Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 11)
— У нас народилась дитина, але відразу померла.
— О, ні! У тебе теж? Ти третій з моїх друзів, з ким це трапляється. Напевно, це вплив радіоактивних дощів, як гадаєш?
Птаха спробував порівняти свою двоголову дитину з тим, що він бачив на фотографіях дитячих мутацій, викликаних радіацією. Але навіть від самої думки про це, не кажучи вже про те, щоб говорити про це з іншою людиною, йому до горла підступав нудотний гарячий сором: нещастя — це ж так йому властиво! Здавалось, він ніколи не зможе поділитися своєю бідою з будь-ким на цій землі.
— Ні, я думаю, у мене це просто нещасний випадок, — сказав Птаха.
— Який же гіркий досвід тобі довелося пережити, Птахо, — промовила подруга, спокійно дивлячись на Птаху. Її очі майже нічого не виражали, під повіками залягли темні тіні.
Птаха вирішив не копирсатися у прихованому смислі її погляду і підняв з підлоги пляшку.
— Я прийшов, подумавши, що ти не заперечуватимеш, якщо я питиму віскі в тебе вдома посеред дня. Вип’єш зі мною?
Він відчув, що поводиться, як молодий нахабний жиголо, спокушаючи жінку на бажане. Втім, так з Хіміко поводили себе майже всі чоловіки, з якими вона товаришувала. Чоловік, з яким вона одружилася, більше за всіх її друзів, починаючи з Птахи, поводився з нею в шлюбі так, ніби був її молодшим братом. І одного ранку повісився.
— Лихо, що спіткало твого сина, досі поряд з тобою. Ти ще не оговтався. Та я більше не питатиму тебе нічого про дитину.
— Я буду за це вдячний. Та й все одно, якщо запитаєш, мені майже нічого сказати.
— Давай вип’ємо?
— Так!
— Я хочу прийняти душ, Птахо, але ти починай без мене. Склянки та інший посуд візьми на кухні.
Коли Хіміко зникла за дверима ванної кімнати, Птаха встав. Слідом за вітальнею була крихітна спальня, менша за купе в спальному вагоні, а хвостову частину будинку було поділено між ванною та кухнею. Птаха перестрибнув через скинутий Хіміко хатній одяг та спідню білизну, які лежали на підлозі купкою, наче кіт, який згорнувся клубочком, і увійшов до кухні.
Повертаючись назад із глечиком води в руках та по склянці і чашці в кожній кишені, Птаха зиркнув через скляні двері до ванної кімнати. Там було ще темніше, ніж у кімнаті, але він все ж якось зміг розгледіти силует подруги. Ліву руку вона тримала високо над головою, ніби закриваючись від темних струменів води, правою Хіміко притримувала живіт і, злегка схиливши корпус праворуч, дивилася через плече на свої сідниці та трохи зігнуту ногу. Зненацька Птаха відчув непереборну огиду, по всьому його тілу пробіг холодок, вкриваючи його гусячою шкірою. Чоловік швидко відвернувся і, тремтячи, неначе тікав від привидів, які причаїлися в пітьмі, побіг назад до вітальні, у своє старе плетене крісло. У ньому знову ожила та давня і сильна до патологічної тривожності дитяча відраза до оголеного тіла, яку він вже одного разу зміг у собі побороти. Птаха відчував, що цей спрут страху дістане його своїми щупальцями навіть у лікарні, коли він повернеться до ліжка своєї дружини. Вона досі лежить, знесилена після пологів і впевнена в тому, що він разом з їхнім сином поїхав до іншої клініки через вроджену серцеву патологію. Цікаво, це надовго? А може, відчуття лише загострюватиметься?
Птаха нігтем зірвав етикетку з горлечка пляшки, вийняв корок і налив собі у склянку порцію віскі. Руки у Птахи досі трусились, і склянка дрібно стукала об пляшку, ніби сердита миша, гризучи щось зубами. Нагадуючи старого, виснаженого чоловіка, Птаха сильно замружив очі і залпом випив усе, що було у склянці, не розбавляючи. Вогненна рідина миттю обпекла горло. Птаха закашлявся, і на його очах виступили сльози, але пекуче задоволення стрілою пронизало його шлунок, і тремтіння в тілі зразу пройшло. Птаха по-дитячому відригнув, і в повітрі запахло дикими полуницями. Впевненою рукою Птаха знову наповнив склянку.
Коли Хіміко повернулася до вітальні, хміль уже почав ударяти в голову Птахи. Гостре відчуття відрази до її тіла знову нагадало про себе, але тепер воно вже було придушене алкогольною отрутою. Чорна трикотажна одежина, яку Хіміко вдягла після душу, добре прикривала щойно вимите тіло від очей Птахи і робила її схожою на кумедного ведмедика з журналу коміксів. Хіміко розчесала волосся і увімкнула світло. Птаха прибрав місце на столі, поставив перед нею склянку та чашку і налив їй віскі та води. Вона сіла на широке різьблене дерев’яне крісло, ретельно загорнувшись у складки вбрання так, що з-під нього виглядало її свіжовимите тіло рівно настільки, наскільки було необхідно. Птаха був їй за це щиро вдячним. Він вже майже переміг свою огиду, але розумів, що викорінити її йому уповні не вдалося.
