Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 10)

Перед ворітьми університетського кампусу Птаха зупинився і став чекати на таксі. За вікном кафе навпроти через дорогу сидів разом із друзями його колишній студент. Він зразу помітив Птаху і почав йому привітно махати, виражаючи свою по-щенячому незграбну дружню прихильність. Друзі хлопця також злегка зацікавлено подивилися на Птаху. Цікаво, що він скаже їм про мене, якщо вони запитають? Наприклад, що він невдаха, якого розривають незрозумілі пристрасті та страх; який вилетів з аспірантури, пішовши в п’яний загул, і тепер працює на підготовчих курсах викладачем? Вони дивилися на нього й посміхалися, аж поки він нарешті сів у салон таксі. Зрушивши з місця, Птаха раптом усвідомив, що до нього вперше за довгий час хтось нарешті виявив прихильність. І хто! Цей нікудишній учень з мозком, не більшим за котячий, який так і не навчився відрізняти герундій від дієприкметника.

Птаха пояснив водієві, де приблизно знаходиться дім його подруги. Це була невелика земельна ділянка в районі на одному з численних пагорбів, з усіх боків оточена незліченними храмами та цвинтарями. Дорога до неї пролягала гігантським віадуком над широкою ущелиною. Жила вона сама у невеличкому будинку в кінці вулиці. Вперше вони зустрілися на університетській вечірці знайомств через місяць після його вступу до університету. Називаючи себе, вона запропонувала вгадати, звідки взялося таке ім’я — Хіміко, «дитя, що дивиться на вогонь». Птаха був єдиним, хто відповів правильно: воно було взяте з тексту «Записів крайових звичаїв провінції Хіґо». І скомандував імператор веслярам: Попереду сигнальний вогонь; гребіть прямо на нього! Відтоді Птаха та уродженка острова Кюсю Хіміко потоваришували.

На літературному факультеті разом із Птахою вчилося зовсім небагато дівчат, і всі, принаймні ті, з ким він був знайомий, після випуску перетворилися на химерних монстрів. Певний відсоток клітин їхнього організму перерозвинувся, і вони поступово ставали незграбними та млявими, а з облич не сходив засмучений вираз. Врешті-решт, вони фатально не підходили для звичайного повсякденного життя після закінчення університету: вони одружувалися і відразу розлучались, влаштовувалися на роботу і відразу її втрачали. А ті, котрі нічого не робили, а лише подорожували, дивним дивом потрапляли в жахливі, але безглузді автокатастрофи. Цікаво, у чому їхня проблема? Звичайні дівчата, які закінчували жіночі коледжі, після випуску були готові до нового життя, бадьоро в нього пірнали і ставали лідерами. А як же ті, хто випускався разом із Птахою? Хіміко відразу після університету вийшла заміж за аспіранта. Вони не розлучилися, але сталось дещо набагато страшніше: через рік подружнього життя він наклав на себе руки. Свекор подарував їй будинок, у якому вони жили з чоловіком, і досі щомісяця допомагав їй матеріально. Він сподівався, що невістка знову вийде заміж, але вона проводила свої дні в глибоких загадкових роздумах у півтемряві спальні, а ночі — за кермом спортивного автомобіля, сновигаючи сонним містом. Птаха чув, як про неї відкрито пліткують, мовляв, вона була сексуальною авантюристкою, вибитою зі свого нормального стилю життя, і саме це підштовхнуло її чоловіка до самогубства. Одного разу вони з Птахою переспали, але тоді вони обоє були такими п’яними, що потім важко було сказати, чи дійсно щось вийшло. Відтоді нічого подібного не повторювалося. Це було задовго до нещасного одруження Хіміко, і хоча нею керувало нестримне бажання, і вона з усіх сил гналася за задоволенням, все ж тоді вона була не більш як недосвідченою студенткою.

Птаха вийшов з машини перед в’їздом на вулицю, де стояв дім Хіміко, і нашвидкуруч перерахував гроші, які лишалися в гаманці. Завтра після занять він мав отримати аванс за поточний місяць, тож усе було гаразд. Птаха запхнув пляшку «Джонні Вокера» у кишеню піджака і, прикриваючи рукою її горлечко, що виглядало назовні, жваво попрямував до будинку Хіміко. Усі сусіди добре знали про її ексцентричне життя, тож марно було навіть сподіватися, що хтось з її гостей пройде повз вікна сусідніх будинків непоміченим.

Птаха підійшов до вхідних дверей і натиснув на ґудзик дзвінка. Ніхто не відчинив. Птаха декілька разів смикнув двері і покликав:

— Хіміко! Хіміко!

Втім, це була формальна процедура. Він обійшов будинок з іншого боку і побачив припаркований під вікном спальні притрушений тонким шаром пилюки вже далеко не новий червоний кабріолет марки MG. Здавалося, на ньому вже давно не їздили, але разом з тим його наявність свідчила про те, що Хіміко була вдома. Птаха надавив брудним черевиком на пом’ятий бампер, і автомобіль грузько захитався, як човен на воді. Птаха підняв обличчя до заштореного вікна спальної кімнати і ще раз покликав Хіміко на ім’я. По той бік вікна віконна ручка трохи розсунула фіранки, і через цю вузеньку щілину Птаха побачив одне око, що визирнуло на нього з кімнати. Він перестав хитати машину і посміхнувся сам до себе: перед цією дівчиною він завжди міг поводитися вільно й невимушено.

