Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 6)

Мозкова грижа. Птаха спробував це уявити, або пригадати щось подібне, але нічого не спадало на думку.

— У дитини з цією… грижею… у неї є шанс вирости нормальною? — розгублено й незв’язно запитав Птаха.

— Вирости нормальною! — різко, наче від гніву, вигукнув лікар. — Ви хоч усвідомлюєте, що таке мозкова грижа? Навіть якщо ми хірургічним шляхом розітнемо черепну кістку і спробуємо повернути мозок на місце, найбільше, на що можна розраховувати — це людина-овоч. Власне, що ви взагалі маєте на увазі під словами «вирости нормальною»?

Лікар питально хитнув головою обом колегам зліва й справа, ніби глибоко вражений відсутністю у Птахи хоча б найменшого натяку на здоровий глузд. Лікар зі штучним оком та інший, мовчазний і з невиразною, землистого кольору обличчя шкірою, спішно кивнули йому у відповідь, погоджуючись. Після цього всі троє уп’ялися несхвальним поглядом у Птаху, неначе професура на студента, який завалив іспит.

— Отже, дитина от-от помре?

— Ні, не прямо зараз. Можливо, завтра. Або навіть ще пізніше. Мушу визнати, це дуже життєздатне немовля, — сказав акушер по-лікарськи об’єктивно. — То що ви збираєтесь зараз робити?

Птаха мовчав, принизливо розгублений, відчуваючи себе дрібним та безпорадним карликом. Що він взагалі міг зробити? Як підступний гросмейстер, лікар поставив йому мат, загнав у глухий кут, а тепер питає, що той робитиме! А що він має робити?! Впасти на коліна та голосити від горя?

— Якщо хочете, я можу допомогти перевести дитину до лікарні при Національному університеті. Але тільки якщо хочете, — сказав лікар з пересторогою в голосі. Пропозиція звучала підозріло, як загадка з прихованою пасткою.

— Якщо інших варіантів немає… — Птаха силкувався розгледіти бодай щось за цим підозрілим туманом, але зрозуміти нічого не вдавалося.

— Жодних, — відверто підтвердив лікар. — Але ви принаймні знатимете, що зробили все, що в ваших силах.

— А не можна залишити дитину тут? — раптом спитала теща.

Птаха й усі троє лікарів разом утупили в неї погляд — настільки неочікуваним було це запитання. Та вона навіть не поворухнулася. Складалося враження, що перед ними сидить найскорботніший у всьому світі черевомовець. Лікар дивився на неї уважно, ніби оцінюючи. Коли він нарешті заговорив, у його голосі огидно звучав відвертий самозахист:

— Ні, категорично неможливо! Ви ж розумієте, така патологія… Ні, це геть ніяк не можна!

Навіть почувши таку різку відмову, вона не поворухнулась і не відняла рукава від обличчя.

— Тоді переводимо дитину до університетської клініки, — рішуче заявив Птаха.

Щойно почувши відповідь Птахи, лікар миттю почав демонструвати свої блискучі організаторські навички в усій красі. Він швидко доручив своїм підлеглим зв’язатися з лікарнею Національного університету та викликати карету швидкої допомоги для транспортування. Все робилося невимушено і професійно.

— Один з моїх лікарів поїде разом з вами, тому ви можете не переживати: в дорозі дитині нічого не загрожуватиме, — сказав лікар з виглядом людини, яка скинула з себе важкий тягар, і вдруге почав набивати в люльку тютюн.

— Дякую вам.

— Ви б не хотіли піти перевдягтися в сухе? Швидку готуватимуть щонайменше двадцять хвилин. Бабуся поки могла б побути тут з вашою дружиною.

— Авжеж, я так і зроблю, — відповів Птаха.

Лікар нахилився до Птахи і фамільярно, ніби розповідав якийсь грубий жарт, шепнув йому на вухо:

— Звісно, ви можете не дозволити їм проводити операцію!

Бідне, нещасне дитя, — подумав Птаха! Першою людиною, яку йому судилося побачити на білому світі, був цей волохатий недомірок із зайвою вагою. Але Птаха досі відчував себе роздавленим: змішані почуття гніву та печалі тільки-тільки почали викристалізовуватися в його душі, але тієї ж миті луснули, як мильні бульбашки. Птаха, його теща та головний лікар одним мовчазним гуртом спустилися до приймального відділення біля центрального входу. Перед тим як залишити лікарню, Птаха повернувся до тещі попрощатися. Схожа на дочку, немов старша сестра, вона подивилася йому в очі у відповідь, ніби збиралася щось сказати. Птаха чекав. Та вона мовчала і далі, не зводячи з нього темних стомлених очей, позбавлених будь-яких емоцій. Птаха відчув, що їй соромно. Настільки відверто соромно, як було б, якби вона стояла посеред людної вулиці зовсім роздягненою. Що могло так її збентежити, що могло змусити її очі та всі м’язи обличчя так помертвіти? Птаха відвів погляд, повернувся до лікаря і запитав:

— Дитина… Це хлопчик чи дівчинка?

Лікаря знову зрадило самовладання: він химерно гигикнув і відповів у манері малодосвідченого молодого інтерна:

— Дайте подумати… вірите — не пам’ятаю! Та, здається, я все-таки його бачив… так-так, я бачив пеніс!

Птаха мовчки пішов до дверей і вийшов на під’їзну дорогу. На вулиці більше не дощило, холодний вітер стих. У ясному небі поволі рухалися поодинокі хмарки, воно було світлим та сухим. Чудовий яскравий ранок щойно вилупився з кокона досвітніх сутінків. У повітрі витав неповторний аромат перших днів літа, він наповнював усе тіло Птахи зсередини і розслабляв кожен м’яз, кожен орган та клітину його організму. Сліпучі промені сонця, що віддзеркалювались у вологому асфальті тротуару та блищали на листі висаджених уздовж нього кущів, впивалися, неначе гострі білясті крижані бурульки, у розпещені лагідною напівтемрявою зіниці Птахи. Він продовжував несвідомо крутити педалі, рухаючись у цьому ранковому сяйві і не відчуваючи під собою землі. Як плавець, який балансує на краю трампліна і от-от стрибне в невагомість, він відчував легке запаморочення. Він перестав крутити педалі і завмер, як дрібна слабка комаха, що потрапила в міцні павучі тенета. Ти можеш поїхати на велосипеді світ за очі і на декілька сотень діб пірнути в море алкоголю, — неначе одкровення, Птаха почув непевний внутрішній голос. Котячись верхи на хиткому велосипеді, він їхав далі і чекав, що ще скаже голос. Та той більше не озивався. Трохи збадьорившись, Птаха знову почав ліниво крутити педалі.

Як завжди сутулячись, Птаха стояв роздягнений посеред кімнати. Але лише простягнувши руку до телевізора, на якому лежав чистий комплект спідньої білизни, він усвідомив, що стоїть зовсім голий. Швидко, ніби проводжаючи поглядом прудкого пацюка, Птаха зиркнув на свої статеві органи і відчув пекучий сором, який ошпарив його з голови до ніг. Проворно підскакуючи, мов зерна кукурудзи на гарячій сковороді. Птаха вскочив у спідню білизну, потім одягнув штани та верхній одяг. Він був однією з ланок того ланцюга великого сорому, що був натягнений між його тещею та головним лікарем. Таке недосконале, неміцне, сповнене небезпеки людське тіло, — ось що таке справжній сором! Тремтячи, неначе дівчина, що загубилася в роздягальні футбольного стадіону, Птаха вискочив зі своєї кімнати, прожогом збіг униз сходами, вилетів на вулицю, осідлав велосипед і помчав подалі від дому, ніби намагався втекти від усіх проблем, що його переслідували. Він з радістю б утік від свого власного тіла, якби лиш це було можливо. Здавалося, що втікати від самого себе на велосипеді вдавалося швидше, ніж пішки, хай навіть зовсім трохи…

