Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 81)
Атмосфера в приміщенні розрядилася. Серед сказаного залишалося ще чимало незрозумілого, однак сітка красномовства, що оплутувала присутніх, поступово спадала, і залишалося вже зовсім трохи, щоб підлітки почали знову кепкувати з Приплюснутого. Він, схоже, відчув, що саме так і буде, тому поквапився запобігти цьому.
— Того дня, коли у Вільних Мореплавців закінчилися боєприпаси, я поїхав на склад, де взяв динаміт, який я віз у своїй репортерській сумці для фотокамери. Вертаючись до Токіо, я зупинився пообідати на станції Атамі, і там же, у камері схову, залишив той динаміт. Ну, що, потрібні ще якісь пояснення? Якщо ви мене поб’єте і вижене геть, я візьму свій динаміт і вчиню напад на банк Атамі, а потім зроблю вигляд, що напад не вдався, і підірву себе. От зрадіють в журналі, якому я продав свої знімки! Вони одразу надрукують фотографії воєнних вчень в Ідзу. Самі розумієте, що в такому випадку поліція задіє свої науково-технічні ресурси та політичні важелі, щоб сфабрикувати справу про озброєну банду, яка становить загрозу суспільству. Мені втрачати нічого, я і так приречений на муки. Так що мене геть не лякає перспектива підірватися динамітом.
Приплюснутий не тільки повернув собі колишній успіх, але й явно переконав більшість підлітків. Навіть солдат, який до цього пихато сидів із дурнуватим виглядом, тепер почав із зацікавленням прислухуватися до того, що говорилося.
— Я наполягаю на своїй провині тому, що хочу змусити вас покарати мене, — відчувши замішання аудиторії, сказав Приплюснутий. — Тому я і…
— Досить, ми тебе зрозуміли, — перебив його Такакі. — У нас тут відбувається судове засідання, тому виступати має не тільки звинувачений. Треба дати слово і стороні обвинувачення, яку в нас представляють Тамакіті і Червоновидий. Я виступаю як захисник…
— Мені не потрібен ніякий захисник, — втрутився Приплюснутий.
— Ну тоді тобі задаватимуть питання обвинувачі, — Такакі підняв голову, яку весь час тримав опущеною. — Скажи мені таке: чи справді ти той Приплюснутий, тіло у якого фізично стискається? Чи, може, ти той Приплюснутий, який тільки думає, що його тіло стискається?
Приплюснутий зітхнув і почав розтлумачувати:
— В мене немає однозначної відповіді на твоє запитання. Якщо ти хочеш дізнатися, чи я той Приплюснутий, який фізично скорочується, то відповідаю: так, це я. А якщо ти запитуєш мене, чи я психічнохворий, який вважає, що він скорочується, то відповідь буде заперечна: ні, я не психічнохворий.
Тамакіті зі свистом видихнув, ледь стримуючи розлюченість. Червоновидий, у якого почервоніли навіть очі, намагався не дивитися на Такакі. Всі інші почали сміятися. Такакі, не втрачаючи спокою, продовжував ставити запитання.
— Гаразд, Приплюснутий, скажи мені тоді, в чому причина того, що ти став фізично стискатися, або ж думати, що стискаєшся? Ти, здається, ніколи не говорив, чому це сталося.
— В чому причина, що я став стискатися? До чого це? Ти, якщо будеш знати, чому я став стискатися, то почнеш комплектувати команду лише з приплюснутих?
Слідом за Тамакіті хихикати почав і Бой, а Червоновидий почервонів так, що на очах у нього навіть виступили сльози. Всі інші, навпаки, затихли, зрозумівши, що Такакі бовкнув якусь дурницю.
— Я став стискатися, тому що в моєму тілі з’явилися гени, які примушують мій організм стискатися. І саме в цьому, в тому, що я Приплюснутий, і є пророцтво, яке я маю передати майбутнім поколінням!
Такакі дістав з конверта, по якому до цього часу постукував олівцем, фотографії із серії знімків, присвячених дітям з атрофією м’язів, і кинув їх Приплюснутому. Той, ще перебуваючи у тріумфальному стані піднесення, зіщулено почав дивитися знімки.
— Знаєш, у мене тут ще є і вирізка з твоєю промовою з нагоди отримання премії. Червоновидий, прочитай це вголос.
— «Щонайперше мене вразило, що час для дітей у цій клініці тече у зворотному напрямку, — почав Червоновидий тремтячим високим голосом. — Кожен день цих дітей сповнений страждань через те, що їх м’язи розвиваються не так, як у нормальних дітей, а протилежним чином. Коли я почав їх знімати три роки тому, вони самі приходили зі своїх домівок у клініку на процедури, в цьому році вони вже змушені пересуватися лише на інвалідних візках, а наступного року вони, напевно, вже не зможуть навіть вставати з ліжка. Сучасна медицина не в змозі зупинити цей зворотний плин часу в організмі дітей. У відомому мультфільмі звучить: «Час, зупинись!», і думається, що саме в цих словах сконцентровані всі помисли і сподівання цих дітей. І скільки ще таких дітей, які тільки і благають час зупинитися…»
— Досить, Червоновидий, — зупинив його Такакі. — Цей вислів: «Час, зупинись!» саме й пасує до твого писклявого голосу, Приплюснутий. Ти і на церемонії також, напевно, зробив таке благодушне обличчя і співчутливо пропищав: «Час, зупинись!»?