— Ой… Птаха!.. — почув він тихий голос, що прозвучав як кволе зітхання.

Птаха зрозумів, що знайшов ідеальне місце, щоб посеред робочого дня відкупорити пляшку віскі. З задоволенням відчувши, що записав ще один плюс до відновлення психологічного балансу, він поквапився до входу.

4

— Я тебе не розбудив? — спитав Птаха у Хіміко, яка відчинила перед ним двері.

— Розбудив? О цій порі? — дещо глузливо перепитала вона. Дівчина тримала руку козирком, прикриваючи обличчя від яскравого полуденного сонця. Сонячне проміння падало на її злегка зігнуту шию та міцні молоді плечі, що виглядали з-під товстої бавовняної домашньої сорочки фіалкового кольору. Дід Хіміко був рибалкою з острова Кюсю. Він одружився з дівчиною з Владивостока, котру, викравши, привіз до Японії. Звідси й була її молочно-біла шкіра, під якою проглядали тонесенькі кровоносні капіляри. У манерах Хіміко можна було помітити розгубленість чужоземця, що потрапив до незнайомої йому країни. Намагаючись захиститись від яскравого сонячного проміння, Хіміко по-курячому метушливо сховалася за напіввідчиненими дверима. Вона була у тому віці, коли тендітна молодість і краса вже втрачені, але нова пора справжньої зрілої жіночності ще не настала. Схоже, Хіміко була з тих жінок, які перебувають у цьому невизначеному стані дуже довго. Птаха швидко увійшов до тісного передпокою і щільно затулив за собою двері, захищаючи подругу від світла погожого дня. Очі Птахи ще не звикли до темряви передпокою, і в цьому тісному просторі він відчув себе замкненим у тісній клітці, до якої не пробивався жоден сонячний промінь. Роззуваючись, він часто кліпав, намагаючись звикнути до скупого освітлення. Хіміко стояла в тіні і мовчки на нього дивилась.

— Я не люблю будити людей, коли вони сплять, — сказав Птаха.

— Ти дуже чутливий сьогодні, Птахо. Але я дійсно не спала, бо, виспавшись удень, я вже не зможу заснути вночі. Я думала про мультивсесвіт.

Мультивсесвіт? Чудово. Поговоримо про це за склянкою віскі, — подумав Птаха. Його зіниці розширились, все швидше адаптуючись до напівтемряви. Озираючись навколо, мов мисливський пес, що обнюхує землю у пошуках сліду, Птаха пройшов слідом за Хіміко до вітальні. В кімнаті панував сутінковий морок і задуха; повітря було застояним, ніби в лігві хворої тварини. Птаха напружив свій зір і розгледів старе, але міцне плетене крісло, на якому він завжди сидів, коли раніше сюди приходив. От і зараз, прибравши з сидіння декілька журналів, Птаха обережно сів. Доки Хіміко не прийме душ, не перевдягнеться і не нанесе на обличчя якийсь макіяж, не було й мови про те, аби ввімкнути світло чи відчинити вікно. Гість увесь цей час мав терпляче чекати, сидячи в темряві. Коли рік тому Птаха заходив до неї в гості, він ненароком у пітьмі розбив скляну вазочку і, наступивши на уламки, порізав великий палець. Пригадавши тодішні біль і збентеження, він підібгав ноги і зіщулився на кріслі.

Птаха не міг знайти місця, куди поставити пляшку з віскі — в помешканні Хіміко панував справжній хаос: журнали, книжки, порожні пляшки та коробки, мушлі, ножі та ножиці, сухі квіти, наламані в зимових чагарниках, свіжа кореспонденція впереміш із старими листами, засушені зразки комах — ця повінь з найрізноманітніших речей і сміття вкривала собою всі поверхні навколо, починаючи з ліжка та столу і закінчуючи книжковою полицею біля вікна, телевізором та програвачем. Почовгавши ногами, Птаха розчистив невеличке місце під собою і поставив пляшку з «Джонні Вокером» на підлогу, затиснувши її п’ятами. Дивлячись на нього, Хіміко, ніби відповідаючи на німе запитання, сказала:

— Я так і не навчилася бути охайною. Слухай, Птахо, тут було так само, коли ти приходив минулого разу?

— Точнісінько так само. Якщо ти пам’ятаєш, я тоді добряче порізав ногу.

— Авжеж! Тут все-все було в крові, — відповіла Хіміко, віддавшись спогадам. — Як давно це було, га, Птахо? Хоча, по правді кажучи, в мене все без змін. А в тебе?

— А в мене сталась катастрофа.

— Катастрофа?

Птаха завагався. Він не збирався починати розмову відразу зі своїх нещасть. Намагаючись розповісти все, що сталось, якомога простіше та коротше, він відповів: