Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 85)

— Такакі, певно, розлютився через те, що я допомогла солдатові вкрасти автомат і бензин для мотоцикла? — спитала вона тихим голосом.

— Такакі нічого про це не говорив, — відповів Ісана. — А ти допомогла йому вкрасти автомат і бензин?

— Я була поруч із солдатом, коли йому сказали розрядити автомат. Глянувши на нього, я зрозуміла, що він вирішив тікати, але не знає, як це зробити. А коли спитала, чи є в мотоциклі бензин, він розлючено на мене подивився. Я підказала йому, що бензин схований саме там, де й автомати. І коли ми пішли туди, нібито для того, щоб повернути автомат, то він налив собі в бак бензину, а я його тим часом прикривала. А потім я раптом подумала, що Дзін міг розплутати бинти, і злякалася, що він може ними задушитися, тому побігла сюди, а солдату сказала, що через кілька хвилин повернуся, і щоб він мене почекав. А коли прибігла, його вже не було… Я дуже здивувалася.

Інаго тяжко зітхнула. Ісана було боляче це чути, і йому самому захотілося важко зітхнути, сховавши своє зітхання за хворобливим диханням Дзіна.

— А здивувалася я тому, бо подумала, що без мене солдат ні на що не здатен, — сказала вона і затамувала подих, пригадуючи те, що сталося.

Ісана не зміг втриматися, щоб не висловити своє співчуття:

— Але тепер, коли він мчить на мотоциклі, він, певно, шкодує, що тебе із ним немає.

— Ні, тепер він думає лише про те, щоб у нього не відмовив мотор і щоб він міг щасливо втекти від Вільних Мореплавців і дістатися до Токіо. Однак йому навряд чи це вдасться. Кожного разу, коли позаду буде лунати тріск від спалахів у вихлопній трубі, він буде думати, що по ньому стріляють з автомата, і врешті-решт, він злетить з дороги і розіб’ється… А якби позаду сиділа я, то боятися йому було б нічого…

Інаго замовкла і схлипнула. Але так тихо, що можна було подумати, що то схлипує Дзін.

— До поліцейського посту в Атамі чи Іто, думаю, дістатися встигне, — сказав Ісана, відчуваючи ненависть до солдата.

— Але він не буде зупинятися аж до самого Токіо, — сказала Інаго. — Він захоче повернутися у свою частину, і сподівається, що його там захистять. Думає, що йому вибачать дезертирство, якщо він поверне вкрадений у сил самооборони автомат. А військове керівництво із поліцією завжди зможе домовитися. До того, як познайомитися зі мною, армія була для нього всім. Так що він неодмінно захоче туди повернутися.

Ісана нічого не залишалося, окрім як слухати дихання змученого Дзіна та болісні зітхання Інаго. Раптом Дзін підняв забинтовані руки до очей. Ісана злякався, але Дзін, який на мить прокинувся, болісно скривив губи і поклав руки назад. Ісана нічим не міг йому допомогти. Він лише дивився, як Інаго витирала йому марлею піт…

Через деякий час на вулиці почувся гуркіт. Вони почули, що перед будинком зупинилася машина. Ісана та Інаго підскочили, не знаючи, що робити далі. Пролунав звук клаксона, а потім почувся голос Такакі:

— Я повернувся. Навмисно даю про себе знати, щоб ви не переплутали мене з поліцією, — Такакі, вочевидь, звертався до Інаго.

Гучно тупаючи, Такакі піднявся на веранду. Ісана відчинив двері і відразу ж зачинив їх за собою, дотримуючись світломаскування. Такакі посвітив ліхтариком і, побачивши Ісана, вимкнув його. Помовчавши декілька секунд, він збуджено зашепотів:

— Схоже, що черепаха все-таки наздожене зайця. В затоці Іто, куди рибалки заганяють дельфінів…

Такакі, видно, не хотів, щоб Інаго надто тривожилася, тому і почав говорити афоризмами… Йому, схоже, було шкода покинуту дівчину. Ісана хитнув головою в бік дверей і сказав:

— Отже, солдат не пішов у поліцію, і тепер його можна схопити в районі бухти?

— Так, — Такакі підвищив голос, розуміючи, що не треба нічого приховувати від Інаго. — Ми вже знаємо, де він переховується. Зараз Тамакіті з хлопцями прочісує місцевість. Не хочете також поїхати, подивитись, як проходить бойова операція ловів? Із Дзіном може побути Інаго, еге ж?

— Без проблем, — прокричала Інаго з кімнати. — Справді, йдіть, Ісана. Прослідкуйте там, щоб Тамакіті не зробив нічого жахливого із солдатом.

Перед будинком із увімкненим мотором стояв новий «фольксваген». Схоже, що Такакі його щойно викрав, вже не боячись переслідування з боку поліції.

