Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 88)
— Так, стаття двадцять друга…
— Якщо так, то ми станемо громадянами країни Вільних Мореплавців і зможемо вільно жити, не боячись, що нас хтось знищить. Нас уже ніщо не пов’язуватиме з людьми, на чийому боці сила. Ми будемо жити у плаванні.
— Але ж на вас можуть напасти можновладці з інших країн.
— А для чого, ви думаєте, Такакі збирає зброю? Ми вміємо з нею поводитися. Хоча ми знаємо, що, врешті-решт, нас усе-таки знищать. Тому ми завантажимо трюми динамітом і в будь-який момент зможемо себе підірвати. А коли нас притиснуть так, що нікуди буде діватися, ми передамо по радіо жителям найближчого узбережжя, що в нас залишився єдиний вихід — підірвати себе, вони допоможуть нам їжею та водою і чинитимуть спротив поліції та морським силам самооборони. Такакі каже, що люди мусять пройнятися симпатією до нас.
— Можливо, так все і буде, — сказав Ісана.
— І якщо ми попросимо допомоги по радіо, ми, звичайно, не станемо на бік якихось інших можновладців. Ми залишимося незалежними. Можливо, згодом знайдуться люди, які також захочуть стати Вільними Мореплавцями. Якщо вони також вийдуть в море, то ми зустрінемося із ними і… Існує точка зору, що люди, які висувають якісь політичні ідеї, якими б безглуздими вони не були, все одно приводять у дію певні шестерні, і виходить, що навіть безглузді ідеї набувають сенсу. Такакі просто ненавидить таку точку зору. Те, що роблять Вільні Мореплавці, звичайно, безглуздя, однак ми не хочемо приводити в дію ніякі шестерні. Вільні Мореплавці — це наріст, який ні з чим не пов’язаний. Таким нашу Команду бачить Такакі.
— Наріст? Одначе як добитися, щоб усі інші визнали існування цього наросту? — сказав Ісана. — Незважаючи на те, вийдуть Вільні Мореплавці в море чи ні…
— Якщо Приплюснутий таки стискався, то через нього Команда Вільних Мореплавців могла б сповістити інших людей про те, що ми і справді є наростом. І що Приплюснутий був за людина? І чи справді він стискався?..
Ісана та Інаго лежали зараз на землі, политій кров’ю Приплюснутого. Від цієї думки Ісана стало не по собі. Він почув тихий шелест біля свого вуха. Це був сухий листочок мірики. Поклавши його на долоню, він почав роздивлятися його, мружачись від сонячного сяйва. Він узяв його двома пальцями, подивився крізь листок на небо і побачив на ньому жовті плями. Вздовж листка тягнулися прожилки — спочатку грубі, а ближче до краю вони тоншали і змінювали свій колір. Ісана впродовж довгого часу ретельно спостерігав за листям дерев. І зараз він знову подумав, що листок міг наштовхнути давню людину на думку про форму човна.
— Я думаю, що якби Такакі одразу розкрив весь план Вільних Мореплавців, солдат утік би у той же день, — сказала Інаго, перевертаючись на живіт.
Глянувши на мить у її бік, Ісана знову побачив блискучі від поту, наче змащені маслом, оголені груди. Там, де груди сходилися, шкіра була рожевого кольору і з дрібними зморшками. Ніжна шкіра грудей здавалася дитячою.
— Так що немає чого журитися через те, що солдат загинув. Хай там як, а помер він не від рук Вільних Мореплавців, а до кінця робив те, що вважав за необхідне…
Сказавши це, Інаго подивилася на Ісана червоними очима і посміхнулася. Це був перший раз після смерті солдата, коли вона посміхнулася. І навіть підбадьорюючи Дзіна, її обличчя залишалося стриманим.
Частина 16
Спалахи хтивості (1)
Серед ночі Дзін, який, відколи розпочалася хвороба, ще ні разу не застогнав, раптом запхинькав, наче не в змозі стримувати більше страждання, які досягли апогею. Витягнувши у темряві замотані бинтами руки, він чимдуж замахав ними, наче намагаючись схопитися за щось. Крізь незашторені вікна проникало бліде місячне сяйво, і Ісана міг спостерігати за Дзіном. Потім Інаго, яка спала поруч із Дзіном, підвелася і взяла руки дитини у свої та притисла їх до своїх грудей, які так само, як і вранці, були оголені. На ранок висипка Дзіна ще більше зблідла і, здавалося, почала сходити. Першими словами Дзіна, коли він прокинувся, були:
— А це синій дрізд.
— Дзін уже геть одужав! — сказала Інаго бадьорим голосом, почувши який, Ісана надзвичайно зрадів.
