Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 9)
Було п’ять хвилин пополудні, коли він вийшов із машини перед парадними воротами університету. Студенти юрмою спішили на обідню перерву. Увійшовши до внутрішнього двору, він зупинив одного високого на зріст студента і запитав, як знайти кабінет англійської кафедри. Несподівано для Птахи хлопець широко усміхнувся:
— Сенсей! Як же давно я вас не бачив! — натхненно проспівав хлопець, радісно дивлячись на приголомшеного Птаху. — Я був вашим учнем на підготовчих курсах, ви мені дуже допомогли! По правді кажучи, мене сюди все одно не хотіли брати, та я вмовив свого батька зробити… благодійний внесок — потрапив сюди, так би мовити, чорним ходом.
— Так ти тепер тут студентом! — сказав Птаха, оговтавшись від несподіванки. Він пригадав цього студента. Його круглі очі та ніс картоплиною нагадували зображення селян на ілюстраціях до казок братів Ґрімм, однак не робили обличчя потворним. — Отже, підготовчі курси тобі не надто знадобилися.
— Та ну що ви, сенсей, навчання марним не буває! Навіть якщо ти нічогісінько не можеш пригадати, навчання є навчання.
Птаха суворо подивився на студента, підозрюючи, що з нього насміхаються, але той усім своїм масивним тілом виражав виняткову доброзичливість. Птаха добре пам’ятав, що цей хлопець навіть у їхній чималенькій групі зі ста осіб виділявся своєю тупістю. Тільки цим можна було пояснити, чому він так просто та сміливо заявляв своєму колишньому викладачеві, що пробився у далеко не найпрестижніший приватний університет через чорний хід, та ще й дякував Птасі за навчання на курсах, яке було для нього лиш даремно згаяним часом. Решта дев’яносто дев’ять студентів намагалися б уникати зустрічей із учителем з курсів.
— Приємно це чути: навчання у нас не з дешевих.
— Ні-ні, сенсей, воно дійсно того вартувало! То ви тепер викладатимете тут?
Птаха заперечливо похитав головою.
— Он як… — Хлопець на мить замовк, після чого без особливого такту продовжив: — Давайте я проведу вас просто до кабінету. Прошу сюди. Але чесно, навчання на ваших курсах пішло мені на користь. Воно залишилося десь у моїй голові, і колись точно стане в пригоді, — це лише питання часу. А я почекаю. Врешті-решт, хіба не це головне в навчанні, сенсей?
Цей непохитний оптиміст, що колись був його учнем, а зараз розмірковував над принципами просвітництва, вів його алеєю, густо обсадженою з обох боків деревами. Нарешті вони підійшли до центрального входу у велику будівлю з червоно-брунатної цегли.
— Кабінет англійської кафедри на третьому поверсі в кінці коридору, сенсей. Я радий, що вступив хоча б до цього університету. Тепер я знаю тут усі приміщення, як свої п’ять пальців, — з гордістю в голосі сказав студент і злегка посміхнувся. Ця самоіронічна посмішка була настільки зрілою, що Птаха не вірив своїм очам. — Я говорю занадто примітивно, так?
— Ні-ні, далеко не примітивно, — відповів Птаха.
— Дуже приємно це чути від вас, сенсей! Ну, що ж… Бережіть себе! Ви виглядаєте трохи блідим.
Піднімаючись сходами на третій поверх, Птаха думав про студента, з яким щойно попрощався.
Птаха зазирнув до кабінету через злегка прочинені двері, і знайшов очима свого тестя. Той розслаблено сидів у дубовому кріслі-гойдалці на невеличкому балконі, вихід на який був у протилежному кутку кабінету, і дивився у напіввідчинене слухове вікно. Кафедра була набагато більшою та світлішою за кабінети в університеті, який закінчив Птаха, і була схожою скоріше на конференц-зал. Його тесть любив жартувати над собою, кажучи, що після того, як він перейшов на роботу до приватного університету після виходу на пенсію з престижного державного вузу, з ним обходяться набагато краще. Тепер Птаха розумів, що в цьому жарті було чимало істини. Якби сонце гріло сильніше, крісло довелося б відтягти назад у тінь або прикрити навісом увесь балкон. З цього боку кімнати стояло троє молодих викладачів-асистентів і пили каву — напевно, щойно повернулися з обіду. Їхні обличчя пашіли здоров’ям та енергією і злегка блищали. Всі троє Птасі були знайомими — на рік старші, талановиті випускники його університету. Якби не інцидент із кількатижневим запоєм, його б не відрахували з аспірантури, і зараз він, можливо, будував би таку саму успішну кар’єру, як його старші колеги.