— Солдата, видно, охопила манія переслідування, і він вирішив, що ми перекрили всі дороги, — почав розказувати Такакі, обережно рушаючи з місця, бо машина попала в глибоку колію від вантажівок і терлася днищем об землю, а потім різко дав газу. — Насправді ми вже опустили руки. А збиралися ми так швидко, бо треба було скоріше звідси забратися. І знайшли ми його зовсім випадково. Ми зупиняли усіх мотоциклістів, які нам зустрічалися, і запитували, чи не бачили вони солдатового мотоцикла. В нього ж мотоцикл — «Тріумф-750», а такий апарат на японських дорогах — рідкість. Жоден справжній мотоцикліст не міг не звернути увагу на такий мотоцикл. Але нікому він не зустрівся. Ми вже дісталися до Атамі, де нас чекали хлопці, що перевозили зброю, і вони сказали, що в одній закусочній на трасі Токіо-Нагоя, де зазвичай збираються мотоциклісти, Тамакіті спіймав хлопця, який украв солдатів мотоцикл! Він — автостопер і якраз перепочивав на роздоріжжі з трьох доріг, одна з яких веде у бухту. Там він і побачив, як солдат проїхав у бік бухти, а потім сховав мотоцикл серед кущів і прикрив гіллям, а сам пішки пішов у село. Він, схоже, хотів викрасти на прокатній станції мотора для човна і втекти від нас морем. Яхтою керувати він не вміє. Мотори зазвичай знімають з човнів і ховають у сарайчиках, так що він, схоже, вирішив сховатися і дочекатися, поки повернуться рибалки із ловів кальмара, і вкрасти мотор у них. Тамакіті з хлопцями думають упіймати його, коли він вийде з кущів і піде в бік човнів. Шансів у нього немає, Тамакіті у цій справі профі.

— І як це Тамакіті вдалося спіймати того хлопця, що вкрав мотоцикл солдата? — спитав Ісана.

— Місця, де збираються мотоциклісти, відомі всім. А для Тамакіті мотоциклетний світ — рідна стихія. Я ж його і зустрів уперше на такому збіговиську. Тамакіті іще з одним товаришем вдень працювали на авторемонтному заводі, а вночі гасали на мотоциклах. Дуже проста, але небезпечна забава. Суть у тому, що двоє мотоциклістів несуться один назустріч одному по узбережжю річки Тамагава, і виграє той, хто не зверне. Хоча і небезпечна, але дуже проста гра, тому вона їм уже давним-давно набридла. Однак з вечора і до ранку вони цим займалися. Ну, а одного разу все закінчилося смертю. Зазвичай бували різні поранення, але до загибелі в них не доходило. Поранених відвозили до лікарні і біля неї залишали, а хлопці тримали язик за зубами. Так що поліції не було за що зачепитися. А того разу змагалися двоє хлопців, які збиралися їхати до кінця, і всім було зрозуміло, що вони зіткнуться, однак ніхто їх не зупинив. Вони розігналися назустріч одне одному і з дикими криками зіткнулися на повній швидкості. Трупи і мотоцикли поклали на узбіччі, як зараз же двоє інших почали сідати на мотоцикли, щоб продовжити гру. Ну, і… Я їх зупинив. Хіба не безглуздя спрямовувати вибухову силу агресії на самознищення у якісь дурній грі? Я переконав п’ятьох з них вступити у Команду Вільних Мореплавців. Це була наша перша п’ятірка. Тамакіті був одним із них.

«Фольксваген» подолав мис і виїхав на дорогу із твердим покриттям. По дорозі до Іто їх наздогнала лише одна машина, що перевозила рибу, а назустріч не проїхала жодна машина, наче то була дорога з одностороннім рухом. Стояла глибока ніч, але все одно здавалося дивним, що дорога геть завмерла.

— Здається, я чую постріли, — раптом сказав Такакі.

Він опустив скло, і крізь жорсткий, насичений сіллю вітер, звідкись із заходу почулися п’ять пострілів.

— Це солдат. Стріляє з автомата, — сказав задумливо Такакі, продовжуючи впевнено гнати машину вперед.

Згодом вони опинилися на краю мису, звідки були видно вогні поселення, які поступово переходили у яскраве скупчення вогнів міста. Десь знизу показалася невеличка бухта, що врізалася у мис, по якому вони їхали. В бухті стояли рибальські човни, які освітлювали невеличке село, що спускалося до узбережжя бухти. Однак світло на березі було ще й тому, що один із рибальських човнів палав вогнем. Стиснута, наче долонями, хвилерізами з обох боків, водна гладь бухти була вкрита яскравими брижами. З боку бухти крутим косогором піднімалася дорога, яка зливалася із дорогою, по якій їхали Такакі та Ісана. Ця дорога була освітлена фарами машин, які по ній їхали. Водії намагалися роздивитися, що відбувається у бухті. В бік бухти помчала патрульна машина, за якою проїхали ще декілька поліцейських автомобілів із мигалками. Коли Такакі підняв скло і рушив далі, назустріч їм вилетів мотоцикл. Водій зупинився біля узбіччя і вимкнув фари. З «фольксвагена» було видно, що це Тамакіті. На його похмурому, жорстокому обличчі було написано, що щойно він дав вихід агресивності, про яку нещодавно Такакі розповідав Ісана. Такакі зупинив машину і звернувся до Тамакіті, який сидів на сидінні мотоцикла:

— Хто стріляв? — суворо спитав він.

— Стріляли з автомата, який солдат поцупив у нас. Схоже, що п’яні рибалки стріляли просто в море. А спочатку вистрілив солдат — у самого себе. Його притисли рибалки, і діватися було нікуди.