Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 93)

— Я також за третій шлях, — рішуче сказав Червоновидий. — Такакі, треба спробувати. Давай я хутко з’їжджу в Ідзу і спробую навести там лад…

— Ти говориш про могилу Приплюснутого? — сказала Інаго. — Думаю, що поліція його ось-ось знайде.

— Я вже послав туди хлопців. На трьох мотоциклах, — сказав Тамакіті.

Такакі та Червоновидий напружено подивилися на нього. Тамакіті не міг приховати своєї радості. Ісана, як і всіх інших, охопило погане передчуття.

— Капітан Команди Вільних Мореплавців і їхнього корабля — Такакі! І керувати має він, — сказала Інаго, звертаючись із докором до всіх, але особливо — до Тамакіті.

— Безперечно, якщо ми справді станемо реальною Командою Вільних Мореплавців.

— Так, тільки б уникнути прокляття Китового дерева, — сказав Такакі із полегшенням, але на його обличчі, обтягнутому схожою на пергамент шкірою, залишалася печать тривоги.

Особливо гостро відчувається надмірність літньої задухи, коли заходиш у приміщення, де працює кондиціонер. Приготувавшись до стогонів, що лунали із сусідньої палати, Ісана спрямував погляд за вікно, звідки було видно велетенські дзелькви, що росли вдалині і виглядали нібито ручними та пригладженими. Такакі знав, про що говорив, коли розказував, що в місті залишилося ще чимало дзелькв. Душі цих дерев зверталися до Ісана і запитували його, чому він залишається таким холодним, слухаючи стогони старого, що вмирає від раку, хоча ці стогони, не виключено, адресовані саме йому? Ісана відповідав їм: Я вже не можу зробити нічого істотного заради Лиходія. Зараз я прийшов сюди заради тих, кому я можу ще якось допомогти. Намагаючись не чути стогонів Лиходія, Ісана терпляче чекав Наобі, сидячи у кімнаті, яка також колись була лікарняною палатою, однак переобладнаною під робочий кабінет. Замість ліжка там стояв стіл, а біля нього коротка софа, на якій сидів зараз Ісана. Нарешті широкими кроками у кабінет увійшла Наобі. На ній була повсякденна блуза та зелений кардиган, а також довга, майже до щиколоток, шерстяна спідниця. Досить незвичне убрання о такій порі року, однак для людини, яка проводить майже весь час у приміщені, де працює кондиціонер, це, певно, цілком нормально. Вона простувала, високо піднявши голову, і лише сівши за стіл, відповіла на привітання Ісана. Триматися таким чином вона навчилася у однієї викладачки, коли навчалася в американському коледжі. На її дитячому обличчі, хоча Наобі була вже жінкою середніх років, був такий самий вираз, як і в її студентські роки. Воно виражало бажання захистити себе. Вічно нерішуча і знервована, молода дівчина була прекрасною мішенню для нападів особистого секретаря Лиходія, який приїздив за кордон навідати свою дочку. Зараз Наобі поводилася, як і до одруження з Ісана і подальшою історією з Дзіном…

— Тепер весь час доводиться стежити за зачіскою та користуватися косметикою, однак, що поробиш, — виборча кампанія… — сказала вона, вловивши погляд Ісана. — А ти, я бачу, також якось погладшав від останнього разу. За тобою хтось доглядає?

— Сам став трохи стежити за собою. Останнім часом почав більше спілкуватися з іншими людьми. За Дзіном також тепер є кому доглянути, — відповів, дещо зніяковівши, Ісана. — А що, Лиходій завжди так стогне?

— Він забороняє, щоб йому давали знеболюючі уколи. Відмовляється навідріз, — сказала із сумом Наобі. — Пацієнти із цієї палати жалілися на його стогони, от і довелося зайняти ще й це приміщення. Зробила собі тут робочий кабінет, щоб даремно не стояв. Для передвиборчої кампанії підходить. Але не дивно, що люди жалілися. А серед лікарів, особливо молодих, зустрічаються справжні циніки. Говорять, наприклад, що стогони батька менше всього виснажують його тіло, і в нього вже виникла звичка стогнати, це вже стало наче як дихання для нього… Однак його не зіб’єш. Боїться морфію, каже, що він може подіяти надто сильно. Таке враження, що батько нізащо не хоче розлучатися зі своїми муками… Не розумію, чому. Смерть може настати ось-ось…

Наобі замовкла, і кімнату наповнили стогони, які і справді здавалися звичними. Ісана занурився у мовчання і звернувся до душ дерев і китів: Лиходій відмовляється від ліків, які б полегшили його біль, і безперервно стогне. Скільки б він не страждав, смерть все одно скоро прийде. Можливо, тому він і відмовляється від знеболюючих ліків. У його стогонах…

— Я вже звикла, але розумію, що розмовляти у супроводі цих звуків досить важко, — сказала Наобі. — В тебе, певно, якась справа? Ти ж прийшов сюди не заради того, щоб провідати батька. Що в тебе?

