Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 105)
— Нічого, скоро з’явиться надпис на кшталт: «Поліцейські, будь ласка, покінчіть скоріше із цими придурками», — відповів Тамакіті.
Ісана, як спеціаліст зі слів, придумав новий проект. Він вирішив також зробити надпис на полотні, який би був зверненням Команди Вільних Мореплавців. Навіть якщо поліція його ігноруватиме, зате засоби масової інформації не зможуть його не помічати. Їхні телекамери одразу наткнуться на плакат. Таким чином Вільні Мореплавці дадуть зрозуміти, що, незважаючи на те, що їхня радіостанція припинила існування, їхні вимоги все одно залишаються тими самими. Ісана приніс стос пелюшок, якими користувався на перших порах, коли вони із Дзіном тільки оселилися у сховищі. Доктор, якому ідея з плакатом сподобалася, взявся зшити пелюшки.
— Невже цього також вчать у медичному?
Доктор відповів, що шити навчився, коли доводилося зшивати вітрила.
Спеціаліст зі слів написав на полотнищі фломастером: «
Одразу почався шквальний вогонь. Уже через хвилину снайпери збили плакат, від нього залишилися лише мотузки, що звисали з бійниці. Гучномовець продовжував проговорювати свій текст. Від спеки поліцейська машина та шеренги щитів починали втрачати чіткі обриси. Земля, яку викидали, коли рили окопи, стала сухою, як пісок. Безперечно, в самих окопах було також сухо і жарко. У сховищі також ставало дедалі жаркіше. О другій з’явилася машина «швидкої допомоги». Вона під’їжджала з боку схилу, намагаючись об’їхати долину, і застрягла у колії, яку зробили самоскиди.
— Водій «швидкої», видно, певен, що ми дотримуємося угоди щодо Червоного Хреста. І це при тому, що на наш один постріл вони відповідають тисячею.
— А ти не думай, це не проста машина. В ній куленепробивні шибки і захищений бензобак, — сказав Тамакіті. — Хай там як, а стріляти по «швидкій» я не збираюся. Досить того, що поліцейські визнали, що в них люди не витримують сонячних ударів, їм і так має бути соромно.
— Якщо їм і справді соромно, то чому б їм не дозволити нам забрати з даху радиста? — сказав Доктор.
— Щодо нас ніякого сорому вони не відчувають. Хіба що віддалене почуття підмоченої репутації в очах суспільства, — сказав Такакі. — А нас вони і за людей не вважають.
Опинившись у безпеці за поліцейською машиною, «швидка допомога» зупинилася, і лікарі почали надавати медичну допомогу. Вони, видно, зрозуміли, що обстрілювати «швидкі» ніхто не буде, тому що з’явилася ще одна машина, яка цього разу вже їхала навпростець. Скільки у них постраждалих від сонячних ударів? А може, це просто обманний маневр, щоб доставити бійцям їжу? Так чи інакше, хоча б деякий час можна було перепочити. Розібравши барикади перед балконними дверима, вони впустили всередину свіже повітря. Якби зараз почався обстріл газовими кулями, їм би було дуже скрутно. Однак не схоже було, що супротивник почне обстріл, видно, подіяло те, що Вільні Мореплавці не чинили перешкод «швидким»).
— Може, взяти прапор із червоним хрестом і вилізти з ним на дах? — запропонував Тамакіті.
— Якщо тебе підстрелять, ми втратимо єдиного снайпера, — сказав Такакі. — В радиста хоча і не було прапора, але було ж очевидно, що він неозброєний. Краще пообідаємо, поки ми ще живі…
Спустившись на кухню, Ісана побачив, що Інаго вже поралася біля плити. Дзін сидів поруч за кухонним столом.
— Привіт, Дзін, як ти? — звернувся до сина Ісана, однак Дзін лише на мить повернув до нього голову і знову продовжив уважно слухати, що говорила Інаго.
— Це звуки гелікоптера… А це голос поліцейського…
— Звуки гелікоптера… Голос поліцейського… — повторював Дзін.
Інаго не стільки хотіла підбадьорити Дзіна, скільки сама намагалася заспокоїтися, слухаючи відлуння власних слів, як колись робив і Ісана, коли його заїдала туга. Вибір страв, які готувала Інаго, був нібито продиктований непевним становищем Команди. Вона не дістала жодної бляшанки консервів, які були розраховані на тривалу облогу. Власне, це було пов’язано із тим, що не можна було користуватися електричною каструлею. Натомість вона наварила величезну кількість вермішелі і поставила на стіл найдорожче з того, що було в їхніх запасах. Мореплавців знову чекав бенкет.
Відкрили бляшанку крабів, і Дзіну дісталася крабова лапа, яку він, взявши великим та вказівним пальцями, ретельно роздивився, а потім з насолодою відправив до рота. Ціла вічність відділяла теперішнього Дзіна, який посміхаючись підносив до очей шматок краба, і того Дзіна, який навідріз відмовлявся від їжі.
— Я лежала в бункері і думала, що все моє життя до вчорашньої ночі було іншим. Тепер я відчуваю, що в мене почалося нове життя.
Дивлячись у її почервонілі очі, Ісана бачив, що в них і справді з’явилася якась нова життєва сила.
