Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 8)

Птаха зі своїми супутниками вийшли до центрального входу в головному крилі, і пожежники хутко побігли до автостоянки. Щодня бігати, затамувавши подих, завжди бути готовими до екстреної ситуації — це для них було буденністю, і вже не просто роботою, а стилем життя. Вони швидко, ніби за ноги їх хапав голодний біс, розмахуючи руками, перетнули асфальтобетонний майданчик. Тим часом одноокий лікар зателефонував з громадського телефону своєму начальнику. Ситуацію він описав кількома словами: немає майже жодної нової інформації, про яку можна було б повідомити. Потім слухавку взяла теща Птахи. Лікар повернувся до нього:

— Це мати вашої дружини. Вона запитує про дитину. Відповісте?

Ні, ні, НІ! — хотілося прокричати Птасі. Через численні телефонні розмови з тещею напередодні звук її голосу в телефонній слухавці, схожий на голос дружини, але ще більш дитячий, став для Птахи нав’язливою ідеєю — цей комариний писк, що не давав йому спокою! Він поставив дитячу колиску на бетонну підлогу і з похмурим обличчям підійшов до телефону.

— Завтра після обіду я прийду сюди знову, мені повинні повідомити висновок спеціаліста з нейрохірургії.

— Навіщо? Що нового вони можуть сказати? — спитала теща голосом, якого Птаха боявся найбільше — в ньому звучав прямий докір.

— Що б вони не сказали, дитина досі жива, — відповів Птаха і з передчуттям відрази став чекати, що вона скаже далі. Але теща мовчала. З того боку Птаха почув ледь помітне судомне зітхання. — Я зараз приїду, і ми зможемо поговорити.

Сказавши це, Птаха збирався покласти слухавку, але теща його випередила.

— Ні-ні! Будь ласка, не повертайся сюди поки що… — проговорила вона і закашлялась. — Моїй дочці сказали, що ти повіз дитину в кардіологічну лікарню. Якщо ти зараз повернешся, вона напевно щось запідозрить. Буде набагато краще, якщо ти прийдеш через декілька днів, коли їй вже трохи полегшає, і скажеш, що дитини не стало через проблеми з серцем. А поки що зв’язуватимемося по телефону.

Птаха все зрозумів. Він хотів повідомити, що збирається піти до тестя та розповісти всю ситуацію йому, але на тому боці поклали трубку, і зв’язок з ляскотом перервався. Отже, його голос також терпіли, ледве стримуючи відразу. Птаха поклав слухавку на місце і підняв з підлоги колиску. Машина «швидкої» виїхала зі стоянки і чекала на нього. Птаха підійшов до прочинених дверей, поклав дитячу колиску на парусинові ноші і сказав одноокому лікарю та двом пожежникам, які вже сиділи всередині:

— Дякую за все. Далі я сам.

— Самі поїдете додому?

— Так.

Насправді, Птаха хотів сказати «сам поїду звідси». Він мав повідомити тестя про деталі пологів, але після цього в нього залишалося ще чимало вільного часу. Крім того, порівняно з поверненням до жінки та її матері, відвідання тестя було для Птахи чимось на зразок самодопомоги.

Лікар зачинив двері зсередини, і машина з вимкненою сиреною поволі рушила, виконуючи всі правила та не перевищуючи швидкості. Вона нагадувала безпорадного монстра, у якого відібрали силу та голос. Крізь скло, у яке годину тому зі сльозами на очах Птаха дивився на пішоходів, він побачив лікаря та пожежника, які, балансуючи в хиткому салоні, схилилися до водія. Очевидно, вони збиралися зараз попліткувати про Птаху і його дитину, та його це анітрохи не бентежило. Після розмови з тещею він отримав своєрідний відгул — час, яким він міг розпорядитися так, як йому заманеться. Ця думка нагнала свіжої крові у його голову. Вслід за каретою «швидкої» Птаха пішов через велику, мов футбольне поле, площу перед лікарнею. Посередині площі він зупинився і подивився назад на клініку, де щойно він був вимушений покинути свою першу дитину, яка стоїть однією ногою в могилі. Величезна будівля помпезною фортецею здіймалась над ним. Десь там, у закутку цієї громадини, що виблискувала в променях літнього сонця, лежало його немовля, і з його маленького рота виривався ледь чутний крик. Та його маленьке тільце було для неї дрібнішим за піщинку. Завтра я повернуся сюди знову, та хто знає, чи не заблукаю я в лабіринтах цієї сучасної фортеці, чи зможу знову знайти свою вже мертву чи ще живу дитину, — подумав Птаха. Ця думка ще на крок віддалила чоловіка від нещастя, яке його спіткало. Птаха розвернувся, широкими кроками подолав решту відстані і вийшов через головні ворота на вулицю. Був бадьорий передобідній час. Легенький вітерець навіяв Птасі давні спогади про те, як він був ще учнем молодших класів, і по його вухах та щоках, що розчервонілися від недосипання, розбіглися приємні мурашки задоволення. Чим далі відчуття шкіри та нервові клітини тікали з-під контролю гнітючого розуму, тим дужче Птаха відчував розкіш моменту, тим сильнішим було його відчуття свободи, яке нарешті виринуло на поверхню свідомості.

