Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 12)

— Приходь коли завгодно ввечері — і поїдемо. Вдень небезпечно — багато людей на вулиці. Моя нервова система налаштована на нічний час, тому вдень я не дуже добре воджу.

— То це тому ти проводиш дні у роздумах за зачиненими дверима? Життя справжнього філософа. Філософа, який з настанням ночі гасає вулицями міста на червоному MG! То що це за мультивсесвіт, над яким ти сьогодні розмірковувала? — запитав Птаха і з легким задоволенням помітив, як обличчя Хіміко радісно проясніло. Це було своєрідною компенсацією за його не надто етичний та неочікуваний візит і пиятику в її домі. Не так багато людей захоче уважно слухати її мрійливі роздуми.

— Ми сидимо тут удвох і розмовляємо, так? І все це є для нас єдиним реальним світом, — розпочала Хіміко. Птаха налив собі чергову порцію алкоголю, вмостився зручніше і приготувався слухати. Склянка балансувала на його долоні. — Але при цьому ми з тобою існуємо, хоча у зовсім іншій формі, одночасно ще в безлічі інших світів. У нас обох траплялись ситуації, коли шанси вижити і померти були рівними. В дитинстві я захворіла на висипний тиф і ледь не померла. Я добре пам’ятаю, як настав той момент, коли я була на роздоріжжі: або скотитися вниз до своєї смерті, або спробувати видертися схилом угору і жити. Я, та, хто живе в одному з тобою всесвіті, обрала шлях до життя. Але у цю ж мить ще одна я вирішила померти. Навколо мого померлого, червоного від висипання тіла продовжив існувати зовсім інший всесвіт, і в ньому живуть люди, в пам’яті яких ще збереглися лише окремі спогади про мене. Розумієш, Птахо? Щоразу, як людина стоїть перед вибором життя та смерті, перед нею розкриваються два світи — один, який її не стосується, бо вона померла, і інший — той, у якому вона лишилась жити. Вона залишає світ, у якому вона лише труп, ніби скидає з себе одяг, і йде у інший світ, у якому вона ще жива. Нові світи розкриваються перед нами, як гілля на дереві розростається в різні боки від стовбура, розгалужуючись у свою чергу в листя. Такий же своєрідний поділ клітин стався й тоді, коли мій чоловік наклав на себе руки. Я залишилась у світі, в якому мій чоловік убив себе, але в той же час в іншому всесвіті він живий, і інша Хіміко живе з ним далі. Коли людина помирає в молодому віці, завжди утворюються два паралельні світи: в одному вона продовжує жити, а в іншому про неї лишається лише пам’ять. Тому світ, у якому ми живемо, нескінченно множиться. Ось це я й називаю мультивсесвітом, Птахо. І я от що тобі скажу: не варто дуже впадати у відчай через смерть твоєї дитини. У момент її смерті утворився ще один всесвіт, стрижнем якого стала вона, і в ньому твій син вижив. А ти, молодий щасливий батько, щойно розповів радісну звістку мені, і ми на радощах з тобою чаркуємо! Хіба не чудово звучить, Птахо?

Птаха поволі пив віскі зі склянки і умиротворено посміхався. Алкоголь пішов по тілу, наповнивши всі незчисленні кровоносні капіляри в його організмі, і він відчував його розслаблюючу дію: тиск між рожевою темрявою, яка панувала у Птасі, та зовнішнім світом, було врівноважено. Втім, він усвідомлював, що це не триватиме вічно.

— Можна не розуміти все до деталей, але загалом ти ж уловив ідею? Упродовж твого двадцятисемилітнього життя напевно теж були моменти, коли ти стояв на грані життя та смерті. І тоді в одному всесвіті ти лишив своє бездиханне тіло, а в цьому лишився жити, Птахо. Я впевнена, що ти пам’ятаєш ці миті!

— Звісно, пам’ятаю. Отже, ти хочеш сказати, що я в інших світах покинув трупи самого себе і втік живим у цей всесвіт?

— Саме так.

— Тоді я не розумію, як мені взагалі вдалося прожити так довго, навіть пройшовши через найгірші миті… — голос Птахи звучав ніби здалеку. Поринувши у думки та давні спогади, захмелілий його мозок поволі засинав. А може, я й справді в кожному зі світів залишив по одному мертвому собі? Слабенького та боязкого школярика в дитинстві або майже дорослого випускника, у якого не було багато інтелекту, зате фізично він був набагато сильнішим за того, ким я є зараз. Звісно, я обрав не найкращий варіант, аби продовжити своє життя, але тоді хто з моїх двійників був би найбажанішим варіантом?

— А що коли мені одного разу не вдасться перескочити у черговий всесвіт? Моя смерть у цьому світі буде смертю і для всіх моїх копій в інших вимірах? Словом, чи буває… остаточна кончина?

— Повинна бути. Інакше тобі треба було б жити вічно принаймні в одному зі світів, — відповіла Хіміко. — Напевно, «востаннє» ми вмираємо в старості, коли нам далеко за дев’яносто. А якщо людину спіткає несподівана смерть в одному всесвіті, вона продовжує жити в іншому, аж поки зістариться. Отже, врешті-решт, всі ми помираємо літніми людьми, скільки б світів нам не довелося до того часу змінити. Хіба це не справедливо, Птахо?