У голосі Такакі лунала неприкрита ворожість. Усі присутні, включаючи Боя, принишкли, чекаючи, що далі казатиме Такакі. І Червоновидий, і Тамакіті сторожко слухали. Приплюснутий, здавалося, подумки відлетів кудись далеко.
— Я хочу повернутися тепер знову до свого запитання, яке здалося тобі безглуздим. Можливо, ти не зовсім зрозумів, що я мав на увазі. І запитання залишилося без відповіді, — голос Такакі вже розносився по всьому приміщенню. — Відповідай: ти не скорочуєшся фізично і не психічнохворий, який вважає, що він скорочується, а ти просто, прикинувшись тим, хто скорочується, проникнув у Команду Вільних Мореплавців для того, щоб робити свою фоторепортерську справу, так? Отаке тепер тобі запитання… Ти фотографував нас, щоб продати знімки журналові, і якщо Команда не почне діяти, то твої фотографії виявляться нічого не вартими, і тому ти вирішив нас спровокувати, розігравши цю грандіозну виставу?
— Відповідай, Приплюснутий! — скрикнув Тамакіті, і в той же час те саме викрикнув і Бой. Всі почали кричати. Всі вимагали від Приплюснутого відповіді. Навіть колишній солдат розпалився. Вся кімната наповнилася криками. Всі, і навіть Доктор, кричали:
— Відповідай, Приплюснутий!
Частина 14
Під китовим деревом
Приплюснутий, який мовчки дивився на фотографії, був схожий на пацюка, який гасає туди-сюди по широкому майдану, не знаючи, як знайти вихід. Збуджені голоси підлітків ставали все гучнішими. Приплюснутий мовчки сидів, опустивши голову, а підлітки продовжували насідати на нього. Такакі знову взяв червоний олівець і почав малювати якусь геометричну фігуру на конверті з доказами. На його смаглявому обличчі проступив рум’янець.
— Скільки тобі давали за наші фотографії!? Відповідай!.. Стільки, скільки за фотографії голих дівчат?! Відповідай-но!..
— Тут стоїть такий галас, нас ніхто не почує? — звернувся Ісана до Такакі.
— Всюди стоять вартові. Окрім прибережних хащів, уся місцевість навколо в нас під контролем, — відповів Такакі.
Приплюснутий склав фотографії і поклав їх перед собою на татамі. В його рухах, хоча руки його були скуті наручниками, відчувалася досвідченість та професійність. Потім він став на ноги, насилу долаючи біль у затерплих колінах. Вигляд у нього був відсутній, однак не розгублений.
— Я дійсно робив ці фотографії і справді отримав за них нагороду… Але я давно забув про ці знімки. І дуже здивувався, побачивши їх. Я все намагаюся пригадати, чи забувся я про них до того, як почав скорочуватися. І як я міг про них забути? Мені самому це дуже дивно…
Тамакіті скочив зі свого місця і, діставши із-за пояса альпійський ніж, ударив руків’ям Приплюснутого по його непропорцінній голові. Той упав на коліна, але свідомості не втратив, і деякий час так і стояв на колінах. Його скуті руки аж до кінців пальців виглядали наче безвільне, засохле гілля. Однак поступово його кінцівки, наче листя рослин, що набирається живильної вологи, поверталися до життя, набухаючи новою силою. Приплюснутий устав з одного, а потім з другого коліна, зітхнув, не звертаючи уваги на Тамакіті, і спокійно та сумно продовжував:
— Про ці фотографії я справді забувся. І, побачивши їх зараз, здивувався більше, аніж будь-хто з присутніх тут. Напевно, через те, що я сам почав стискатися, я забувся, що існують діти, які також страждають через подібну недугу. Однак про що це говорить? Про що говорить той факт, що я, будучи впевненим, що після мене почнуть з’являтися люди, які будуть скорочуватися, забувся про існування дітей, які невпинно скорочуються?..
Приплюснутий тяжко зітхнув, і з-під його посинілих повік з’явилися сльози.
— Але все одно, я винен, — промовив він крізь сльози, звертаючись до аудиторії, що уважно слухала. — Я винен і прошу, щоб мене покарали.
Настрій слухачів почав змінюватися. З-за спин принишклих підлітків почувся голос колишнього солдата, який, не надто співчуваючи розповідям Приплюснутого, із грубою прямотою спитав:
— А ця хвороба, вона не заразна? Може, ти заразився тоді від дітей, коли робив ці фотографії?
— Така хвороба не може бути інфекційною! — роздратовано сказав Доктор. — Ти думай, що говориш! Через таке невігластво і породжується непорозуміння. Тупоголовий!
— Що? Яке невігластво? Які непорозуміння? — заметушився солдат, але Доктор не вважав за необхідне щось йому пояснювати.
Підлітки хоча і ставилися до колишнього солдата прохолодно, однак висміювати його не стали. Всі були під враженням слів Приплюснутого, і ніхто не знав, як на них реагувати. Вони просто сиділи і дивилися на Приплюснутого, який височів у центрі кімнати. Нарешті Червоновидий набрався сміливості і порушив мовчання: