Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 78)

— Поки не вб’ють? Гадаю, Вільні Мореплавці не зроблять цього. Навіть якщо взяти до уваги жорстокість Тамакіті, — сказав Ісана.

— Ще донедавна вони були такими. Але тепер все змінилося. Зійде сонце, і наймолодші з команди вимагатимуть моєї смерті. І коли вони здійснять пророцтво Приплюснутого, Команда Вільних Мореплавців перетвориться на справжнє угруповання, яке неможливо буде ні перемогти, ні викорінити. Вся діяльність членів Команди, забруднених моєю кров’ю, буде свідчити про моє пророцтво.

Ісана хотів було щось заперечити і вже підбирав слушні слова, однак, наче відчувши безпорадний стан Ісана, Дзін почав хникати.

— Дзін плаче, — завзятість Приплюснутого згасла, і в його голосі з’явилися сумні інтонації. — Чого б це?

— Дзін, не плач. Перестань, Дзін, Дзін…

— Може, йому зле? Він стомився і хоче спати, а ми заважаємо йому непотрібними розмовами, от він і розплакався.

Ісана торкнувся до гарячого лоба Дзіна, який заспокоївся, схлипнувши ще декілька разів, і замислився, якою непотрібною була їхня розмова. Він відчував, що Приплюснутий завдав страшенної образи Вільним Мореплавцям, і в той же час в нього було передчуття, що їм готується ще страшніша образа. Із цими думками він знову поринув у неглибокий сон.

Частина 13

Суд над Приплюснутим

Десь неподалік будинку чулися скрики підлітків, що тренувалися. В кімнаті стало жарко, й Ісана навіть спітнів, хоча не був укритий ковдрою. Однак він відчував, що жарко йому стало не стільки через те, що в кімнаті піднялася температура, скільки через якесь інше джерело тепла. В пошуках цього джерела він простягнув руку, однак її відштовхнула маленька гаряча долоня. Дзін захворів, — наче електричним струмом пройняло Ісана, і тієї ж миті він остаточно прокинувся. Окрім випадків, коли Дзін відчував тілесні муки, він ніколи не чинив спротив лагідним словам чи дотику батька.

— Дзін, тобі жарко? Щось болить? Дзін, Дзін, ти не захворів? — жалібно проговорив Ісана.

Дзін мовчав. І було зрозуміло, що він уже давно прокинувся і відтоді наодинці бореться із недугою. Приплюснутий, який, очевидно, прокинувся раніше Ісана, тільки і чекав приводу, щоб заговорити, причому говорити йому було важко, наче в роті у нього був м’ячик для пінг-понгу.

— Чому б вам не увімкнути світло? Вже день, і світломаскування вже не має сенсу.

Ісана увімкнув світло і повернувся до загорнутого у ковдру Дзіна. Він лежав із заплющеними очима, червоним, немов перець, обличчям, до спітнілої шкіри якого прилипло волосся. До Дзіна підповз Приплюснутий, і Ісана вразило його побите обличчя, яке було такого ж, як у Дзіна, нездорового кольору. Голова в нього так розпухла, що здавалося, вона виростає прямо з плечей.

— Дзін захворів. У нього температура. Однак, перш за все, треба дати йому посцяти, — сказав Приплюснутий, дивлячись на Ісана заплилими очима.

Ісана взяв на руки обм’якле тіло і поставив його справити нужду, однак посцяв він дуже мало, особливо якщо врахувати, що вчора він цілий день не ходив у туалет. Скоріш за все, його організм зневоднений.

— У Команді Вільних Мореплавців є лікар-початківець. Його втягнули в Команду, коли захворів Бой і стало зрозуміло, що в Команді має бути лікар. Треба, щоб він оглянув Дзіна.

— Тобі також не завадила б медична допомога, — сказав Ісана.

— Здоров’я мені вже не знадобиться, — рішуче відповів Приплюснутий.

Ісана спробував було передати Дзінові за допомогою телепатії, що скоро повернеться, але Дзін лише слабо закашлявся і почав водити очима, нікого не впізнаючи.

— Відчиніть двері. Мені треба поговорити з Такакі, — крикнув Ісана схвильованим голосом. Двері одразу відчинилися, і, вийшовши з кімнати, Ісана одразу втратив орієнтацію через сліпуче сонце і захитався, шукаючи, за що схопитися. Намацавши рукою якийсь твердий предмет, він утримався на ногах і, коли очі звикли до світла, роздивився Тамакіті, який стояв на сходах із гвинтівкою, спрямованою в бік дверей.

— Злякалися, що вистрілю, і заплющили очі? — сказав підліток своїм глузливим тоном, яким зазвичай розмовляв з Ісана.

Ісана не залишалось нічого іншого, як мовчки зійти з веранди. Глянувши вперед, на вкритий лавою схил за заростями кущів, він знову побачив мірику і зрозумів, звідки вони вчора прийшли. Ісана одразу подумки звернувся до душі мірики і попросив, щоб у Дзіна спав жар. Тамакіті з гвинтівкою на плечі повів Ісана тією дорогою, якою вони йшли вчора. Спустившись прорубаними у лаві сходами, вони попрямували до великого майданчика, на якому вільно змогла б розвернутися велика вантажівка. Майданчик був оточений стінами з вулканічними бомбами, кожну з яких можна було б обхопити руками, і лише західна сторона була відкритою і формувала наче дорогу на майданчик. Від темно-червоних вулканічних валунів піднімалася пара.

