Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 5)
Його велосипед, мокрий від мряки, лежав повалений на гальку біля живоплоту. Птаха підняв його з землі та спробував витерти прогниле шкіряне сідло від крапель надокучливого дощу. Так і не витерши його досуха, він різко сів на велосипед, нервово, як розсерджений кінь, вдарив по педалях і виїхав з двору на дорогу. Дрібна галька розліталася з-під коліс. Від вогкого й холодного сідла штани промокли, і його сідниці неприємно закололо. Продовжувало дощити, і вітер гнав дощові краплі просто Птасі в обличчя. Він їхав із широко розплющеними очима, намагаючись не потрапляти колесами в вибоїни на дорозі, краплини води летіти прямо в очі. Птаха виїхав на ширшу та світлішу вулицю і звернув ліворуч. їхати стало легше: тепер вітер з дощем дув справа. Аби втриматися на велосипеді, він трохи нахилився корпусом у бік вітру. Колеса велосипеда здіймали хвилі дрібних, як туман, бризок на дорозі, вкритій дощовою водою. Птаха їхав далі, нахиливши корпус вперед, і дивився, як шини розганяли дощові калюжі. Від монотонного видовища у нього запаморочилося в голові, і він підвів обличчя догори. Птаха озирнувся навколо: скільки міг сягати погляд, на вулиці ранком не було жодної людини. Набухле від дощової води листя дерев гінкго, які густо росли уздовж дороги, важко розвівалося від поривів вітру. Товсті чорні стовбури підтримували цілі океани листя насиченого зеленого кольору. Якщо всі ці дерева враз поваляться, Птаха разом із велосипедом потоне в морі зелені, сповненої ароматами весняної свіжості. Йому раптом стало моторошно їхати уздовж нескінченної алеї. На вершинах дерев гілки стугоніли від поривів вітру. Він подивився на шматочок східного неба, що проглядався за густим гіллям. За темно-сірим панцирем дощових хмар з глибин прозирало несміливе персиково-рожеве сонце. Вкрите галопуючими лапатими чорними псами-хмарами небо виглядало засоромленим. Декілька голубих сорок зухвало, як дворові коти, випурхнули напереріз Птасі. Він бачив сріблясті дощові краплини, що, мов воші, вмостилися на їхньому світло-голубому пір’ї. Птаха відчув, яким він був напруженим, як легко його було сполошити. Його зір, слух, нюх — всі чуття надзвичайно загострилися. Він побачив у цьому поганий знак: щось подібне траплялося з ним у ті тижні безпробудного п’янства.
Птаха схилив голову і всією своєю вагою обрушився на педалі, прискорюючи хід велосипеда. В ньому ожив той самий страх, що гнав його вперед в неспокійному сні цієї ночі. І він продовжував крутити педалі. Плечем він ненароком зачепив низьку гілку, і вона, зламавшись, відпружинила й дряпнула Птасі вухо. Та він швидкості не знизив. Краплі дощу свистіли, мов кулі, біля вух Птахи, злегка зачіпаючи подряпину. Він під’їхав до входу в лікарню і різко загальмував. Гальма жалібно вискнули, високо та пронизливо, як міг би закричати він сам. Птаха встиг промокнути як хлющ. Струшуючи з себе воду, мов пес, він почувався, ніби проїхав нескінченно довгу дорогу під сильною зливою.
Птаха на мить зупинився перед дверима оглядової кімнати, щоб перевести подих, і увійшов до напівтемного приміщення. На нього чекало декілька людей, роздивитися обличчя було важко.
— Я батько, — сказав Птаха хриплим голосом, розгублений від того, що вони сидять без світла.
На одному зі стільців він побачив свою тещу, яка прикривала рукавом кімоно обличчя, наче стримуючи нудоту. Птаха підійшов і сів на стілець поруч із нею. Промокла наскрізь тканина сорочки та брюк неприємно липла до спини та сідниць. Він здригнувся, мов слабке перелякане курча. Його очі швидко адаптувалися до мороку, що панував у оглядовій, і він побачив трьох лікарів. Вони сиділи в ряд по той бік столу, немов судді трибуналу, і уважно дивилися, як він займає своє місце на лаві підсудних. Подібно до державного прапора у залі трибуналу, що символізує державну владу, над головами суддів висів плакат із зображенням анатомії людини, демонструючи їхній власний закон.
— Я батько! — трохи роздратовано повторив Птаха, видаючи свою напруженість та переляк.
— Так-так, гаразд, — відповів чоловік, що сидів посередині, з оборонною ноткою в голосі, відчувши у голосі Птахи натяк на агресію. (Головний лікар! Саме він мив руки біля хірургічного столу, на якому стогнала його дружина).
Птаха невідривно дивився на головного лікаря і мовчки чекав продовження. Однак замість того, щоб відразу перейти до справи, лікар дістав з кишені пом’ятого й забрудненого хірургічного халата люльку і почав набивати її тютюном. Чоловіком він був невисоким, круглим, як барило, і поводився з поважною неквапливістю. Заплямований халат був розстібнутий на грудях, волохатих, як верблюжа спина. Щетина вкривала і всю нижню частину обличчя — від верхньої губи та щік і аж до третього підборіддя, що звисало, коли він схиляв голову, поглядаючи на люльку. Сьогодні вранці лікар не знайшов вільного часу, аби поголитися, отже, від учора він всю ніч боровся за життя дитини. Птаха відчув невимовну вдячність, але разом з тим щось підозріле у цьому волохатому чоловікові середніх років не давало йому повністю заспокоїтись: здавалося, в пухлих руках, у гладкому тілі, під густо вкритою волоссям шкірою таїться щось зловісне, яке проти своєї волі насилу стримується, аби не вирватися назовні.
Нарешті лікар востаннє взяв люльку в круглу, як м’ячик, жменю і різко подивився Птасі просто у вічі.
— Ви зразу хочете побачити все це на власні очі? — заголосно, як для цього невеликого приміщення, сказав він.
— Дитина мертва, так? — прохрипів Птаха і закашлявся. У лікаря на обличчі з’явився підозрілий вираз через таке припущення Птахи.
— Ні, звичайно, ні, — відповів він, швидко стерши підозрілість з обличчя, замінивши його непевною посмішкою. — М’язи новонародженого працюють активно, та й плаче він як слід.
Теща, що сиділа поряд, глибоко судомно зітхнула, неначе знала дещо більше. Вона зітхала або від глибокого потрясіння, або хотіла цим якось попередити Птаху про глибину того трясовиння бід, у яке він з дружиною зараз втрапив.
— То… ви хочете побачити все, як є? — повторив своє запитання головний лікар. Молодий колега, що сидів праворуч від нього, піднявся зі свого місця. Він був високим і худим. Шкіра на обличчі обтягувала високі вилиці, а очі чомусь порушували загальну симетрію. Одне око виглядало спокійним і безтурботним, у той час як інше виказувало внутрішню нервозність. Птаха автоматично почав підводитися зі стільця разом з лікарем, але на півшляху передумав і знову сів. Тільки тепер він раптом зрозумів, що одне з очей лікаря — скляний протез.
— Ні. Ліпше спершу поясність… Будь ласка, — сказав тремтячим голосом Птаха. З кожною секундою він відчував, як пружина страху стискається в ньому дедалі сильніше. Відраза, що бриніла у словах лікаря — «
— Так-так… Це може вас дещо приголомшити, якщо побачите без попередження. Навіть нас це… здивувало, коли дитина з’явилася на світ.
Несподівано товсті повіки лікаря звузилися, почервоніли, і він по-дитячому хихикнув собі під ніс. То он воно що таїлося під тією густо вкритою волоссям шкірою лікаря! Саме він, цей недоречний сміх, і вигулькнув тоді непевною посмішкою на обличчі ескулапа. Цілу мить Птаха обурено дивився на лікаря, доки не зрозумів, що той сміється від ніяковості. Йому довелося витягти з-поміж ніг чужої дружини невідоме науці чудовисько. Можливо, монстра з котячою головою та роздутим, як аеростат, тілом! Лікар хихотів розгублено, соромлячись того, що він особисто допоміг йому народитися. Така поведінка виходила далеко за межі медичної етики, а надто для кваліфікованого та досвідченого акушера, головного лікаря клініки. Такою могла б бути буфонадна роль лікаря-шарлатана в комедійній кінокартині. Спершу він був шокований, потім розгублений, а зараз ніяковіє від сорому. Птаха тихо чекав, доки лікар відійде від нападу сміху. Що ж то за монстр? Лікар каже «
Лікар швидко подолав напад веселощів, і на його обличчя знову повернулась гідність та похмура неквапливість. Тільки рожеві щоки та повіки нагадували про нещодавній казус. Птаха відвів погляд і, намагаючись перебороти страх та злість, що вирували в його душі, запитав:
— Ви сказали, що це може мене приголомшити. Що саме?
— Зовні? Ви хочете знати, який саме вигляд це має? Що ж… це виглядає, ніби в нього дві голови. Чули марш Ваґнера «Під двоголовим орлом»? Як на мене, це дійсно приголомшує, — відповів лікар і ледь не засміявся знову, вчасно придушивши гротескне хихотіння.
— Це щось на зразок сіамських близнюків? — несміливо запитав Птаха, ніби боявся почути відповідь.
— Ні, зовсім ні. Лише зовні схоже на дві голови. То ви хочете побачити… все це?
— А з точки зору медицини… — нерішуче почав Птаха.
— Мозкова грижа. Частина мозку випинається назовні через отвір у черепі. Я побудував цю клініку після одруження. За весь цей час це перший подібний випадок — дуже рідкісна патологія. Що й казати, я був надзвичайно приголомшений!