Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 77)
Раптом він почув, як із темряви в його бік посунуло щось велике, наче стіна.
— Привіт, — сказав голос Такакі. — Я буду світити ліхтарем собі під ноги, а ви йдіть за мною. Я відведу вас додому.
— Ти надто молодий і не мав такого досвіду, однак мені це нагадує, як ми ховалися у бомбосховищах під час нічних нальотів, — сказав Ісана.
— А ми і проводимо генеральну репетицію воєнних дій, — відповів Такакі.
Такакі пішов уперед, спрямувавши промінь ліхтаря собі під ноги. Вони йшли, орієнтуючись на пляму світла під ногами, наче скуті одними кайданами. Раптом до них підбіг хлопець, який їхав у фургоні.
— Із Приплюснутим щось сталося. Коли фургон зібрав усіх, хто чатував, щоб вони не збилися з дороги, і піднявся на мис, Приплюснутий раптом вискочив з машини і дременув у ліс. Ми думали, він дуркує, і побігли за ним, а коли наздогнали, він, як скажений, почав відбиватися і лупити всіх підряд. Ледь скрутили його. І чого це він? Що за жарти такі?
Такакі мовчки вислухав розповідь страшенно спантеличеного підлітка. Ісана лише чув його дихання. Позаду з фургона почулося, як когось мовчки били, а потім знову настала тиша.
— Ні, це не жарти, — вимушено сказав Такакі. — Дивіться, щоб він не втік. Тримайте його міцно. Треба скоріше покласти Дзіна спати. Я скоро повернуся…
Нічого не пояснюючи Ісана, Такакі пішов уперед, ступаючи у маленьке кільце світла. Складнощі, що виникли із Приплюснутим, зробили Такакі зовсім чужою людиною. Ісана, також нічого не говорячи, йшов за Такакі, слухаючи, як з-під ніг вилітали уламки лави і падали вниз. Згодом кружок світла застрибав по сходах, вирізаних у камені. Однак вони взяли лівіше, а потім знову повернули праворуч і зупинилися перед невеличкими дерев’яними сходами, що вели на складену з колод веранду. Такакі вказав ліхтарем на білі двері дачного маєтку.
— Тут жили солдат з Інаго, — сказав нарешті Такакі. — Іншого місця, де були б окремі кімнати, тут немає. Дотримуйтесь застережних заходів і світло вмикайте тільки після того, як зачините за собою двері. Вмикач — справа, трохи вище, ніж зазвичай… А стосовно Приплюснутого, то це зовсім не жарти. Чатові вже давно примітили третю машину, яка зупинилася перед підйомом на мис. Можливо, вона вже розвернулася і поїхала собі геть у Токіо… Так чи інакше, це вже наша проблема…
— Я зрозумів, — сказав Ісана.
— Ну, добре, вкладайте Дзіна спати, — сказав Такакі і з підкресленою бадьорістю поспішив назад, давлячи крихти лави.
Ісана постояв трохи перед сходами, відчуваючи себе настільки стомленим, що не знав, чи знайде в собі сили піднятися в будинок.
— А це дрімлюга, — слабо сказав Дзін, прокинувшись.
— Он як? — здивовано сказав Ісана. — А я не чую голосу дрімлюги. Дзін зараз ляже спати.
— Дзін ляже спати, — відповів загорнутий у ковдру маленький гарячий жмуток.
Тут Ісана також почув у свіжому вологому повітрі спів дрімлюги та шум моря.
Прокинувшись від кошмарного сну і не в змозі розплющити очі та поворушити занімілими руками й ногами, Ісана відчув, як по його обличчю пробігає промінь ліхтарика. В темряві кімнати стояло декілька чоловік, і хтось із них ніяк не міг намацати вимикача. Ісана інстинктивно простягнув руку, шукаючи Дзіна, і тільки потім зрозумів, де він і що це за люди, які до нього увірвалися. Нарешті хтось знайшов вимикач на шнурі лампи, яка була завішена тканиною, і увімкнув світло, однак обличчя людей залишилися у темряві.
— Вибачте, що збудили. Але іншого місця, де можна було б зачинити Приплюснутого, немає, — сказав Такакі.
— Зняти наручники? — спитав хтось із підлітків.
— Я проти, — почувся голос Тамакіті. — Він може узяти Дзіна у заручники і вимагати звільнити його.
— Я цього не робитиму. Навіщо мені це? А навіть якщо я і візьму Дзіна у заручники, ти ж скоріше пожертвуєш дитиною, тільки б не випустити мене, — процідив крізь зуби Приплюснутий, звертаючись із неприхованою ненавистю до Тамакіті.
— Надіньте йому наручники спереду. Так він зможе лежати на спині, — сказав Такакі.
— Якщо поступатися потроху, то врешті-решт, нічого не залишиться. Вийде так, як уві сні — «значить, нічого не було», — сказав Тамакіті.
— Я з тобою згоден, — сказав Приплюснутий покірно.
— Поваліть його на підлогу, — сказав Такакі.
— Навіщо? Я й сам упаду під дією сили земного тяжіння, — сказав Приплюснутий, але хтось ударив його ногою, і він упав, проїхавшись обличчям по дерев’яній підлозі, в кутку кімнати.
