Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 86)

— А чого рибалки переслідували солдата?

— А я кинув у їхню шхуну гранату. Її щойно пофарбували. І вона стояла на березі, а я вийшов з кущів і підірвав її. Вона загорілася, і рибалки почали шукати по березі того, хто це скоїв. Ми вже були далеко і спокійно спостерігали за ними. Ну, а коли вони натрапили на солдата, у якого на плечі висів автомат, то, схоже, він не зміг переконати їх, що гранату жбурнув не він.

Тамакіті переможно подивився на Ісана.

— О цій порі рибалки женуть в цю бухту дельфінів і б’ють їх сотнями і тисячами. Може, знищивши їхню шхуну, я відслужив заупокійну службу душам китів? Дельфіни ж начебто також належать до китів?

Поліцейські почали керувати рухом машин, і довгий ланцюг автомобілів вирушив. На обличчях водіїв — молодих хлопців і дівчат — була написана така сама похмура жорстокість, як і на обличчі Тамакіті.

— При такому русі ти ще годину не зможеш розвернути машину, — сказав Тамакіті. — Давай-но я десь там далі заблокую трохи зустрічний потік. А я все одно маю повертатися, щоб організувати перевезення зброї, — з цими словами він розвернув мотоцикл і поїхав геть.

— Врешті-решт він таки добився свого і, відправивши мене за вами, виконав операцію самостійно. Тамакіті вже геть забув про свою негідну поведінку на суді і повернув собі самовпевненість, — сказав Такакі з обуренням, і в той же час в його голосі була лагідність керівника команди. — Простак, що ти ще скажеш? Проблему із проданими фотографіями Приплюснутого він так і не вирішив…

На відміну від Такакі, який був у гарному гуморі і цього не приховував, Ісана був у досить пригніченому настрої. Решту ночі вони провели у пошуках чогось їстівного — намагалися купити у селах молока, а потім шукали якусь нічну закусочну, поки не дісталися врешті-решт до великого курорту з гарячими джерелами на мисі. Там вони придбали навіть ліхтарик та радіоприймач. Такакі вважав, що у зв’язку із вибухом шхуни та стріляниною з автомата поліцейські будуть перевіряти машини, що прямують у бік Токіо, а не ті, що їдуть у глиб півострова. По радіо вони почули нічний випуск, присвячений недавньому інциденту, з якого стало зрозуміло, що хоча поліція ще не певна до кінця, звідки взялася зброя, однак схиляється до версії, що у нападі на рибальський човен винен колишній солдат самооборони. Коли вони нарешті дісталися табору, Такакі сказав, що мусить прослідкувати, щоб перевезення зброї пройшло успішно, бо не довіряє надто гарячому Тамакіті. Таким чином розповідати Інаго про загибель солдата довелося спеціалісту зі слів Команди Вільних Мореплавців.

Коли Ісана вийшов з машини на майданчику перед будинком, над чорними верхівками дерев він побачив рожеву смужку ранкового світла. Над морем піднімалася зоря. Однак Ісана був не в настрої дивитися, як небо набуває світло-рожевого кольору. Йому було значно приємніше зараз вдивлятися звиклими до темряви очима у нічне небо і чорні стовбури дерев та кущі попід ними, які у темряві були схожі на мох, що вкриває коріння та стовбури. Він мав іти в будинок до Інаго, яка доглядала в цей час Дзіна. Однак якщо вона спить, то дуже неприємно було б розбудити її тільки для того, щоб сповістити про те, що солдат покінчив із собою. Але якщо вона не спить, то йому так само буде важко витримати натиск її запитань…

Відчуваючи нестерпний тягар на душі і переживаючи знесиленість, Ісана звернувся з розпачливим мовчазним скриком до душ дерев і китів усього світу: допоможіть мені, допоможіть! І стежкою, що тягнулася від його душі до душ дерев і китів, немов летючі зорі, промайнули привиди померлого Приплюснутого та солдата. Зверху на нього опустилася чорна сітка панічного страху. Охоплений егоїстичним бажанням повернутися і тікати, Ісана, навіть не думаючи про те, що Інаго, може, і не спить, а чекає на нього, кинувся бігти в бік барака. Він навіть переконав себе в тому, що тікає не від привидів, адже Приплюснутий і солдат живі і мають бути в бараку. Зайшовши всередину, він ліг на татамі і натягнув на голову ковдру. Тільки через деякий час він дістав з-під ковдри ліхтарик, радіоприймач та паперовий пакет із їжею. Після цього скинув черевики.

Він чув лише, як кров пульсувала у скронях. Ісана обхопив руками голову і застогнав. Тіло його почало тремтіти. Він відчув, як від скронь до вух потік теплий струмінь. Ісана подумав, що це, можливо, течуть сльози, однак зрозумів, що потік тягнеться якраз у зворотному напрямку — в бік очей. Кров? Кров Приплюснутого? Ісана на мить похолов усім тілом. Але це неможливо, міркував він. Адже ковдру, яку підстелили під Приплюснутого, використовували, коли тягнули його, а потім закопали її разом із трупом. Ісана витягнув з-під ковдри руку і взяв ліхтарик. В цей момент він відчув гострий біль у руці, що лежала в нього на скроні. Посвітивши ліхтариком, він побачив на долоні ближче до пальців рану. Із неглибокого порізу, який можна було прийняти за складку на долоні, сочилася кров. Кущі поранили йому руку — це застереження або покарання, надіслане душами дерев. Він спробував злизати язиком кров. Смак крові викликав напад нудоти у голодному шлунку. Ісана відчував, що кров залишилася навколо губ, і витер їх об сорочку на плечі. Я поранився! Де це я міг поранитися? Мене поранили кущі, і тепер мені дуже боляче! — жалівся він всім душам дерев та китів, що таїлися у темряві.