Залишивши на варті самого Доктора, вся команда зібралася у вітальні.
— Скільки часу ми вже воюємо? — спитав Такакі, оглянувши всіх присутніх за столом. — Приблизно десять чи дванадцять годин. Непогано для першого бою Команди Вільних Мореплавців. Тепер можна і попоїсти.
Незважаючи на те, що часу було небагато, хлопці їли дуже повільно. Інаго понесла на третій поверх дві порції їжі, і тільки там дізналася, що радист загинув. Повернулася вона із заплаканими очима. Стримуючись, щоб не розпочати говорити про жахливу смерть радиста, аби не налякати Дзіна, дівчина мовчки взялася до їжі. Спостерігаючи за нею, Дзін і собі почав зосереджено жувати вермішель із м’ясним соусом.
— Я тут подумав, роздивляючись крізь бійницю перекинуту поліцейську машину, — порушив мовчання Червоновидий. — Я подумав, що якби вдалося її поставити на колеса, то можна було б вирватися звідси.
— Ну і як ти її перевернеш? Тут без крана не обійдешся. Вона важча навіть за вантажівку, — сказав Такакі.
— Можливо, й так. Найважче — це перевернути її. Ключі від неї у мене — я їх забрав у полоненого.
Червоновидий показав усім ключі від машини. Як і завжди, його обличчя було червоним, однак, можливо, йому було просто жарко. Він хотів поділитися ідеями, що прийшли йому в голову, однак він соромився своїх неймовірних задумів. Але давши волю своїй фантазії, він звернувся до Тамакіті:
— Як думаєш, Тамакіті, а змогли б ми прорватися через їхній кордон цією машиною? Навіть при тому, що ми оточені з усіх боків? Ця машина в них найпотужніша, і якби ми сіли у неї, то були б у рівних умовах.
— Можливо, тільки я не розумію, навіщо нам звідси їхати? — холодно сказав Тамакіті.
— Звичайно, треба почекати, поки вони дадуть нам відповідь. Поки що полишати сховище потреби немає. І якщо вони дадуть нам корабель, то машина нам непотрібна. Просто я думаю, що коли вони чітко дадуть зрозуміти, що незгодні на наші умови, і почнуть знову труїти нас газом, то було б непогано скористатися цим виходом.
— А ти не надто сподіваєшся, що вони дадуть нам корабель, — сказав Тамакіті ще більш байдужим тоном і поклав руку на автомат, який лежав поруч.
— Ну, і як ти збираєшся піднімати перевернуту машину? — спитав Такакі, повертаючись до проблеми.
— Я не кажу, що це цілком можливо, — сказав Червоновидий, ще більше червоніючи. — Якщо влаштувати вибух з боку схилу, що за машиною, то вибухова хвиля, можливо, переверне її назад. Від такого вибуху вона і перевернулася, отже, сили вибуху повинно вистачити.
— Можна спробувати закинути туди гранату, — сказав Такакі.
Тамакіті скинув голову і подивився на Такакі, однак замість нього заговорив Червоновидий:
— Ми не можемо собі дозволити витрачати на цю справу гранати. Хто його знає, чи вийде, а гранати слід берегти.
— Ну, і що ти пропонуєш? — спитав Такакі.
— Я можу дістатися до машини, потім вибрати слушний момент і закласти у підніжжя схилу динаміт, — сказав Червоновидий безтурботним тоном, наче йшлося про якусь забаву.
— Але це просто безглуздя, — глузливо сказав Тамакіті.
— Безглуздя? А те, чим ми займалися досі, було не безглуздям? Тоді я тобі скажу, що вступив у Команду Вільних Мореплавців, бо це безглуздя, і залишився у цьому сховищі, бо це безглуздя. Все це безглуздя мені подобається. Як і тобі, Тамакіті.
— А що як тебе підстрелять, навіть не цілячись, поки ти будеш лізти із динамітом? А що як після вибуху машина не перевернеться — ти ж сам кажеш, що ніякої впевненості немає? А головне, звичайно, — це правильно закласти динаміт і залишитися при цьому живим, — сказав Такакі.
— Певна річ, я не знаю, чи стане машина на колеса, але закласти динаміт я зумію. Всім зрозуміло, що мій план — просто безглуздя, однак саме тому, я думаю, в мене є шанси. В історії людства такі безглузді вчинки і призводили до появи чогось нового.
— Ну, досить-досить, про безглуздя ми вже зрозуміли, — сказав Тамакіті і поморщився. — Виділю тобі динаміт. Треба тільки подумати, скільки його знадобиться… Якщо закладеш надто багато, машину рознесе на шматки, ну і тебе також добряче жбурне…
— Надто безглуздо? — сказав Червоновидий.
Тамакіті, який завжди різко сприймав навіть невинні шпильки з боку Червоновидого, цього разу мовчки встав з-за столу і пішов у бункер по динаміт.
— Поки не зазіхають на його дорогоцінні гранати, він готовий підтримати будь-який план, — тихо промовив Такакі.
— Якби не Тамакіті, поліцейські уже б давно побили нас дубинками і виштовхали звідси геть, — заступився за Тамакіті Червоновидий.