— Тамакіті, охолонь! — гукнув Такакі. Його голос був злим і в той же час стомленим. Тамакіті залишився байдужим. — Замкнемо їх ззовні. Ви ж із Дзіном, певно, ще будете спати? Якщо захочете вийти, то сповістіть вартового, він буде біля дверей. З Приплюснутим не розмовляйте, ми самі ще повинні розібратися, що до чого.
— Навіть якщо мені пропонуватимуть, я не втечу. Можеш не хвилюватися, — сказав Приплюснутий.
Коли підлітки на чолі з Такакі виходили, крізь прочинені двері Ісана побачив, що зелень дерев оповита туманом, і зрозумів, що скоро світатиме. Потім їх замкнули, й Ісана повернувся на своє ліжко.
— А Тамакіті вміє добряче влупити. Так ударив, що ледь усі зуби не повибивав, — почувся з темряви голос Приплюснутого.
— Скажи, що, врешті-решт, сталося? Тебе у щось втягнули?
— Втягнули? — наче папуга, повторив за Ісана Приплюснутий, і це слово було сказане з таким запалом, що Ісана навіть здригнувся. — Навпаки! Це я втягнув Команду Вільних Мореплавців. Я змусив їх мчати прямо, не звертаючи. А тепер дорога робить поворот, в який вони мусять вписатися, бо іншого шляху немає. Тільки тепер Вільні Мореплавці стануть справжньою бандою.
— І що ти хотів зробити? — розгублено спитав Ісана.
— Усе, що необхідно, вже зроблено. Тепер залишається лише спостерігати, як вони через це перескочать. Зараз вони приголомшені і готові тікати, хто куди. А ті з них, хто не надто врівноважений, такі, як, наприклад, Тамакіті, будуть рватися чинити насильства. Так чи інакше, їм доведеться набувати досвід шляхом спроб та помилок. Допитували мене півночі, але нічого так і не добились. А тепер сидять із червоними очима і мучаться, що невміло вели допит. А змовник тим часом збирається трошки поспати.
І справді, Приплюснутий витягнувся на підлозі і позіхнув.
— Чекай, а що ти зробив? — не втримався Ісана.
— Все, що треба. Я казав, що я фотографував їхні військові тренування? Так от, я дещо урізноманітнив зйомки. Коли вони на човні заходили у бухту, коли виходили на берег, продиралися крізь хащі і пробиралися на територію будівництва, — камера увесь час була зі мною.
— А вони були проти? Вони ж могли заборонити знімати їх.
— А вони, навпаки, раділи, що тренування будуть документально зафіксовані. Такими хоробрими були… Тільки вони не знали, що я продам ці знімки тижневому часопису.
— А ти справді продав їх? — розгублено спитав Ісана.
— Так. Справді продав. Я раніше працював фотографом у цьому журналі. Знімки продав за умови, що не буде розголошено, де проходили тренування і що за організація їх проводить. Редакція захотіла переконатися, що на фотографіях не інсценування, отже, я погодився, щоб їхня машина їхала за нами до повороту з основної дороги, в район, де проходитимуть тренування.
— А потім злякався? Подумав, що тебе можуть викрити, і вирішив утекти, щоб повернутися тією ж машиною назад до Токіо?
— Ні, бігти до машини я не збирався. Та я і не добіг би в такій темряві, ще й крізь хащі.
— Але ж коли тебе спіймали, ти жорстоко відбивався, чи не так?
— Саме так. Якби я цього не зробив, нічого не було б. А так мені вдалося втягнути Вільних Мореплавців. Я спланував спочатку тікати, а потім відбиватися. Адже я знав, що їм би довелося мене допитувати. А зустрівши спротив, вони змушені були вдатися до насилля. Чаша насилля була наповнена по вінця. Я спровокував їх, і, допитуючи мене, вони перейшли до насилля. Таким чином вони і понеслися в бік повороту по дорозі, з’їхати з якої неможливо.
— Однак…
— Однак навіщо це все, ви хочете спитати? Тоді я також вас спитаю, як ви гадаєте, чи зможе Команда Вільних Мореплавців, яка являє собою зараз зграю неповнолітніх хуліганів, граючись у воєнні тренування, звичайним чином перетворитися на серйозну організацію?
— Не знаю. Я взагалі не думаю, що їм слід на щось перетворитися. Вони, певно, залишаться такими, як є, поки не подорослішають. І нехай би так і було. Для чого силоміць змушувати їх перетворюватися на серйозну організацію?
— Для того щоб втілити в життя пророцтво Приплюснутого! — вигукнув він у якомусь страхітливому запалі. — Моє пророцтво. Я безупинно стискаюсь. Мої внутрішні органи скоро не зможуть витримувати цей тиск, і я почну болісно помирати. І тоді я зможу донести до всього людства те, що природний шлях від народження до смерті зіпсовано, все перевернулося і пішло навспак. Хіба я, болісно перетворюючись на Приплюснутого, не втілюю собою цей принцип? Пророцтво збувається. Але мине ще чимало часу, поки моє пророцтво стане реальністю. І я відчув, що мені необхідно поспішати. Треба діяти, поки Команда Вільних Мореплавців не зруйнувалася остаточно. А саме ці хлопці і зможуть донести до всіх, що моє пророцтво збулося! Я зрозумів, що, сповнені ненависті, вони битимуть мене, поки не вб’ють, і тим самим втілиться в життя пророцтво Приплюснутого.