— Так, дійсно, в мене до тебе досить термінова справа. А його стогнання у цьому випадку мені чути необхідно. Ми із Дзіном зачинилися у сховищі, і це — якийсь глухий кут в нашому житті. Ти сама знаєш, що все це було необхідно заради Дзіна, і ти пам’ятаєш, наскільки нам обом було важко. Я тоді зрозумів, що іншого виходу немає, окрім як усамітнитися, щоб якось повернути Дзіна до життя. На щастя, ми змогли зайняти атомне сховище. Я думаю, що, врешті-решт, це був правильний вибір. Дзін вижив, я знайшов можливість жити далі, і ти також змогла розпочати нове життя. Це було якоюсь основою, розумієш? Щось на кшталт священного паланкіна, що передається з покоління в покоління. Я навіть не сподівався, що все вийде так гарно. І в той день, коли Лиходій прийшов у місце, яке мало стати виходом з глухого кута, і сказав, що на цьому його подаяння закінчуються, він, напевно, так само застогнав, як і зараз…

— Дійсно, так і було. Тепер я також це добре розумію, — сказала Наобі. — А тепер ти вирішив покинути сховище і відлюдницьке життя та повернутися у суспільство?

— Ні, повертатися у суспільство я не хочу. Скоріше навпаки. Однак у мене з’явилося відчуття, що я можу розповісти людям про деякі речі, які я зрозумів за роки свого відлюдницького життя. Щоправда, кандидатуру свою я виставляти не збираюся.

— Сподіваюся, — відреагувала Наобі.

— Так от, я би хотів донести до інших свої думки, і робити це не в межах палати Лиходія… Справа в тому, що я познайомився з молодими людьми, які сповідують ті ж цінності, що і я. Це ті ж люди, яким ти допомогла пожити в Ідзу. Нещодавно в нас з’явився один задум. Взагалі-то, це вони придумали, але завдяки їхньому задуму я міг би втілювати в життя свої ідеї… Коротше кажучи, ми вирішили придбати корабель і вирушити у плавання. Власне, тому я й прийшов сюди. Сховище та земля мені дісталися від Лиходія, і я подумав, можливо, твоя компанія викупить їх у мене? На ці гроші ми з хлопцями могли б купити корабель і розпочати нове життя.

— В принципі, я можу поговорити з людьми з компанії батька, які задіяні у моїй передвиборчій кампанії. Щоправда, у зв’язку з виборами в хід пішли значні кошти, однак, думаю, якщо все прикинути, цю справу можна буде вирішити. Зателефонуй мені завтра, я скажу тобі результат перемовин із людьми з компанії. Скільки, кажеш, тобі потрібно грошей?

— Точно я не знаю, — відповів Ісана. — Можу лише сказати, що нам необхідний човен, який міг би вмістити команду з дванадцяти-тринадцяти чоловік.

— Збираєтесь у далеке плавання?

— Думаю, будемо ходити навколо Японії… Деталей я також не знаю, бо план плавання розробляють хлопці. Суть у тому, що ми з Дзіном хочемо пожити, так би мовити, у пересувному сховищі, але разом з іншими людьми.

— Думаю, що і корабель я також допоможу вам знайти. Батько свого часу був пов’язаний із риболовними компаніями.

Ісана підвівся.

— Він зовсім не припиняє кричати. Як його організм це витримує?

— Час від часу ми насильно вколюємо знеболююче, і він заспокоюється і може поспати та відновити сили. А прокинувшись, починає лаяти нас за те, що ми зробили.

— Наступного разу, коли він відновить сили, перекажи йому, що я приходив і чув його стогони.

— Дякую, перекажу… Останнього разу, коли ти приходив, то був схожий на дикого звіра, який шукає самку, щоб спаритися. А сьогодні ти більше схожий на рослину.

Наобі дістала з шухляди столу конверт із грішми і, ніяковіючи через те, що заговорила про спарювання, простягнула його Ісана. Він хотів було тут і попрощатися, але вона нагадала йому, що в коридорі стоїть поліцейський, і провела його до ліфта. Наостанок, дивлячись в очі Ісана, вона сказала:

— Коли я була вагітна, то пережила дуже важку хворобу. Я тоді думала, що виживе хтось один з нас: або він, або я. Вижила я.

— Врешті-решт, Дзін також вижив. І я також продовжую жити, так що все не так уже й погано, — сказав Ісана.

Весь змоклий, йдучи по вулиці в пошуках продовольчого магазину, Ісана потерпав від палючої спеки. У вухах лунали стогони Лиходія. Зайшовши до великого супермаркету, Ісана зупинився біля каси і, пригадавши повний перелік продуктів, які входять до непорушного запасу атомного сховища, звернувся до менеджера і зробив замовлення.

— Збираєтесь у мандрівку? В гори чи на море? — запитав менеджер.

— На море.

Хоча Ісана щойно домовився про те, що в них буде корабель, він не збирався робити запаси, щоб вийти у море. Насправді, він купляв продукти, щоб скласти їх у підвальному приміщенні бункера, у своїй «кімнаті споглядання», щоб приготуватися до облоги на випадок, якщо сховище перетвориться на фортецю. Разом з тим, він тільки тепер зрозумів, що Такакі, розробляючи плани для Команди Вільних Мореплавців, не мав і не міг мати чіткого уявлення, як можуть розгортатися події. Все, що він знав, — це те, що як тільки Команду почнуть переслідувати, вони мають сісти на корабель. І от тепер ця мрія про корабель ставала реальністю. Тільки зараз, думаючи про те, що його, напевно, почне нудити через морську хворобу, Ісана вперше відчув себе справжнім членом Команди Вільних Мореплавців…