— Вип’ємо! — сказав Птаха і знову осушив свою склянку.
— Вип’ємо, — відповіла Хіміко. Вона відкопилила, як орангутанг, нижню губу і трохи покуштувала напій, після чого зробила маленький ковток.
Вони удвох сиділи тихо, вперше за весь час дивлячись одне одному у вічі і наповнюючи повітря в кімнаті запахом спиртного. Після душу Хіміко посвіжішала, і могло здатися, що зараз перед Птахою сидить дочка тієї жінки, яка щодня ховається за цупкими шторами від сонячного світла. Птаха відчув задоволення від того, що у своєму віці Хіміко ще була здатна на таке перевтілення.
— Поки я була в ванні, мені згадався один вірш. Може, і ти його пам’ятаєш? — сказала Хіміко і пробурмотіла, як закляття, одну строфу. Птаха уважно послухав і попросив повторити ще раз.
—
— Але ж усіх дітей в колисці не вб’єш, — заперечив Птаха. — Хто автор?
— Вільям Блейк. Я про нього писала дипломну.
— Еге ж, справді, в тебе був Блейк, — сказав Птаха і покрутив головою навколо, доки не знайшов на стіні, за якою була спальня, репродукцію картини Блейка.
Він частенько бачив цю картину, але ніколи не приділяв їй значної уваги, і тільки зараз він помітив, якою химерною вона була. Картина виглядала як літографія, хоча насправді була написана аквареллю. Оригінал, напевно, був різнокольоровим, але ця копія у масивній дерев’яній рамі була виконана однотонною тушшю. На ній було зображено площу, оточену з боків стінами будівель у близькосхідному стилі. Вдалині на задньому фоні виднілися схематично зображені піраміди — вочевидь, це був Єгипет. Ледь помітне присмеркове — а чи то світанкове — сонячне проміння злегка освітлювало пейзаж. Посеред площі лежав мертвий юнак з розпанаханим животом, а поряд з ним — збожеволіла від горя мати, декілька немолодих чоловіків зі смолоскипом і молода жінка, що тримала на руках немовля. Та головною дійовою особою була велетенська істота, яка, здіймаючись над головами людей, насувалася на них через площу з широко розкинутими руками. Людина? Естетично досконале мускулисте тіло вкрите лускою, лиховісні очі сповнені фанатичної скорботи. Ніс створіння запав глибоко в обличчя і був майже непомітним за широким ящірковим ротом. Демон чи бог? Зблискуючи вогниками, що здіймалися від луски, істота ніби збиралася злетіти у темне неспокійне небо.
— Що він робить? І що це на ньому — луска? Чи кольчуга, як у середньовічних лицарів?
— Напевно, луска. На кольоровому зображенні воно було зеленим і більше скидалось на луску. Це чума. Вона вбиває всіх первістків у сім’ях єгиптян.
Птаха не дуже добре знався на Біблії. Можливо, це була сцена з книги Вихід. Очі та паща у цього лускатого створіння були страхітливими. Його чорні очі горіли безмежним горем, страхом, потрясінням, утомою, самотністю, навіть натяком на гротескну посмішку.
— Він просто чарівний, еге ж? — сказала Хіміко.
— Тобі подобаються чоловіки, вкриті лускою?
— Звісно, подобаються! А ще мені подобається уявляти себе духом чуми. Цікаво, як би я почувалася?
— Певно, не надто добре. Настільки недобре, що твої очі та рот виглядали б так само, як у цього монстра, — відповів Птаха, подивившись на обриси губ Хіміко.
— Моторошно…
— Ще й як!
— Щоразу, як я чимось злякана, я відновлюю психологічний баланс, уявляючи, наскільки гірше було б, якби замість цього я сама змушувала когось тремтіти від страху. А ти сіяв у комусь страх? Такий же сильний, як відчував ти у наймоторошнішу мить твого життя?
— Цікаво. Над цим мені ще треба подумати, — відповів Птаха.
— Мені здається, це одна з тих речей, які знаєш без глибоких роздумів.
— Що ж, мабуть, я у своєму житті ще нікого по-справжньому не лякав.
— Так, напевно. Але хіба тобі не здається, що це лише питання часу? — голос Хіміко був стриманим, але звучав як пророцтво.
— Гадаю, вбивство дитини у колисці злякало б і тебе самого, і всіх навколо, чи не так?
Птаха знову наповнив обидві склянки віскі, після чого одним ковтком осушив свою. Хіміко пила не так блискавично.
— Ти майже не п’єш, — завважив Птаха.
— Я сьогодні ще сяду за кермо. Я тебе коли-небудь возила машиною, Птахо?
— Ще ні. Покатаєш коли-небудь.