Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 7)
— Поки що все гаразд.
— Дякую.
Птаха відчув, що його напруженість починає поволі танути, як карамелька, під променями лікарського авторитету. Пасивність та покірливість, з якою Птаха його слухав, змели останні сумніви з обличчя лікаря. Зібравши увесь свій авторитет докупи, він сказав:
— Це дійсно унікальний випадок, в моїй практиці це теж уперше, — він ствердно кивнув самому собі. Вгадавши момент між похитуваннями автомобіля, лікар спритно пересів на місце біля Птахи. Здавалося, його анітрохи не бентежить незручна лавка з покладеними на неї ношами.
— Ви спеціаліст із мозку? — запитав Птаха.
— Ні-ні, я акушер, — виправив його лікар. Однак його настільки поважний авторитет вже не міг від цього постраждати. — В нашій клініці немає неврологів, але цей діагноз цілком очевидний: мозкова грижа, без сумніву. Звісно, ми б знали більше, якби взяли на аналіз спинномозкову рідину з пухлини, але під час такої маніпуляції є чимала небезпека ненароком зачепити голкою сам мозок. Тому ми й перевозимо вашу дитину до іншої лікарні без будь-якого хірургічного втручання. Повторюся: я акушер, але я радий, що мені поталанило зіткнутися з таким складним випадком у новонародженого. Мені б хотілося бути присутнім під час розтину. Ви ж погодитеся на розтин, чи не так? Я розумію: на цьому етапі говорити про розтин не дуже правильно, та все ж я мушу запевнити, що ваша згода може суттєво допомогти розвитку медицини. Можливо, розтин вашого немовляти допоможе в майбутньому врятувати іншого новонародженого з такою ж патологією. Пробачте мені мою відвертість, та для вашої дитини навіть краще було б скоріше померти. Вам з дружиною від цього теж було б легше. Деяким людям вистачає дивовижного оптимізму мати добрі надії стосовно дитини з цим діагнозом, та я все ж вважаю, що чим раніше вона помре, тим щасливішими врешті-решт будуть батьки. Не знаю, можливо, це через різницю поколінь. Я народився у тридцять п’ятому, а ви?
— Приблизно так само, — Птаха не зміг відразу вирахувати дату за західним календарем[1]. — Вони страждають?
— Наше покоління?
— Ні. Такі діти.
Лікар на мить задумався.
— Питання в тому, що розуміти під «стражданням», — нарешті сказав він. — У цієї дитини не працюють органи чуття: зір, слух, нюх… Я майже впевнений, що не функціонують і ті частини мозку, що відповідають за біль. Говорячи словами головного лікаря, це дитина-овоч. Як ви думаєте, овочі можуть страждати?
Птаха нічого не відповів і задумався.
— То як? Ви думаєте, що діти-овочі страждають? — з вимогою в голосі повторив своє запитання лікар.
Птаха з готовністю заперечливо хитнув головою. Він не був з тих, хто покірно погоджується з людиною, з якою щойно познайомився, не відчуваючи принаймні внутрішнього спротиву. Та це питання вибило його з колії, своїм розпаленим мозком він не міг ні про що повноцінно міркувати.
— Дитині недостатньо кисню, — відрапортував пожежник. Лікар швидко встав та підійшов, аби перевірити гумовий шланг.
У цю мить Птаха вперше побачив свого сина. Це було потворне дитяче тільце зі зморшкуватою, з жировими відкладеннями червоною головою. Його очі були міцно заплющені, як мушля, а до ніздрів тягнулися гумові трубки. Рот дитини був широко розкритий у німому крику, демонструючи світло-рожеву ротову порожнину. Птаха несвідомо посунувся вперед і подивився на перев'язану бинтами голову немовляти. Задню частину голови вкривала купа густо закривавленої вати, але було очевидно, що під нею приховувалося щось велике і аномальне. Птаха відвів погляд і сів знов на своє місце. Притуливши обличчя до скляного вікна, він дивився на пейзаж міста, що проносилось повз. Збентежені звуком сирени, люди проводжали карету «швидкої допомоги» поглядом із виразом, у якому були суміш цікавості та того незбагненного очікування, з яким на Птаху дивилися ангелоподібні вагітні жінки з лікарняних балконів. Це було схоже на застиглий кадр кінофільму, який раптом зупинили на самій середині. Вони зазирнули у крихітну тріщину на гладенькій поверхні чужого повсякденного життя, і на їхніх обличчях був вираз невинного благочестя.
У Птахи з очей покотилися сльози. Забинтований Аполлінер — цей образ миттю спростив усі його емоції та спрямував в одному напрямку. Птаха не корив себе за свою сентиментальність — вона була виправданою. У сльозах він навіть знайшов якусь насолоду.