Раптом він усе зрозумів. Не давши Хіміко продовжити думку, він швидко проговорив:

— Ти досі відчуваєш себе винного у смерті твого чоловіка, так? І ти вигадала увесь цей філософський самообман лише для того, щоб довести собі, що смерть — це не кінець? Я правий, Хіміко?

— Байдуже, правий ти чи ні. Моя роль у цьому світі, де він мене покинув на самоті, полягає в тому, щоб пам’ятати і намагатися зрозуміти, чому він убив себе, — заперечила Хіміко. Їй до обличчя прилила кров, і сірувато-бліда шкіра навколо її трохи згаслих очей миттю почервоніла. — По цей бік всесвіту я не ухилюсь від своїх обов’язків, хоч якими б неприємними вони були.

— Не подумай, Хіміко, що я тебе засуджую — це не так, — Птаха знову посміхнувся, намагаючись трохи розбавити отруту у своїх словах, але продовжив. — Та переконуючи себе в тому, що існує якийсь інший світ, у якому твій чоловік досі живий, ти намагаєшся переконати себе, що все відносно. Але до яких би психологічних вивертів ти не вдавалась, абсолютність смерті зробити відносною неможливо.

— Може, воно й так, Птахо, — сухо промовила Хіміко, втративши інтерес до філософствування. — Налий-но мені ще скляночку.

Птаха відчув укол совісті. Він налив їм обом по порції віскі і подав їй склянку з надією, що вона нап’ється, забуде до завтра про його критичний випад і далі мріятиме собі про свої мультивсесвіти. Мов мандрівник у часі, що потрапив на десять тисяч років у минуле, він відчував відповідальність за свої помилки, наслідки яких позначаться на майбутньому. Це дивне відчуття росло в душі Птахи ще відтоді, як йому повідомили про дефективність його дитини. Тепер він хотів вийти з гри, як картяр, від якого відвернулась удача. Птаха та Хіміко обмінялися великодушними посмішками і почали мовчки пити віскі, зосереджено, як комахи п’ють з квітів нектар. Гамір вулиці, що влітку ще дужче наростав по обіді, долинав до Птахи здалека, ніби сигнали з іншого світу, до якого він не має жодного відношення. Він злегка покрутився на своєму місці, вмостився зручніше, широко позіхнув, і на його очах виступили сльози. Чоловік налив собі ще і осушив склянку одним ковтком, сподіваючись якнайскоріше забутися, зникнути з цього світу хоча б на деякий час.

— Птахо?

Він почав провалюватися в хмільний сон, склянка в його руці нахилилась, і з-неї на коліна крапало віскі. Птаха здивовано зойкнув, широко розплющив очі і вирівнявся на кріслі. Він відчував, що ступив уже у другу стадію сп’яніння.

— Що?

— Пам’ятаєш те шкіряне оленяче пальто, що дісталося тобі від дядька? Що з ним тепер? — Хіміко старанно вимовляла кожне слово, ліниво рухаючи язиком. Її обличчя від алкоголю було круглим і червоним, як великий помідор.

— Ти таке питаєш… Я вдягав його востаннє, коли був на першому курсі університету.

— Ти носив його до самісінької зими, будучи другокурсником, Птахо.

Зима — це слово шубовснулось у озеро його затуманеної спиртним пам’яті і здійняло в ньому хвилі.

— Та-ак, це тоді ми з тобою переспали. Я постелив його просто на підлозі в складі лісозаготовки, а на ранок воно було геть усе вкрите брудом і тирсою — вже не вдягнеш. Та й хімчистка тоді шкіряні вироби не приймала. Я поклав його у шафу, а пізніше просто викинув.

Птасі з несподіваною ясністю пригадалась та ніч і те, що між ними сталося, хоча здавалося, що все це було неймовірно давно. Він не пам'ятав, з якої нагоди, але вони, двоє студентів другого курсу, якось добряче напилися, і Птаха проводив Хіміко додому. Вона тоді жила на другому поверсі столярного магазину. Птаха обняв дівчину на темному задвірку. Їхні ласки були невинними, доки Птаха не торкнув Хіміко, ніби ненароком, поміж ніг. Втративши голову, він притиснув Хіміко до дощатого паркану і намагався в неї ввійти. Дівчина чимдуж силкувалася йому допомогти, але нарешті не стрималася і тихенько розсміялась. Вони обоє були надзвичайно збудженими, та все ж їхні пестощі досі не виходили за межі гри. Птаха зрозумів, що стоячи нічого не вийде, а відчуття того, що з ним повелися як з дитиною, лише розпалили його жагу та наполегливість. Птаха зняв пальто, розстелив його на землі і поклав на нього Хіміко, яка продовжувала сміятись. Нарешті посмішка зникла з її обличчя, і Птаха припустив, що вона от-от зазнає втіхи кульмінації. Та коли за мить він її про це спитав, вона відповіла, що змерзла. Птаха припинив свої потуги.

— Я був тоді справжнім дикуном, — прокректав Птаха, ніби старий дід, згадуючи юність.