Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 94)

— Будь ласка, складіть все тут, я сходжу візьму таксі, — сказав Ісана, поклавши поруч із чеком майже всі гроші, які щойно отримав від Наобі.

— Таксі? Все це в таксі не влізе, — сказав молодий менеджер, прискіпливо подивившись на Ісана. — Трохи не розрахували, хоча підібрано все дуже ретельно.

— Так, я забувся, що в таксі ще є місця для пасажирів, — сказав Ісана, пошкодувавши, що поруч немає Такакі. Той би зараз миттєво пригнав вантажівку…

— Ми розуміємо, що ви у скрутному становищі. Можемо запропонувати вам доставку від нашого магазину. Тільки, якщо можна, ви також сядете в машину і покажете, куди їхати.

— Дуже вам вдячний…

— Що може бути краще за далеку подорож із приятелями? Якби не робота, я б також кудись подався, — сказав менеджер.

Двоє молодиків понесли пакунки Ісана до машини. Ісана побачив через вікно, що неподалік магазину задом під'їхав фургон. Чому цей чоловік хоче залишити ці гори продуктів? — звернувся Ісана до душ дерев і китів. — Можливо, він боїться мародерів, які з’являться тут, коли вибухне ядерна війна?

— Скажіть, а в такому магазині передбачені якісь заходи на випадок, якщо треба буде захищати продукти від мародерів? — спитав Ісана. — Скажімо, коли настане судний день?

— Ні, ніяких заходів у нас не передбачено. А навіщо? Ми ж живемо у правовій державі… Хоч би і судний день…

Коли покупки Ісана завантажили у фургон, менеджер щось шепнув водієві. Ісана не звернув на це уваги і сів поруч із водієм. Вони їхали автострадою з центру міста у північно-західному напрямку, однак, десь попереду, очевидно, сталася аварія, тому що на їхній стороні була жахлива тягучка, а у протилежному напрямку машини майже не проїжджали. Через спеку, яка цього року прийшла якось надто скоро і несподівано, людей на вулицях майже не було. Саме так виглядатиме місто напередодні ядерної війни. Люди залишать свої речі і повтікають геть з міста, — звернувся Ісана до душ дерев і китів. Ісана думав було сказати це молодому водієві, що сидів поруч, але той явно не був схильний підтримувати бесіду. Відколи Ісана розпочав відлюдницьке життя, він ні з ким не розмовляв, окрім підлітків з команди Такакі, і йому спало на думку, що вся інша молодь має бути схожою на цього водія. З другого боку, можливо, нічого дивного немає в тому, що водій такий насуплений і неговіркий, адже через відчинене вікно вривалося спекотне повітря, насичене вихлопними газами, і на його змоклому обличчі виднілися брудні патьоки. Під звук стогонів Лиходія, які продовжували лунати в його голові, також обливаючись брудним потом, Ісана звернувся до душ дерев і китів.

Як повірений кращих мешканців землі, яких люди намагаються знищити, я зачинився у своєму сховищі із сином і готувався зустріти останній день людства. Як повірений дерев і китів, я готовий був стати свідком загибелі останньої людини. Ми з Дзіном також приречені на загибель, однак мене це ніколи не бентежило. Але тепер, коли я їду через місто, в якому всі вимерли внаслідок ядерної війни, я відчуваю, наскільки привабливим є план Вільних Мореплавців атакувати після Великого Землетрусу машини і знищити їх ущент. Однак я вигадав іще більш ефективний план. Як повірений дерев і китів, я буду мститися людям, бо в цьому і полягає весь смисл мого відлюдницького життя. Я повірений дерев, адже я замість них можу пересуватися по землі, я повірений китів, тому що замість них можу перебувати на суходолі, тим самим я протиставив себе всім іншим людям. І якби зараз машиною керував не цей загальмований хлопець, а хто-небудь з команди Вільних Мореплавців, і сьогодні був кінець світу, ми б протаранили машини, що заважали нам, а потім вискочили б на зустрічну смугу і помчали вперед, караючи людей, які надто пізно подумали про порятунок. І перед тим, як все почне руйнуватися і в небо скинуться вогнища, ми сповістимо голосно, що ми вже близько!..

Через дві години фургон нарешті дістався сховища, і водій, який мовчав усю дорогу, хутко вискочив з кабіни, відчинив двостулкові двері фургона і вивантажив пакунки прямо на узбіччі дороги. Ні Такакі, який мав би стежити за фургоном крізь бійниці, ні інші підлітки чомусь не вийшли допомогти Ісана перенести продукти до сховища. Не вийшов ніхто і тоді, коли фургон зник у серпанку розпеченого неба. Внизу в долині продовжував палати вогонь, і все навколо було вкрите кривавим димом. Поміж уламків та вогнищ снували чоловік десять робітників. Схоже, Такакі наказав нікому не висовуватися, щоб не було зрозуміло, скільки людей переховується всередині бетонного сховища. Безперечно, десь поблизу мали бути поліцейські, тому подібні застережні заходи були цілком доречними. Ісана подумав, що йому також слід бути обачним, коли він носитиме продукти всередину. Він розумів, що всі вони знаходяться в ситуації надзвичайного стану. Десь у глибині свідомості пролунав відгомін застережливих стогонів Лиходія.