Перед зустріччю з тестем треба було б умитися та поголитись! — подумав Птаха і повертів головою у пошуку першої-ліпшої перукарні. Побачивши неподалік потрібну вивіску, він попрямував туди. Середнього віку перукар зустрів його як нічим не примітного відвідувача і провів до крісла. Не схоже було, що він розгледів у обличчі Птахи бодай якусь печать нещастя. Перевтілившись у ту людину, якою його бачив перукар, Птасі вдалося внутрішньо звільнитися від душевного болю та неспокою. Він заплющив очі і відчув, як гарячий вологий рушник з відчутним запахом дезінфекційного засобу зігрів йому щоки та підборіддя. Дитиною Птаха якось бачив комічну сценку, у якій хлопчик — помічник перукаря — приніс настільки гарячий рушник, що не міг його не тільки охолодити в руках, а й навіть тримати, і просто кинув на обличчя клієнта. Відтоді щоразу, як його обличчя вкривали гарячим рушником, він не міг не посміхнутися. От і зараз він відчув, що його лице розпливається у посмішці. Та це вже було занадто. Він легенько здригнувся і, відганяючи напад веселощів, знову почав думати про своє нещастя, свою хвору дитину: усмішка в такий час засвідчувала його особисту провину.

Смерть маляти-овоча. — Птаха подивився на трагізм ситуації під кутом, що ятрив душу найсильніше. — Якщо для дитини, у якої всі чуття та здібності були на рослинному рівні, смерть не супроводжувалася муками, то що для неї таке смерть узагалі? Або що таке для неї життя? Вперше за кількасот мільйонів років на широкій голій рівнині з’явився невеличкий паросток життя і ріс цілих десять місяців. Звісно, у тому зародкові не було й натяку на свідомість. Згорнувшись у клубочок, він існував у м’якому, темному та теплому царстві, а потім ризикнув з’явитися у цей зовнішній світ — холодний, грубий, жорсткий та страшенно яскравий. Цей величезний світ він не міг, як раніше, повністю заповнити одним собою, тепер йому доводиться ділити його з нескінченною кількістю сусідів. Та для дитини-овоча перебування у зовнішньому світі, сповненому незрозумілих йому страждань, затягнеться, певно, не більш як на декілька годин, і в якусь мить її дихання зупиниться, і вона знову відійде на мільйони років на свою чисту рівнину дрібною піщинкою в безкрайньому океані порожнечі. А що коли Судний день дійсно настане? За що його викликатимуть до Суду? Яким може бути звинувачення і покарання для немовляти, що прожило рослиною нікчемно коротке життя і відразу покинуло цей світ? Декілька годин, проведених на землі з широко розкритим у плачі яскраво-червоним ротом — хіба є суддя, якому таких звинувачень буде достатньо? Недостатньо! — Птаха відчув, що задихається від глибинного страху, що поступово його охоплював, і зараз пронизав усе його єство. Якщо мене викличуть туди як свідка, я навіть не зможу впізнати обличчя свого сина, хіба що за пухлиною на голові. Птаха відчув гострий біль у верхній губі.

— Будь ласка, не рухайтесь! Я вас трохи порізав, — буркнув суворим, навіть дещо погрозливим тоном перукар, тримаючи бритву перед носом Птахи і заглядаючи йому в обличчя.

Птаха торкнувся пальцем верхньої губи, після чого підніс його до очей. На кінчику пальця червоніла крапля крові. Глибоко у шлунку Птаха відчув блювотний спазм. У нього та його дружини була друга група крові, і напевно у тілі його нещасної вмираючої дитини також тече якийсь жалюгідний літр крові другої групи. Птаха знов повернув забруднену руку під білу перукарську накидку, притиснув нею живіт і заплющив очі. Перукар повільно та обережно поголив місце порізу, після чого, ніби намагаючись наздогнати втрачений на це час, швидкими та різкими рухами поголив щоки та підборіддя.

— Голову митимемо?

— Ні, дякую, цього досить.

— У вашому волоссі чималенько бруду, — невдоволено сказав перукар.

— Я вчора ввечері спіткнувся і впав, — пояснив Птаха.

Встаючи з крісла, він зиркнув на відображення свого свіжопоголеного обличчя у дзеркалі, що сяяло, як літнє полуденне сонце на морському узбережжі. Волосся і справді було брудним і стирчало, як зім’ята солома, але шкіра обличчя — від загостреного підборіддя до вилиць — була гладенькою, свіжою та рожевою, мов животик форелі. Якби у цих невиразних, кольору білкового клею очах загорілося світло, якби брови звільнилися від нервового напруження, а тонкі губи перестали конвульсивно посіпуватись, він виглядав би набагато молодшим та бадьорішим і скидався б на того Птаху, відображення якого він бачив учора у вітрині магазину. Він відчув глибоке задоволення своїм рішенням зайти до перукарні перед зустріччю з тестем: принаймні один плюс йому вдалося додати до психологічного балансу, який від самого світанку неухильно падав донизу. Птаха кинув останній короткий погляд на невеликий трикутний згусток крові зліва під носом і вийшов з перукарні. Поки добиратиметься до університету, де працював його тесть, блиск та свіжість, залишені на обличчі лезом для гоління та рушником, устигнуть потьмяніти. Але до того часу він принаймні здере нігтем з обличчя кров і не постане перед очима дружининого батька недоладним та жалюгідним побитим псом. Птаха йшов широкими кроками уперед, озираючись у пошуках найближчої автобусної зупинки, аж раптом згадав, що від учора у нього в кишені лежить трохи зайвих грошей. Піднявши руку, він зупинив таксі, яке саме проїжджало повз.