Поки Інаго піднімала Дзіна і водила його в туалет, Ісана стояв біля вікна і дивився на ранкове море. Небо і море були застелені білястим бузковим серпанком і ледь помітно поблискували. Зарості кущів на краю мису були вкриті свіжими зеленими пагонами, але й над ними нависла ранкова імла. Споглядаючи цей пейзаж, Ісана уявляв собі сотні синіх дроздів, що ховалися, розпустивши, наче фазани, пір’я, у кущах на скелях. Почувши тихий сміх Дзіна, Ісана повернувся і побачив, як Інаго водила пальцем поміж незчисленних висипок на його оголеному тілі.
— Напевно, скоро можна буде повертатися до Токіо? — сказав Ісана.
— Одяг може викликати подразнення. Мені здається, треба ще пересидіти два-три дні, — відповіла Інаго. — Тим більше, що в мене таке відчуття, що нічого гарного в Токіо нас не чекає…
Сказано це було похмурим голосом, однак весь її зібраний вигляд говорив про готовність протистояти чомусь страшному і неприємному. Вона швидко одягла сорочку і застібнула перламутрові ґудзики. Потім рішуче побігла в бік кухні, щоб приготувати Дзінові сніданок. Ісана подивився на Дзіна, який продовжував грітися на сонці, однак він уже не тільки не сміявся, а й взагалі заплющив очі, настільки він ослабнув. Однак, наче заради того, щоб потішити батька, Дзін тихим, спокійним голосом сповістив, не розплющуючи очей:
— А це сибірський дрізд. А це сірий дрізд.
Слухаючи назви птахів, Ісана і сам почав чути їхні голоси. Здатність чути пташині голоси, що повернулася до Дзіна, здавалося, приманила різних птахів, які тепер оточили їхній будинок.
Через деякий час Інаго принесла незмінні спагеті, политі м’ясним соусом. Дзін взявся до їжі і, неспішно знищуючи спагеті, з’їв величезну порцію. Ісана ще не бачив, щоб він міг з’їсти таку кількість спагеті. Потім він запив усе це значною кількістю води. Після того як Інаго витерла його спітніле тіло, він знову ліг на ліжко. Поки він їв, його ковдру просушили на сонці. Він із задоволенням зітхнув і подивився спочатку на Інаго, а потім на Ісана.
— А це синій соловей, — сказав він, почувши нових птахів. — А це вівчарик.
А потім він заснув уже зовсім не таким тривожним сном, як цієї ночі, а міцним, здоровим сном.
— Дзін справді прекрасно знає птахів, — сказала Інаго.
В її голосі чулося щось на кшталт шанобливості перед Дзіновою здібністю. Однак пролунав він так, можливо, через те, що вона була зголоднілою та стомленою. Хоча Ісана, який також відчував голод, почув у її голосі щось інше. Вони залишили Дзіна спати, а самі пішли вниз і поснідали на вулиці, сидячи прямо на шматках лави. Після сніданку вони, як і вчора, пішли засмагати, а оскільки день був ще більш спекотний, аніж напередодні, то вони обілляли одне одного водою. Намагаючись не розбудити Дзіна, вони все робили тихо. Шкіра Інаго блищала від рівномірної засмаги, а шкіра Ісана, який просидів останні роки у бетонному сховищі, одразу обгоріла і вкрилася червоними пухирями. Ісана не дуже хотів продовжувати засмагати, однак неприємних відчуттів від проводження часу на повітрі він не переживав.
Лежачи на циновках, вони відчували, як сухий вітер з моря доносить до них дрібки солі. Засмагали вони до третьої, безперервно обливаючись водою, аж поки сонце почало пекти так сильно, що не тільки Ісана, а й Інаго не витерпіла і захотіла піти геть. Їх обгорілі обличчя набули пурпурового кольору, такого, як плоди мірики червоної. Щоб трохи перепочити від спеки, вони пішли до барака. Поки вони сиділи у темному приміщені, вдихаючи піт одне одного, їх втеча у тінь раптово набула ще одного смислу. Їх взаємні почуття почали заплутуватися у складний вузол, поки Інаго одним махом не розрубала його:
— А може, трахнемося? — просто сказала вона.
— Давай, — сором’язливо відповів Ісана тоном вдячної людини.
— Я збігаю за резинкою, яку залишив солдат, — сказала вона, блимнувши очима на Ісана.
Накинувши на голову рушника, щоб уберегтися від сонця, вона стрімко вибігла з бараку.
— А що ви там розглядаєте? — сказала вбігаючи Інаго і розсміялася. — З Дзіном усе гаразд, міцно собі спить. Відколи він захворів на вітрянку, то так добре ще не спав.
Стоячи над Ісана, який так і продовжував тримати пальцями резинку трусів, Інаго скинула спіднє. Ісана міг зблизька розгледіти її живіт і густу порість у неї поміж ніг. Це була найкрасивіша пахвина, яку він бачив у своєму житті.
— Я вже давно ні з ким не спав, тому, напевно, спочатку нічого не вийде. Але якщо спробуємо ще раз, то в мене все вийде як слід.