Частина 18

Спалахи хтивості (3)

Першим ділом Ісана поклав пакети із цибулею та іншими овочами у коробку з-під локшини і попрямував до сховища. Коли він зупинився перед входом, двері зсередини відчинилися і з’явився Червоновидий, який взяв у Ісана коробку. Поруч стояла Інаго.

— Опівдні, а потім ще о другій та о четвертій приходили поліцейські, — сказала дівчина. — Двері були зачинені, і ми сиділи мовчки. Навіть Дзін не видав ані звуку. Такакі сказав, що поліцейські тепер збиратимуть інформацію по району, і, природно, вирішили навідатися і до сховища, яке завжди викликало у них підозри. Я спостерігала за ними у бійницю, коли вони удруге піднімалися схилом в наш бік, але мені геть не було страшно…

Інаго була вдягнена у бавовняну майку із широким вирізом, яка ледь прикривала груди, та джинси, обрізані трохи нижче колін. Червоновидий та й інші хлопці були в самих плавках та спортивних кепках без козирків. Схоже було, що вони працювали не покладаючи рук. У підземному бункері робота тривала. Ісана пішов за полишеними продуктами. Щоб перенести всі пакунки, йому довелося сходити п’ять разів. Ісана страшився, що будь якої миті на темно-коричневій дорозі можуть з’явитися поліцейські, які, заскочиши його зненацька, зможуть почути, що у сховищі є хтось інший. Було очевидно, що з хлопцями, які поїхали в Ідзу, щоб краще закопати труп Приплюснутого, щось трапилося. Хлопці метушилися, намагаючись перетворити сховище у неприступну фортецю. Всім було зрозуміло, що Ісана привіз продуктів саме задля того, щоб Вільні Мореплавці могли витримати тривалу облогу.

В останньому пакеті було декілька десятків м’ясних консервів — найкоштовніше з усього, що придбав сьогодні Ісана. Паперовий пакет був дуже незручним, і Ісана довелося добряче попотіти, поки він дотягнув його до сховища. Такакі, який спостерігав за Ісана крізь бійницю, спустився вниз і взяв у Ісана останній пакунок.

— Обережно, дуже важкий, — попередив його Ісана. — З приводу корабля я поговорив. Завтра треба буде зателефонувати, щоб дізнатися про результат. Продукти я купив на всякий випадок. Якщо з кораблем нічого не вийде, то ці запаси нам стануть у пригоді, коли доведеться тримати облогу. А якщо в нас буде корабель, ми візьмемо все це із собою.

— Дякую. Мені чи Тамакіті висовуватися досить небезпечно. Дівчата на касах зазвичай читають тижневики і можуть нас упізнати. До того ж, грошей у нас зовсім немає… — сказав відверто Такакі. — Не чіпай, він важкий, — застеріг він Інаго.

— Дзін спить?

— Бавиться у підвалі. Ми перенесли продукти туди, і я, як корабельний кок, маю все перевірити і зробити опис, а Дзін тим часом роздивляється етикетки.

На третьому поверсі почувся звук падіння чогось важкого. Ісана з полегшенням подумав, що Дзін не чує цього гармидеру тільки тому, що він у підвалі з Інаго.

— Підготовка до облоги йде повним ходом, — сказав Такакі, вводячи Ісана в курс справи, і пішов крученими сходами нагору.

— Дзін, я повернувся, — гукнув Ісана крізь люк у підвал і пішов слідом за Такакі.

— Про хлопців, що поїхали в Ідзу, немає жодних новин, ми почали готуватися до облоги.

Грюканину здійняли Тамакіті із хлопцями, які намагалися забарикадувати вихід на балкон на третьому поверсі. Вони завалили отвір залізобетонними кришками від водостічних люків. Віконний отвір вони перегородили залізобетонною балкою, прилаштувавши її таким чином, щоб можна було, взявшись удвох, швидко відсунути її і визирнути назовні, або ж, якщо буде потреба, вилізти на дах.

— Як це вам вдалося понабирати стільки кришок від люків? Добре, що поліція не помітила, — сказав Ісана.

— Ми познімали їх, коли ви були в Ідзу, — спокійно пояснив Тамакіті. — Але це ще не всі. Ті, що залишилися, ми пустимо, щоб забарикадувати центральний вхід та вихід з кухні. В цілому ваше сховище — класна вогнева точка, супротивнику доведеться застосувати лише базуки, щоб якось протистояти нам.

— Я вже якось казав, що це не вогнева точка. І якщо використовувати сховище як вогневу точку, то виникне чимало незручностей, — сказав Ісана, і підлітки, які поралися із кришкою від люка, ніяк йому не заперечували.

Тіло Тамакіті було вкрите краплями поту, які блищали на сонці. Схоже було, що хлопець вже довгий час працював, не зупиняючись, аби перепочити. В дальньому кутку кімнати сидів хлопець, який також був повністю занурений у роботу, однак зовсім іншого типу. Хлопець, якого Ісана упізнав, — він зустрічав його на човновій станції, — намагався налагодити рацію. Це була компактна рація, яка мала функцію прийому та передачі сигналу і включала також всехвильовий радіоприймач. Хлопець сидів у навушниках і з виглядом професіонала зосереджено налагоджував рацію.