3
Птаха сидів на сходах навпроти кабінету дефектології, обхопивши брудними руками коліна та борячись із сонливістю, яка все дужче обіймала його після болісних сліз. Нарешті двері відчинилися, і звідти вийшов лікар зі штучним оком. Птаха встав йому назустріч. Розгублено лікар сказав:
— У цій лікарні жахлива бюрократія! Навіть медсестра не слухає, що ти їй кажеш. У мене з собою лист-звернення від нашого головного лікаря до місцевого професора. А я навіть не знаю, хто з них професор!
Раптом Птаха зрозумів розгубленість лікаря: в цій установі до всіх ставилися як до дітей, і цей молодий чоловік з одним оком почав сумніватися у своєму авторитеті.
— А що з дитиною? — Птаха сам здивувався, як заспокійливо прозвучав його голос.
— Так-так, дитина… Ми дізнаємося ситуацію, щойно нейрохірург завершить обхід. Звісно, якщо вона до того часу протримається. Якщо ж ні — розтин буде значно інформативнішим. Боюся, до завтра немовля не доживе. Як щодо того, щоб прийти сюди завтра десь о третій? Втім, маю вас попередити: тут все страшенно бюрократизоване. Навіть медсестри!
Не маючи наміру відповідати на інші запитання Птахи, лікар підняв свої позбавлені емоцій очі — здорове та скляне — вгору, і пішов геть. Як прачка, притискаючи до себе збоку спорожнілу дитячу колиску, Птаха пішов слідом. У коридорі, що вів з корпусу стаціонару в головне приміщення, до них приєдналися два пожежники, відповідальні за кисневе забезпечення та керування автомобілем «швидкої допомоги», які до цього часу курили. І вся ця команда на чолі з однооким лікарем рушила в головний корпус.
Схоже, пожежники відразу відчули, що та товариськість та гарний настрій, які лікар випромінював у кареті «швидкої допомоги», зовсім зникли. Вранці, коли вони мчали під помпезні звуки сирени через переповнений центр міста, не звертаючи уваги на світлофори, створені для законослухняних людей, неначе чистим полем на позашляховику, їхня стоїчна уніформа сповнилася для них якоїсь особливої величі. Але тепер і це кудись зникло. Дивлячись іззаду на їхні потилиці, з яких вже поволі починало випадати волосся, Птаха помітив, що вони схожі на однояйцевих близнюків: обидва вже немолоді, обоє середні на зріст та повноту і однаково лисіють.
— Якщо ти починаєш робочий день з кисневих балонів, це вже до вечора! — емоційно вигукнув один з них.
— Еге ж, ти завжди це повторюєш! — відповів другий.
Одноокий лікар не звернув уваги на цей короткий діалог.
Птаху він теж вразив не надто, але він принаймні зрозумів, що ці двоє намагаються підняти один одному настрій. Він повернувся до одного з них та з розумінням кивнув головою. Той відразу напружився, ніби його про щось запитали:
— Що? — буркнув він, змушуючи Птаху вигадувати, що сказати далі.
Птаха розгубився, але знайшовся, чим поцікавитись:
— Я хотів запитати про вашу машину. Ви можете вмикати сирену та ігнорувати світлофори, навіть повертаючись назад?
— Повертаючись назад? — перепитали обидва пожежники в унісон, наче співочий дует пожежної служби, після чого одночасно замовкли. Їхні обличчя вкрилися рум’янцем, як у п’яних, вони переглянулися і разом пирхнули, від чого їхні ніздрі так само синхронно роздулися.
Птаха розсердився спершу через безглуздість свого питання, а потім — через реакцію пожежників. І ця легка злість була зв’язана тоненьким шлангом з баком великої темної люті, що ховалася глибоко в ньому. Ця лють, яку він не міг випустити на волю, накопичувалася в ньому від самого світанку, невблаганно нарощуючи тиск. Але пожежники, здавалося, відразу розкаялися в тому, що так необачно висміяли нещасного молодого батька, і знічено затихли. Це перекрило клапан його гніву. У свою чергу, Птаха почав корити самого себе. Врешті-решт, чи не сам він спровокував усю цю ситуацію своїм химерним запитанням? І чи не з’явилося це питання на світ із його власного мозку, вимоченого в маринаді горя та недосипання? Птаха подивився у колиску, яку притискав до себе. Зараз вона скидалася на даремно викопану яму. На дні колиски лежало тільки складене у декілька разів вовняне покривало та рулон вати. На них досі яскраво червоніли плями ще не висохлої крові, але вже більше не викликали у пам’яті Птахи того моторошного видовища — його дитини із перев’язаною бинтами головою та гумовими трубками у ніздрях, через які немовля потроху ковтало кисень з балонів. Він не міг навіть точно пригадати, як гротескно виглядала голова дитини, її червона шкіра і жирова оболонка, яку та вкривала. Зараз його власна дитина швидко від нього віддалялася. Птаха відчув одночасно ганебне полегшення і глибинний страх.