючи мисливську гвинтівку, з якої колись Бой намагався застрелити Ісана, піднявся на декілька сходинок і спостерігав за тим, що робиться зліва. Двері чорного ходу, що вели з кухні на вулицю, були забарикадовані бетонними балками, але тепер, після вибуху гранат, їх ще й засипало землею, так що не залишалося ні щілинки.

Ісана сидів за столом біля тильної стіни перед бійницею під самою стелею, шибки в якій були залишені, і дивився крізь неї назовні. Певна річ, ніякої зброї в нього не було.

Раніше вигляд з цієї бійниці перекривав порослий рідким чагарником схил, зате зараз, після того як від вибуху двох гранат утворився невеличкий приярок, звідси можна було спостерігати за пагорбом. Схоже, що дві гранати і справді мають достатню вибухову потужність. Хоча, можливо, такі значні ушкодження викликані тим, що при будівництві сховища було порушено природне положення ґрунтів. Тепер на пагорбі було видно розсадник дерев, і Ісана міг спостерігати за щільними рядами молодих дерев камелії та самшиту. Однак вигляд цих рослин, що їх вирощували, наче бройлерних курчат, не привертав уваги Ісана. Значно більше його бентежили викорчувані вибухом молоді дуби — зубчастолисті та пилчасті, а також низький чагарник, — вони дістали значні ушкодження і вже почали сохнути. Я також брав участь у вибуху, який здійняв землю, що тримала ці дерева, отже ніяких причин жити й далі немає. Щоправда, я вже почав помирати, тому прошу вас, не покиньте мене зараз, не обривайте зв’язок із вашим повіреним, — сказав Ісана душам молодих дерев, які були на межі смерті. Промовивши слова: «Я вже почав помирати», Ісана відчув, що душі дерев відреагували на них, нагадавши йому про випадок, який з ним стався незадовго до того, як він оселився у сховищі.

Прийнявши велику кількість наркотичного засобу німецького виробництва — обставина, що перебувала серед інших іронічних обставин тієї депресивної пори, — він взяв у руки щойно нагострену німецьку золінгенівську широку небезпечну бритву. Наркотик мав снодійні властивості, тому він мусив поспішати. Різати він збирався зап’ястки — і це також була обставина, що доліпилася серед інших трагічних обставин тієї депресивної пори, — те місце на руках, де залишилися подряпини від нігтів хлопчика з Балканського півострова. Ейфорійне піднесення від наркотиків підтримувало в ньому відчуття рішучості. Та коли він подивився неуважним поглядом на бритву, піднесену до дрібних прожилок бузкового та голубого кольору, до кремової у малесеньких зморшках шкіри, йому подумалося, що все його тіло, починаючи від зап’ястків, має природну структуру. Коли так, то чи варто знищувати те, що вже і так почало вмирати? Хіба можу я, вже напівмертвий і зотлілий, зруйнувати цю природну структуру? Він відчував, що досить йому заплющити очі, і полоснути по зап’ястку буде неважко, однак через сором він не міг відірватися від цієї природної структури і не міг змусити себе заплющити очі… От і зараз, чітко усвідомлюючи, що він вже почав помирати, Ісана зрозумів, наче на нього найшло видіння, що він не має жодного права викорчовувати із землі дерева. Знищувати природну структуру абсурдно і підло. Ісана знову звернувся до душ молодих дерев, що були на межі загибелі: Роблячи так, ми перетворюємо землю у край мерців, які почнуть творити свавілля, і вже ніхто не зможе їх зупинити. І тиранія людей триватиме й далі…

— Десята година, — оголосив радист, який припинив трансляцію і слухав радіо. — Здається, вони готуються до наступу. Скоро почнуть стріляти, аби прикрити атакуючих, — сказав він підводячись. — Піду скажу Інаго і закрию кришку.

Спочатку Ісана побачив удалині за деревцями камелії та самшиту схожі на птахів чорні фігурки, які рухалися в бік сховища. Ісана наказував собі не заплющувати очі і вдивлявся у рух чорних цяток, аж раптом почулися постріли, і все почало тріщати та гуркотіти, зливаючись в один звук. Наблизившись до стін сховища, бійці випустили товсті стовпи білого диму, який піднімався аж до бійниць, і через мить Ісана вже нічого не міг розгледіти. Не сподіваючись, що біла заволока вмить зникне, Ісана все-таки підніс до шибки руку, щоб протерти скло. Щойно він торкнувся пальцями шибки, як відчув, що по них щось ударило: в бійницю влучив газовий снаряд, який розбив першу шибку і застряг у другій, від чого вона пішла тріщинами, наче вкрилася морозним узором. Якби він наблизив до шибки обличчя, то міг би втратити око. Шукаючи співчуття у душ дерев та китів, Ісана сказав їм: Я не втратив око лише тому, що маю побачити все до кінця, хоч як би огидно мені від цього було. Білий дим тепер оповив усе сховище. Доктор хутко порався біля бійниць, щоб перешкодити потраплянню газу. Тамакіті покірно відійшов і чекав. Такакі, закінчивши прилаштовувати мегафон, стояв із гвинтівкою напереваги.

— Як тільки розвидниться, можна буде зробити два-три постріли, — звернувся Тамакіті до Такакі. — Стріляти всліпу, просто щоб злякати їх, — немає сенсу. Все одно їхній командир сховався за машиною. Коли кожен наш постріл буде влучним, тоді й почнеться справжня війна… А що там позаду? Щось видно?