— Дощ пройшов. Пригріло сонце, і тепер від каміння піднімається пара, — сказав Тамакіті.

На північному боці узвишшя стояв схожий на пташине гніздо будинок, в якому Ісана провів ніч. Триповерхова споруда правила за склад і офіс. Південний схил, який спускався до моря, поріс кущами, а на східному боці розташовувалася ще одна споруда, схожа на зібраний із блоків барак. Тамакіті широкими кроками пройшов через майданчик і як був, узутий, зайшов крізь відчинені двері барака.

— Такакі, тут до тебе справа, — сказав Тамакіті.

Ісана, якому довелося бігти за Тамакіті, зайшовши до барака, побачив у глибині кімнати Такакі, який сидів на татамі перед столом. Ісана привітався, і коли Такакі повернув голову в його бік, дерев’яна перегородка між кімнатами із шумом від’їхала, і лише в самій майці визирнула Інаго.

— А чого не взяли із собою Дзіна? Спить ще?

— Ні, він захворів. Напевно не знаю, що з ним, однак температура в нього точно висока, — сказав Ісана.

— Треба покликати Доктора. Він має бути з усіма на тренуванні.

— Ні, ти, Інаго, готуй їжу, — сказав Такакі. — За Доктором сходиш ти, — звернувся він до виснаженого навчаннями підлітка.

— Доктор — це корабельний лікар Вільних Мореплавців. Яку хочеш хворобу впізнає. Він навіть вчився на медичному, — підбадьорювала Інаго. — Поїсте чогось, поки він не прийде?

— Ні, я поїм вже із Дзіном.

— Я погодую його, коли понесу їжу Приплюснутому.

— Не могли б ви затриматися? — сказав Такакі. — Я хотів би вам дещо показати. Ми знайшли у речах Приплюснутого вирізки з газет із його фотографіями. Я вже давно їх роздивляюсь і хотів би знати вашу думку.

— Ану, покажи. Я також ще не бачив, — сказав Тамакіті і, випередивши Ісана, взяв у руки великий паперовий конверт.

— Акуратніше можна? Це ж його роботи, — сказав Такакі.

Ісана взяв простягнуту Інаго миску з їжею і відчув запах свинини та цибулі. Він потягнувся було до паличок, що лежали на мисці, однак відчув, що зовсім не має апетиту.

— Хотів би почути вашу думку, зокрема про ці фотографії, — сказав Такакі і розклав на татамі декілька знімків. Ісана поклав на дощату підлогу свою миску.

На першій фотографії, на яку побіжно глянув і Тамакіті, була зображена величезна, розміром з громадську лазню, ванна кімната, в якій стояв надзвичайно низький умивальник. Навколо нього були діти, які не умивалися, а просто висіли на умивальнику, вчепившись руками за край. На передньому плані стояв хлопчик, який виглядав значно старшим за інших дітей. Поклавши підборіддя на край умивальника, він намагався підтягнутися на ньому, відштовхуючись плоскими, як весла, колінами. Його худі руки не могли витримати його ваги і були явно немічними, і, здавалося, хлопчик навіть не вдавався до допомоги м’язів, а безсило орудував самими кістьми. Окрім цієї фотографії, були ще три інші, на яких був зображений той самий хлопчик, але у різному віці. На першій — він стоїть, спираючись на милиці. На другій — хлопчик, вже трохи доросліший, їде на інвалідному візку до школи. Спиці в колесах, що рухалися, були схожими на бризки води. На останній фотографії хлопчик із обличчям старого нерухомо лежав на ліжку, накритий простирадлом.

— За цю серію фотографій Приплюснутий отримав премію Асоціації фоторепортерів, — сказав Такакі. — Вони зроблені у клініці для дітей із дистрофією м’язів. Серія називається «Діти, що стискаються». Я, коли побачив ці фотографії, подумав навіть, що Приплюснутий зовсім не стискається, а просто псих, який упевнений, що він стискається.

— А тепер вирішив здобути ще одну премію Асоціації фоторепортерів і прикривається відмовками про клініку для дистрофіків, сволота! — вилаявся Тамакіті.

— Хочете добавки? — з’явилася знову Інаго.

— Ісана не подобається твоє їдло, Інаго. Дивись, навіть не скуштував, — сказав Тамакіті, імітуючи її голос.

— Ну, якщо вже ви не їсте, то Дзін напевно не буде, — засмучено сказала Інаго.

— Ні-ні, просто дуже гаряче, я чекав, поки страва охолоне, — поквапився виправдатися Ісана.

Ісана взяв свою миску і почав їсти, коли до приміщення вбіг хлопець, запустивши всередину клубки гарячої пари, що виділялася від вулканічних брил. Парубкові було трохи більше двадцяти. Він був одягнений у американську військову форму, куплену на розпродажі або зшиту за її зразком із тканини кольору хакі, та у польовому кашкеті. При ньому була і польова аптечка, також, схоже, із запасів американської армії.

— Ти мене кликав, Такакі? — спитав парубок сильним здоровим голосом. — Чекай, дай тільки змочу голову водою.