Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 90)

— Команду Вільних Мореплавців, певно, арештували, а схов зруйнували, — сказала Інаго.

— А навіщо тоді одразу знищувати місце злочину? — сказав Ісана.

Тривога, яка охопила Ісана та Інаго, передалася і Дзіну, якого вони тримали за руки. Глянувши на нього, Ісана згадалася фотографія єврейського хлопчика, який із піднятими руками йшов у бік гетто. Коли вони підійшли до сховища, то тут на них чекала інша несподіванка, від якої їм одразу стало не по собі. Коли Ісана почав було відчиняти двері, виявилося, що їх замкнуто зсередини. Однак вони заспокоїлися, коли двері їм відчинили не поліцейські, а Такакі, Тамакіті та Червоновидий. Ісана та Інаго були настільки стомлені та вражені побаченим, що, зайшовши в будинок, навіть нічого не сказали. Тамакіті стояв біля поруччя, спираючись на бильця, і голова його була десь дуже високо. Червоновидий, який зняв ланцюжок, що на нього були замкнені двері сховища, стояв босими ногами на бетонній підлозі. Такакі дивився кудись убік. Складалося враження, що всі троє вийшли не зустрічати їх, а скоріше, щоб показати, що позиції зайняті, і вони готові стояти до останнього.

— Ми розбили шибку у вікні на балконі і залізли через нього. Шибку ми вставимо, — Такакі продовжував уникати погляду Ісана. — Вогонь бачили? Сховок Вільних Мореплавців зруйновано, і ми змушені були швидко кудись перебиратися… Ну, і зброю треба було терміново кудись вивозити.

Такакі говорив так, наче виправдовувався перед Ісана за те, що вони увірвалися у його помешкання, та насправді вони ніяковіли перед Інаго, з якою досі не бачилися після смерті солдата. Ісана одразу це зрозумів, та й Інаго також відчула, в чому справа. Виявивши великодушність, вона розрядила атмосферу:

— Треба Дзіна укласти в ліжко. Чого тут стояти без діла? — сказала вона різко і, знявши з Дзіна черевики, повела його повз хлопців у кімнату.

— Наша Інаго — боєць, — спробував поглузувати Тамакіті, але було видно, що він зніяковів.

Червоновидий подивився на нього і почервонів так, що це стало видно навіть у темному передпокої. Однак ні він, ні Такакі нічого Тамакіті не сказали. Ісана відчував, що їм є що сказати йому, тому вони перейшли до кімнати і, поки Інаго не принесла Дзінові печива та води, сиділи мовчки. Нарешті Такакі сказав:

— Ми вивели всіх членів команди і винесли всю зброю. Однак є одна проблема. Бой залишився в павільйоні біля шхуни. І виходити звідти він нізащо не хоче.

— Це все зрозуміло, однак, як ви допустили, що він там залишився? Він же зовсім дитина! — сказала Інаго.

— Бой схибнутий на кораблі. Відірвати його від шхуни неможливо, — сказав Такакі. — Всередині команди ніхто не може йому наказати. Якщо він вже щось забрав собі в голову, то змусити його ніхто не може.

— Чекайте, ви ж сказали, що павільйон, де сховався Бой, вже підпалили?

— Ні, нашого сховку ще не торкнулися, — сказав Червоновидий. — Вони лише розпочали. Ми спостерігаємо за ними в бінокль. Зараз робітники зупинилися і спалюють уламки. Сьогодні, певно, на цьому зупиняться.

— А завтра, мабуть, продовжать? — сказала Інаго. — Бой збожеволіє, сидячи у підвалі, коли над ним почнуть палити багаття. Треба було змусити його вийти. А може, підійти туди вночі на човні і спробувати вмовити його? Може, вдасться його звідти витягнути…

— Він забарикадувався у підвалі і готовий триматися до кінця, — сказав Тамакіті. — Він спочатку допомагав виносити з підвалу зброю, а потім залишився там сам, зачинився і замотав сталевим дротом вікна та двері. Ми трохи почекали його, думали: стане страшно сидіти самому і вийде. Він може вийти, як тільки захоче, але він засів там і приготувався до облоги. Позавчора вночі це було.

— Тобто він вже два дні сидить сам у підвалі? Він же чує весь цей гармидер, який коїться нагорі, — Інаго була у розпачі. — Навколо все палає… А їжа хоч у нього є?

— Там залишилося все, що було у холодильнику, — відповів Такакі. — Думаю, він все знайде.

— Я хочу піти туди, коли звідти заберуться робітники. Я повинна вмовити його вийти звідти. Він же може збожеволіти, коли над ним почне все палати… Воду ж там напевно перекрили, щоб бульдозери могли спокійно все руйнувати. Виходить, він сидить там у темряві і без води. Йому ж, напевно, страшно самому там…

— Можна було б зробити так, як ти кажеш, — втрутився Червоновидий. — Однак тут є одна обставина. Коли ми забирали зі сховку свої речі, робітники нас помітили і, схоже, подумали, що ми щось хочемо вкрасти. Наступного дня на ділянці з’явився вагончик для робочих, і там посадили сторожа. Він одразу помітить, якщо ми спробуємо дати сигнал Бою. Ми втекти завжди встигнемо, а от Бой — навряд чи, бо він у підвалі.