Птаха формально постукав у відчинені двері, увійшов до кабінету, привітався з молодими викладачами і попрямував до крісла. Його тесть, продовжуючи тілом балансувати у гойдалці, повернув голову йому назустріч. Троє старших колег з однаковою посмішкою провели його поглядом. Гість здався їм рідкісною та незвичною істотою, але в той же час він був сторонньою людиною, тому не породжував великого зацікавлення: дивак, що декілька тижнів безпробудно пиячив і врешті-решт втратив місце у аспірантурі — от і все!
Коли Птаха підійшов ближче, тесть, не встаючи з місця, розвернувся обличчям до нього. Ніжки крісла обертаючись неприємно скреготнули об підлогу.
— Сенсей! — звернувся до тестя Птаха, як звик ще до одруження з його дочкою.
— Дитина вже народилась? — запитав тесть, вказавши йому на обертовий стілець з довгими бильцями.
— Так, дитина народилась, але… — Птаха почув, що зі страху в нього сів голос, і слова застрягли в горлі. Він зібрав усі свої зусилля і видихнув: — У дитини мозкова грижа, лікарі кажуть, що вона не сьогодні-завтра помре, з матір’ю все гаразд.
Спинка крісла вперлася в стіну, і, трохи повернувшись, тесть скоса дивився на Птаху. Широке та благородне, облямоване сивим волоссям левоподібне обличчя просто на очах густо почервоніло. Птаха відчув, що й до його лиця підступає кров. Він знову усвідомив, яким самотнім та безпомічним був від самого ранку.
— Мозкова грижа… Ти бачив дитину? — У здавленому та захриплому голосі тестя Птаха помітив нотки голосу його дружини, і в його серці защеміло від прихильності.
— Бачив. Її голова перев’язана, як у Аполлінера.
— Перев’язана… Як у Аполлінера… — Професор повторював слова, ніби пережовуючи щойно почутий жарт. — У наш час вже важко сказати, що краще: народжуватися чи ні, — сказав він, звертаючись скоріше не до Птахи, а до трьох асистентів.
Птаха почув, як вони стримано, але доволі голосно засміялися, повернувся і подивився на них. Вони дивилися на нього у відповідь. З облич колег було зрозуміло: вони анітрохи не здивовані, що з Птахою таке сталося, — в їхніх очах він лише підтвердив свою дивакуватість. Розлючений, він опустив очі на свої брудні черевики.
— Коли бодай щось закінчиться, я вам зателефоную.
Професор нічого не відповів, ледь помітно коливаючись у кріслі. Птасі спало на думку, що йому, певно, мало хоча б трохи набриднути це щоденне качання. Він теж мовчав. Птасі здавалося, що він вже сказав усе, що треба було. Чи вийде так само легко розповісти все дружині? Ні, це точно не вдасться! Будуть сльози, сотні запитань, тисячі слів та повне безсилля. Будуть палаючі обличчя, болітиме горло від нескінченного голосіння, і врешті-решт, нервовий зрив міцно скує подружжя Птахи своїми важкими ланцюгами.
— Треба ще дещо підписати в лікарні, тож я, мабуть, піду, — нарешті сказав Птаха.
— Дякую, що прийшов, — відповів професор, не збираючись вставати з крісла.
Радий, що його більше не тримають, Птаха підвівся.
— Там на столі стоїть пляшка віскі. Візьми її з собою, — сказав тесть.
Птаха напружено завмер. Кинувши погляд на молодих викладачів, він зрозумів, що вони так само напружено чекають, що буде далі. Хоч вони й були старшими за нього, та Птаха був упевнений, що вони добре знали про його колишню проблему з алкоголем. Птаха завагався. Йому раптом пригадався один абзац із книги, яку він читав зі студентами на курсах. У ньому молодий розлючений американець кричав: «Are you kidding me[2]?! Ти хочеш бійки?»
Натомість Птаха повернувся до професорського столу, відчинив дверцята, знайшов там пляшку «Джонні Вокера», і вхопив її обома руками. Птаха почервонів, здавалося, аж до очних яблук, але разом з тим раптом відчув якусь збочену радість. Це було випробування, але вони не побачать, як він здається!
— Дякую.
Напруження серед викладачів-асистентів, які дивилися на цю сцену, спало. Професор поволі повернув крісло на первісну позицію. Його серйозне обличчя й досі було яскраво-червоним. Птаха на прощання коротко кивнув трійці молодих викладачів і вийшов з кабінету.
Обережно, ніби ручну гранату, тримаючи в руках пляшку «Джонні Вокера», Птаха збіг сходами на вимощений бруківкою внутрішній двір. У нього є цілий день до вечора, який він може провести сам на сам із собою так, як йому захочеться. Стискаючи в обох долонях пляшку віскі, Птаха відчув, як у ньому піднімається небезпечне передчуття скорої пиятики.