Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 104)
Раптом почався обстріл. Цього разу стріляли газовими та звичайними кулями з гвинтівок. Тамакіті одразу відповів, на мить висунувшись, щоб прицілитися у шпарину між щитами, однак їхніх снайперів ретельно прикривали щити, так що постріли Тамакіті були марними. Натомість з боку супротивника у розбарикадовану бійницю потрапили дві газові кулі. Тамакіті забрав автомат, і Доктор знову закрив бійницю. Всі у приміщенні тепер проливали безпричинні сльози і кашляли, притискаючи до очей дольки лимона. Якби їх почали прицільно обстрілювати газовими кулями, то довелось би закрити наглухо всі бійниці, і тоді ніякого вогню у відповідь вони не могли дати. А якби у приміщення почали б потрапляти газові кулі, хлопцям довелось би скрутно. А це наводило на думку, що супротивник ще не кинув у бій свої основні сили. Такі висновки справляли гнітюче враження на присутніх, які нічого не могли вдіяти і лише терли очі, чекаючи, поки до них повернеться здатність бачити. І Такакі, і Доктор, і Тамакіті, який припинив відстрілюватися, мовчки слухали, як по стінах стукотять кулі.
— Збили! — сказав радист сповненим жалю голосом. — Збили. Вони збили нашу антену!
Саме це і було основною метою обстрілу, тому що він одразу припинився, і стало тихо. Всі підійшли до рації. Радист відчайдушно крутив ручки, намагаючись налаштувати рацію, однак всі навколо розуміли — серце рації зупинилося. Приймати сигнал і слухати радіо вони могли, але вести трансляцію самим відтепер було неможливо, так само вони не могли більше перехоплювати переговори поліцейських. Якийсь час радист дивився на труп рації, а потім відсунув столик, на якому вона стояла, і розпрямив плечі.
— А що в нас із електрикою?
— Як що? Відімкнута вже давним-давно, — сказав радист так, наче довелося пояснювати елементарні речі бовдурам.
Ісана одразу пригадав, що вставив у магнітофон Дзіна батарейки. Вони автоматично спрацьовували, коли магнітофон відмикали від електрики. Ісана вивчив цей механізм, бо неодноразово користувався ним, коли доводилося залишати Дзіна самого.
— Дотепер рація працювала на батарейках. Вони, видно, зрозуміли це і вирішили знищити антену. От яка їхня відповідь на наші вимоги. Ну хіба не мерзотники?..
Радист відкинувся і заплющив очі. Тільки тепер Ісана зрозумів, що впродовж усього часу він бачив радиста лише в профіль. Зараз він побачив його густі брови, що сходилися на переніссі. По щоках уздовж носа тягнулися дві брудні смужки. Роздуваючи сильні ніздрі, він важко дихав. Очі в нього були заплющені. За стінами сховища знову чулися постріли та бездумні заклики: «
— Піду знайду антену. Треба її полагодити. Цього разу я зроблю її зовсім коротенькою і прилаштую посеред даху, — сказав радист ніяковіючи, однак залишаючись розсердженим.
— Тільки сунешся — одразу пристрелять, — сказав Тамакіті. — І звідси прикрити тебе ми не зможемо.
— Звичайно, не зможете, — сказав радист, не розплющуючи очей. — Там усюди камери, так що навряд чи вони одразу почнуть стріляти у неозброєну людину. Так, може, тільки щоб налякати. А я вибіжу звідси, наче рятуючись, і доберуся до антени.
Всі розуміли, що слова радиста — не більше як самозаспокоєння.
— А навіщо вона потрібна, ця антена? — раптом сказав Такакі. — Навіщо нам щось транслювати? Досить уже! Ми двічі виходили в ефір, і двічі вони нас ігнорували. Налаштуєш антену, а результат буде такий самий.
— Неправда. Нічого вони не ігнорують. Навіщо б їм тоді збивати нашу антену? — сказав радист, демонструючи непохитність. — У те, що вони приймуть наші вимоги і все піде як по маслу, я сам не дуже вірю. Однак ми створили радіостанцію, і навіть із власними позивними. І що тепер? Через якусь антену все відкинути? Якщо отак зупинитися на півдорозі, то, виходить, у нас не радіостанція була, а просто гра в радіо. А я прийшов сюди не в іграшки бавитися, а налаштувати, зокрема, трансляцію. Ненавиджу, коли так виходить…
Радист замовк. Червоними від сльозоточивого газу очима він дивився на балконні двері.
— Всі ж розуміють, що трансляція втратила сенс, — сказав Ісана. — Тоді навіщо знову її налагоджувати, якщо це все одно нічого не дасть?
Радист глянув на нього осудливо і разом з тим зневажливо. А потім він відвів погляд і занурився у себе. Піднявши з підлоги кусачки, він засунув їх за пояс бавовняних шортів і попрямував до барикади перед балконними дверима. Коли він почав відкидати залізобетонні уламки, крізь щілини стало пробиватися сонце. До нього підійшов Тамакіті і заходився йому допомагати.
Низько нахилившись, наче боячись сонячного сяйва, радист вийшов на балкон, абсолютно не звертаючи уваги на те, що коїлося навколо.