— Будемо чекати, поки сам вилізе, — сказав Такакі. — Він, коли наважився на облогу, думав, напевно, що ми також приєднаємося до нього. Але ми пішли геть, і тепер він думає, що ми його кинули, і, певно, вже розлютився на всіх нас. Так що, думаю, нічого в тебе, Інаго, не вийде. Сидить там, бо розсердився на всіх нас.

— Він думає, що ми всі в глибині душі ставилися до плавання несерйозно, — сказала Інаго. — І що ж він збирається робити? До яких пір він там сидітиме?

— Перед тим як ми пішли, Бой попросив мене перевірити мотор нашого бульдозера, — сказав Тамакіті, який, як зазвичай, досі мовчав. — Він хотів, щоб я глянув, чи справний бульдозер, що стоїть у нашому павільйоні. Бой вже давно говорив про те, як було б непогано звалити гори сміття на голови роззяв, що спробують увійти у павільйон з боку річки. Схоже, він вичікує момент, коли можна буде пустити у хід бульдозер.

— Тамакіті! — скрикнув Такакі. — Чому ти не сказав цього раніше? Чому мовчав аж до сьогодні?

Тамакіті було важко збити з пантелику.

— Бой має право робити так, як вважає за потрібне. Ти ж сам казав, що серед Вільних Мореплавців ніхто нікому не дає наказів.

— А може, ти сам і наказав Бою вчинити саме так? Або ж ненароком підкинув йому цю ідею, — сказала розлючена Інаго. — Ти навіть ніякої зброї йому не залишив.

— Я залишив йому бінокль. А зброї в нас і так мало, щоб роздавати її таким дітям, як Бой, — сказав Тамакіті посміхаючись.

— Не думаю, що в Боя є якась зброя, — сказав Червоновидий. — Гвинтівку чи гранати вкрасти досить складно, але все одно треба перевірити наші запаси. Проте є ще динаміт. Він міг прихопити одну-дві шашки і сховати у рубці корабля. Що скажете?

— Не виключено, — сказав Такакі, злісно посміхаючись.

— Ну, скільки можна базікати! Треба щось робити. Такакі, давай вирішуй щось. Бой сидить там зачинений вже два дні. Можна собі уявити, як він там божеволіє.

— А тут би він не божеволів, без кінця смикаючись, що корабель почнуть палити? — сказав Тамакіті. — Вирішив бути поруч із кораблем — нехай так і буде. Такакі, пам’ятаєш? Коли ми йшли звідти, то вирішили, що нехай буде так. Змінювати постійно рішення не можна… Якщо завтра вранці почнуть руйнувати павільйон, ми підемо туди і спробуємо відбити Боя, поки його не схопили.

— Нехай, — сказав Такакі, роблячи своє обличчя байдужим. — Ми дозволили Бою забарикадуватися, а тепер будемо діяти так, як пропонує Тамакіті. Ти зрозуміла, Інаго?

Говорячи це, Такакі підвищив голос так, що навіть злякав Дзіна, який сидів на колінах Інаго і пив воду. Він підняв на неї своє обличчя, ще вкрите темними цятками.

— Гаразд, — сказала Інаго, дивлячись похмуро на Дзіна. — Коли Вільні Мореплавці приймали це рішення, мене не було, тож нехай буде так, як ви кажете. А ми з Дзіном підемо готувати вечерю. Правда, Дзін?

— Підемо готувати вечерю! — зрадів Дзін.

Такакі вперше подивився на Ісана, який не брав ніякої участі у суперечці.

— Не хочете подивитися у бінокль з основної рубки? — сказав Такакі. — У вас чималий досвід.

Вони пішли нагору крученими сходами. Ісана зрозумів, що його кімнату на третьому поверсі Вільні Мореплавці вважають тепер рубкою, тобто своїм штабом, на кшталт того, який був у них у підвалі кіностудії. Між ліжками Ісана та Дзіна стояли рація, великий мікрофон та інше обладнання, яким зазвичай устатковують рубки кораблів. На стіні, що виходила на долину, між бійницями був приколотий аркуш паперу, на якому рукою Ісана був написаний текст Достоєвського англійською мовою.

— Схоже, нам із Дзіном місця тут вже немає. Віднесіть наші ліжка на другий поверх у кімнату поруч із ванною.

Ісана взяв бінокль, що лежав на підлозі біля стіни, і спрямував його в бік кіностудії. Спочатку він ніяк не міг зорієнтуватися, бо перед очима пропливав сизий серпанок. Поки він водив біноклем в різні боки, в нього навіть закрутилася голова. Нарешті в поле його зору потрапило вогнище серед руїн кіностудії. Схоже, вогонь розвели у виритій траншеї, бо він складався наче з декількох багать. Раптом перед вогнищем з’явився чоловік. На ньому були лише труси, а голова і обличчя замотані ганчіркою, в якій був лише проріз для очей. Чоловік пройшов крізь вогонь і зник. Потім з’явилися ще двоє, які були схожі на першого не тільки формою одежі, але й статурами. Згодом вони також зникли, розчинившись на фоні задимленого неба.

— Які міцні хлопці. Якщо Бой змушений буде з ними зчепитися, то йому не позаздриш, — сумно сказав Ісана.

Але Такакі, як керівник команди, почав захищати товариша.

— Ви бачите, у всіх них однакові м’язи? Після важкої роботи вони йдуть у спортзал і там качаються. Сила в них є, але це тупа сила. Якщо Бой захоче, то запросто від них утече… Видно ще щось?