Під’їжджаючи до лікарні, Птаха побачив, як з її дверей вийшов чоловік у білому халаті з чимось схожим на невелику корзину для сіна в руках і поспіхом проштовхнувся крізь натовп до відкритих задніх дверей карети «швидкої допомоги». Та м’яка, слабка частина душі Птахи, яка хотіла втекти якомога далі від тіла, намагалася переконати себе в тому, що все це відбувалося нескінченно далеко від нього. Вона хотіла вірити, що Птаха не має до всього цього жодного стосунку, що він просто любитель ранкового моціону і опинився тут цілком випадково. Але йому більше нічого не залишалося, тільки долати цю дистанцію, пересилюючи важке, липке відчуття опору, вгризаючись, як кріт, у цю уявну земляну стіну.

Птаха об’їхав натовп ззаду і зупинив велосипед. Злізши з нього, він нахилився, щоб замкнути вкрите сльотою колесо ланцюгом.

— Тут лишати велосипед не можна, — почув він позаду голос, у якому бриніло сильне невдоволення.

Від несподіванки різко повернувшись, Птаха зустрівся поглядом з головним лікарем клініки. Його очі дивилися на Птаху критично і з докором. Він мовчки взяв велосипед на плече і поніс його в чагарники поміж живоплотом. На нього відразу полетіла ціла злива дощових крапель з кошлатого листя фатсії. Вода неприємно стікала з шиї на спину, але він навіть не цикнув язиком. Зазвичай запальна вдача Птахи зараз зраджувала його, і усі неприємності він сприймав як належне, не виказуючи ані найменшого роздратування.

Птаха вийшов із хащів, його взуття було закаляне багнюкою. Лікар виглядав дещо збентеженим через власну різкість. Товстою короткою рукою він злегка обняв за плечі Птаху й повів його до карети «швидкої». Дорогою стиха, але гарячково, ніби розповідаючи страшенну таємницю, сказав:

— Це був хлопчик! Я абсолютно точно бачив його геніталії!

В салоні «швидкої допомоги» пообіч дитячої колиски та кисневого балона сиділи лікар зі штучним оком та смаглявий, вдягнений у білосніжний халат пожежник. За спиною пожежника не було видно того, що лежало в колисці. Чувся лише тихий шиплячий звук кисню, що булькотів у резервуарі з водою, неначе таємне повідомлення з прихованого радіопередавача. Птаха невпевнено опустився на сидіння навпроти: на лавці лежали парусинові ноші. Намагаючись умоститися зручніше, він подивився через скляне вікно карети назовні і здригнувся: з вікон та балконів другого поверху на нього дивилися вагітні жінки. Вони тільки-но прокинулися, ледве встигли вмитися, і на їхніх обличчях сяяло вранішнє сонце. Жінки були вдягнені в різнокольорові синтетичні спальні кімоно: червоні, блакитні, світло-бірюзові. Стоячи на балконах у своєму довгому вбранні з широкими рукавами, вони нагадували зграю янголів, що невагомі літали над землею. В їхніх очах читалися різні емоції: тривога, сподівання, навіть радість. Птаха відвів погляд. Сирена «швидкої допомоги» заревіла, і карета зрушила з місця. Машину трясло, Птаха напружив усі свої м’язи, упершись ногами в підлогу, аби не зісковзнути з незручного сидіння. Клята сирена! До сьогоднішнього дня сирену він чув лише зовні. Вона наближалася, стаючи все гучнішою, але врешті-решт проїжджала повз і стихала вдалині. Та зараз сирена була в ньому самому, вона прилипла до нього, як хвороба, і вже нікуди не зникне. До Птахи повернувся молодий лікар зі штучним оком і сказав: