Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 76)
Червоновидий продовжував бездоганно вести машину, і заколисаний Дзін дрімав із рум’янцем на щоках.
— А щодо Вільних Мореплавців я вам ось що скажу. Останнім часом газети чимало говорять про великий землетрус. Такакі вважає, що коли це станеться, то таких, як ми, непотрібних людей потихеньку поперебивають. Тому що молодь, яка не дає користі суспільству, завжди є об’єктом ненависті. Тому ми повинні заздалегідь ужити заходів, щоб себе захистити. Такакі каже, що до того, як почнеться великий землетрус, ми повинні сісти на корабель і вийти у вільне плавання. По можливості треба відмовитися від громадянства, щоб нас не примусили брати участь у відновленні міст. Адже тоді нас також тишком-нишком поперебивають. Люди, які усвідомлюють свою слабкість, будуть, як параноїки, переслідувати нас. А Тамакіті, навпаки, землетрусу не боїться і навіть з нетерпінням чекає його. Він каже, що порядок у природі та суспільстві порушиться, і після землетрусу почнуться стихійні лиха, такі як пожежа та чума, і лише Вільним Мореплавцям, які будуть у морі, вдасться врятуватися. Так що бойова підготовка, говорить Такакі, необхідна для того, щоб захистити свій корабель. А Тамакіті вважає, що треба готуватися до бойових дій у будь-якому випадку, і навіть якщо землетрусу не буде, ми самі мусимо завдати удару і спричинити безлад по всьому Токіо. Я — проти. А Тамакіті глузує з мене, хоча і не має переконливих доказів. Адже якщо зламається у шхуни мотор, то відремонтувати його ми ще зможемо, а от створити новий — ні. Наш двигун має свій термін служби, а після цього — все, кінець. І сама шхуна також має свій термін. Він вийде — і все. Хіба ні? І самі ми нічого створити не можемо. І навіть якщо після землетрусу живими залишаться Вільні Мореплавці, їм все одно буде кінець, і хоча Тамакіті говорить, що ми виживемо, навіть якщо будуть зруйновані обидва узбережжя Тихого океану, я все-таки думаю, що коли залишаться лише самі Вільні Мореплавці, цивілізація припинить своє існування. А все тому, що ми нічого не пам’ятаємо… Я навіть думаю, що незабаром всі люди на Землі одне по одному почнуть добровільно кінчати життя самогубством. Якщо так, то, можливо, Вільні Мореплавці є символом майбутнього людства. Я завжди думаю про це, перед тим як заснути.
— Якщо Вільні Мореплавці — символ, тоді яке майбутнє вони уособлюють?
— Всі члени команди, включаючи Боя, думають, що з роками вони не змінюватимуться. Вони наче думають, що до того часу, як вони подорослішають чи стануть старими, світ разом із ними зникне як такий. Вони думають, що майбутнього немає, і не вважають за потрібне хоча б щось зробити, щоб підготуватися до свого власного майбутнього. Всі вони приїхали до Токіо за колективним набором після шкіл і повтікали з роботи, не встигнувши її отримати. Та й сам Тамакіті, який будує грандіозні плани про те, як ми залишимося останніми на планеті, — він сам відчуває, що коли ми розбурхаємо воєнні дії, то самі в них і загинемо. Складається враження, що саме тому він і хоче скоріше вчинити заколот. Він, здається, думає, що навіть коли ми зазнаємо поразки, розпочавши в місті заворушення, які не спричинять справжнього повстання, то це також буде непогано. Він завжди був певен, що навіть якщо нас схоплять, то все одно не зможуть відповідно покарати: ми неповнолітні, і стратити нас не можна, тому дадуть нам років двадцять тюрми, а якщо за цей час настане кінець світу, то тим більше їм до нас не дістатися. Я також думаю, що це непоганий розклад. Це найбільш вільний спосіб життя. Проте я іноді думаю, що Вільні Мореплавці — це першокласники, які приречені на смерть задовго до закінчення школи. Можливо, це символ загибелі всіх шкіл у найближчому майбутньому?
Фургон, що їхав позаду, порівнявся з їхньою машиною, і підліток, який сидів за кермом, кивнув головою, подаючи якийсь знак Червоновидому. Той, не дивлячись на свою звичку, цього разу не почервонів, а спокійно кивнув у відповідь і почав скидати швидкість, прямуючи до узбіччя. Фургон їхав за ними.
— Щось у них із двигуном. Схоже, перегрівся. Чекати механіків з прокату — надто довго, спробуємо впоратися самі, — пояснив Червоновидий.
— Ти говориш, наче дорослий, — сказав Ісана. — А ти взагалі чому вступив до Команди Вільних Мореплавців? Через те, що батьки скоїли самогубство?
— Просто вступив, і все. Причини такі самі, як і у всіх.
Червоновидий оглянувся і подивився, як з-під капота фургона, що зупинився позаду, здіймалася пара, а потім дістав з-під водійського сидіння червоний прапорець і вийшов з машини. Поставивши позаду машин знак аварійної зупинки, він узявся до роботи. Працював уміло й точно. Зайнятий практичною діяльністю, він, схоже, забувся про свою звичку червоніти. Приплюснутий та Ісана нічим не могли допомогти і, наче зайві люди, стояли осторонь. Приплюснутий, змучений довгою їздою, не мав наснаги про що-небудь говорити з Ісана. Спускалися сутінки, і в тіні капота обличчя підлітків потемнішали та стали серйозними. Вирушити знову вони змогли, вже коли сонце повністю зайшло.
Коли вони в’їхали у занурену в темряву густу зелень півострова Ідзу, Ісана, тримаючи на колінах голову Дзіна, відчув таке піднесення, наче і не був стомлений довгою дорогою. Кожного разу, коли фари автомобіля, наче зрізуючи, вихоплювали з темряви дерева, Ісана відчував якусь особливу близькість до душ дерев, якої не переживав, коли був у сховищі. Це були душі дерев, які проступали з листя вічнозелених рослин, що, наче мохом, укривали крутий гірський схил, який спускався в бік моря. Їхні машини виїхали з останнього, вузького, як гатка для риби, платного шосе і попрямували дорогою вниз. Вони спускалися і спускалися безкінечним серпантином гірської дороги. Незчисленні душі дерев, що оточували в темряві машину, були схожі на духів моря. В повітрі стояв легкий солонуватий запах. Ліворуч внизу чорніло море. А далі виднілося скупчення вогнів якогось рибальського села або невеличкого курорту з гарячими джерелами. Праворуч височіла стіна чорного мису. Вогники машин попереду спочатку ховалися за цією стіною, а потім зовсім зникали. Море також переставало існувати.
Червоновидий скинув швидкість. Він занепокоєно кидав погляди то на дорогу, що дедалі вужчала, то на вкрите густою рослинністю узбіччя. Нарешті попереду заблимало світло кишенькового ліхтарика. Червоновидий дав короткий сигнал, і світло з узбіччя перемістилося на дорогу. Машина зупинилася, і фари висвітлили Боя, який спускався зі схилу, мружачись від яскравого світла.
— Ви перші? — спитав Бой, відчинивши дверці з пасажирського боку.
— Так. Фургон іде позаду. Я вже подумав, що ми проскочили роздоріжжя.
— Я також. Але добре, що таки дісталися.
— Ти чекав нас, щоб показати дорогу? І скільки ж ти тут стоїш? — спитав Ісана.
— Годинника в мене немає, так що не знаю. Вийшов я о сьомій.
— Невже ти тут стоїш вже п’ять годин? — жахнувся Ісана. — І про що ж ти думав тут у темряві впродовж п’яти годин?
— У темряві нічого не було видно, і я ні про що не думав, — відрізав Бой властивим йому тоном.
Досі машина прямувала уздовж моря, а тепер необхідно було піднятися на мис і прямувати на самий його край. На найвищій точці мису була станція електрички, а на схилі, що йшов звідти вгору, в бік хребта Ідзу, і починався район заміських маєтків. Щоб машини не заблукали, на поворотах дороги їх зустрічали вартові. Через деякий час у машину напхом напхалися вартові, Ісана довелося взяти Дзіна на руки. На відміну від змерзлих хлопців, тіло Дзіна було гарячим…
— Забув! Знову забув! Значить, нічого не було! — скрикнув прокинувшись Бой, який задрімав, стиснутий між двома підлітками на передньому сидінні. Всі в машині розсміялися і глузуючи почали будити Боя, якому приснився поганий сон. Бой насуплено мовчав, і інші підлітки замість нього розказали Ісана про сон, який весь час бачить Бой. Коли він засинає, то відчуває себе безсилим і недосвідченим немовлям, яке ще нічого не скоїло. Через деякий час він усвідомлює, що все-таки щось він вже зробив. Однак чим міцнішим стає його сон, тим стрімкіше він забуває, що ж він насправді зробив. Останні піщинки спогадів падають на дно забуття. І тоді Бой починає стогнати: «Забув! Знову забув! Значить, нічого не було!».
— А якщо тебе не будити, коли ти починаєш кричати? — спитав Ісана у Боя.
— А на цьому сон закінчується. Далі я сплю як убитий, — сумно відповів Бой.
Їхня машина доїхала до кінця дороги. Далі шлях загороджував стовбур велетенського дерева, попелясто-сірий колір кори якого нагадував колір шкіри білого носорога. Машина зупинилася біля самого дерева, і деякий час Ісана просто дивився, піднявши голову, на цупке листя, що вкривало гілля дерева.