Ісана краєм ока глянув на рану і знову поклав руку на живіт. Він заплющив очі, однак поріз залишився в його пам’яті, і йому спало на думку, що на його тілі могли з’явитися рани саме такого розміру і глибини. Він пригадував усі рани, які були на його тілі із раннього дитинства, і перед очима поставали лише рани такого самого кольору та форми. Перебираючи в голові всі свої рани, він, таким чином, пригадував усе своє життя. В цей момент свого невдалого життя, зосередившись на подряпині на долоні, він забувся про свого розумово відсталого сина, якого він мав доглядати, і просто намагався заснути у цьому бараку. Думаючи про те, що він не лише став співучасником тих, хто вчинив суд Лінча, а й перебуває в тому місці, де було скоєно злочин. А може, відрізок майбутнього життя вже немолодого чоловіка, який опинився у глухому куті, пов’язаний із тими пораненнями, які він діставав упродовж свого життя? Ні, це неможливо. Жодного разу мені не спадали на думку подібні речі. І в дитинстві, і в підлітковому віці я отримував поранення, які завжди були новим досвідом, — звертався Ісана до душ дерев і китів, розповідаючи їм про відчуття зі свого далекого минулого. Він почав розповідати їм про свої поранення, які поставали перед його очима, наче він бачив їх уві сні. І поступово він звільнявся від тривоги, що з його рани крапля за краплею витікає кров… Знесилений, Ісана заснув.

…Індієць із чорними довгими віями та виснаженими щоками сказав: давай сто рупій, і я спокутую твою провину перед усіма скривдженими дітьми від Індії до Балканського півострова. Від його щербатих зубів тхнуло застояним запахом бетелевого горіха, а покручені проказою пальці, що вимагали грошей, тягнулися вперед і готові були схопити за горло. «Дай йому грошей. Ти спокутуєш такий гріх, важкість якого він навіть не уявляє. А краще дай йому десять тисяч рупій», — заговорив Лиходій, у глибині широко розкритого рота якого видніється ракова пухлина. Лиходій дає розпорядження беззубим ротом, лежачи на ношах у шоломі. Очі в нього заплющені, він готовий померти від гарячих променів індійського сонця. Десять тисяч рупій? А хіба може гріх спокутувати інша людина? — висловлює сумнів Ісана, однак ракова мумія, зриваючись повсякчас на шалений кашель і проливаючи розпечені гарячим індійським сонцем сльози, стоїть на своєму: не кажи дурниць! Плати скоріше, інакше доведеться дати п’ятнадцять тисяч, бо гріх спокутувати може лише стороння людина. Подивись на смертну кару. Хіба страчений спокутує свою провину? Спокутують лише ті, хто залишилися живими. Індієць напівлежить на червоній землі, між колін він стискає банку з гасом, в якій зроблено дірку. Він підставляє руку і поливає її гасом, готовий її підпалити, весь час повторюючи: давай сто рупій, і я спокутую твій гріх! Навіть уві сні Ісана вражається, наскільки детальним виглядає сон, який він бачив уже багато разів. І кожного разу, коли він прокидається, то знаходить свою руку, витягнуту і зігнуту так, наче він тягнувся нею до банки з гасом або ж простягував індійцю гроші…

Не розплющуючи очей, Ісана хотів було змінити положення і вмоститися зручніше, як почув, що крізь сон пробивається музика якихось струнних інструментів. Музика була індійська. Ніздрі залоскотала суха пилюка, що здіймалася вгору на базарній площі Агри. Почувся голос диск-жокея. Звуки линули з радіоприймача. Ісана розплющив очі, остаточно прокинувшись, підняв голову і оглянув приміщення. Розсувні двері на кухню були незамкнені, і крізь них пробивалося денне світло. Всі його пожитки зникли. Ані радіоприймача, ані ліхтарика, ані пакета з їжею не було. Якщо радіо слухає Інаго, то вона сама дізнається про смерть солдата. Якщо вже не дізналася…

Ісана встав і підійшов до дверей. Зазирнувши в освітлену кухню, він побачив Інаго, яка сиділа навпочіпки біля мийки і слухала радіоприймач, що стояв на підлозі біля неї. На Інаго була схожа на нічну сорочку майка без комірця і жовті штани до колін, які були на неї завеликими. На голові в неї був солом’яний капелюх із полями, який здригався у такт рухам її голови. Час від часу Інаго схлипувала і змахувала сльози, що падали у пилюку, з якої дівчина робила чорні, схожі на комах кульки. Ісана хотів було відступити назад, однак вона помітила його і підвелася.