Тієї ж миті його ноги скинулися вгору, наче від пориву вітру, потім прогримів постріл, і він упав. Коли він лежав, пролунав ще один постріл. Однак він одразу ж підвівся на ноги. Тамакіті вирішив, що зараз він повернеться назад, і почав робити ще більший отвір у барикаді, але радист зробив крок, потім другий і, пройшовши повз барикаду, піднявся по залізній драбині на дах. Пролунав ще один постріл. Тамакіті повернувся до бійниці, розчистив місце для автомата і дав довгу чергу. Ніякої шкоди супротивнику його постріли не заподіяли. Випускаючи в порожнечу автоматні черги, Тамакіті плакав і нічого не бачив від сліз. По шибці крайньої бійниці, найближчої до драбини, почав збігати струмок світлої крові. Такакі покликав радиста, але відповіді не почув. Радист загинув, і лише кров, що збігала по шибці, свідчила: те, за що він загинув, було не грою у радіо.
Окрім Тамакіті, який ридма ридаючи, як колись Бой, вставляв новий магазин у автомат, всі інші, включаючи Червоновидого, який піднявся нагору, не могли відвести очей від цівки крові на склі.
Ісана краєм вуха почув, як Червоновидий, у такт струменю, який то посилювався, то послаблювався, пошепки повторював:
—
Частина 21
В китовому череві (3)
Перша година — відповіді немає. Лише безкінечний потік одноманітних фраз з машини спецназу. Фрази були ті самі, голос був той самий, однак усе-таки це не був запис, тому що з часом закінчення слів ставали дедалі менш розбірливими. Схоже, у того, хто змушений промовляти це, від утоми почав заплітатися язик. Навіть якщо задні дверцята в машині відчинені, все одно всередині має бути дуже задушливо. Він сидить там в уніформі на своєму місці радиста і потерпає від спеки, повторюючи раз за разом одне й те саме — не дивно, що йому раніше за інших стало зле. Однак дозволити собі зупинитися він не може.
— Я б довірив йому рацію Вільних Мореплавців, — сказав Такакі. — Чимось Приплюснутого нагадує…
— Такого, як Приплюснутий, більше не знайдеш, — непривітно відізвався Тамакіті.
Тамакіті продовжував спостерігати у бійницю, прикриваючи обличчя вітровим склом від мотоцикла. Його мучило те, що вони не можуть забрати радиста до рубки. Він кидав злісні погляди на мегафон, міркуючи, як влаштувати хоча б короткочасне перемир’я. Йому необхідно рівно стільки часу, скільки доведеться витратити, щоб стягнути тіло всередину. Та він розумів, що розпочинати розмову про перемир’я з їхнім монотонним спеціалістом зі слів дещо запізно.
Кожного разу, коли Такакі одягав навушники, Тамакіті напружувався: він чекав, що радіо, яке працювало тепер лише на середніх хвилях, почне якось реагувати на тіло застреленого радиста, яке валяється на даху під спекотним сонцем. Щойно «громадська думка» вказала би, що поліція застрелила неозброєного хлопця і треба хоча б подбати про його тіло, Тамакіті одразу рушив би на дах забирати радиста. Однак Такакі, кожного разу дослухаючись до новин, лише кривився, наче його нудило.
Доктор розрізав окуляри для плавання Червоновидого, зробив їх коротшими і знову склеїв клейкою стрічкою, щоб уберегти очі Дзіна від сльозоточивого газу. Вийнявши з навушників динаміки та набивши їх поролоном, він змайстрував йому також звуконепроникний засіб. Доктор весь час знаходив собі якесь заняття, бо, як корабельний лікар, відчував провину через те, що не зміг надати ніякої медичної допомоги радисту.
Ісана виконував свої обов’язки вартового і, примостившись над сходами, спостерігав за тилом будівлі. Сидіти доводилося, вигнувши шию, бо голова упиралася у стелю. Довго так висидіти було неможливо. Розглядаючи розсадник із саджанцями, Ісана помітив неподалік біле полотно, яке роздувалося від вітру. Самого надпису на полотні він розгледіти не міг, хоча і бачив, що там написані слова чорною тушшю.
— Схоже, жителі прилеглих районів також нас ненавидять, — сказав Ісана Такакі, взявши в нього бінокль.
Повернувшись на свою позицію, він побачив у бінокль, що надпис на полотні адресовано не їм, а поліцейським, і являв собою приклад громадянської нечулості щодо влади. «Панове поліцейські, ми живемо у спокійному районі, і постріли порушують наш спокій!» Ісана посміхнувся і продовжував дивитися у бінокль, поки не затерпла шия. Такакі взяв у нього бінокль і зайняв його місце.
— Який жаль, поліцію ніхто не підтримує, — сказав він, радісно засміявшись. — А сонце припікає дедалі сильніше. Поліцейські стають дедалі більш розлюченими. Якби ми запропонували їм зараз разом узяти штурмом цей район, вони б, певно, погодилися, — не відриваючи очей від бінокля, він звернувся до Тамакіті: — Чуєш, Тамакіті, тут місцеві жаліються у письмовій формі, що постріли заважають їм жити.